Жіноче тіло (воло)діє мовою. Після столітнього мовчання врешті наступає ера вседозволеності (на) все-розповідання. Позбуваючись дрімучої пітьми патріархальної культурної табуйованості, на світло виходить оголена жіноча су(тніс)ть, щоби розповісти всім, що і як було з нею там, а чого і як не було. Чимало історій могли би початися інтригуючими словами «а уявіть собі…», або ж навпаки, застережливими чи неспокійними закликами «ніколи не уявляйте» чи «бажаю, щоби ви ніколи такого не зазнали, не відчули…».
І та, що про це каже, зазвичай боїться, чи соромиться, чи уникає прямих запитань і таких же прямих відповідей на запитання зі сторони, часто реагуючи розпусканням їжачкових голок на провокаційні репліки осуду чи звинувачень – навіть у тому, що вона наважилася/захотіла/змогла розповісти про це вголос. Періодично жінка вдається до інакомовлення, до символізації, до метафорики й метонімії, до риторичних фігур, до абстрактних узагальнень чи самоіронії. Кажучи про себе, вона використовує самомаскування: буває так, що зняття цієї маски може коштувати їй надто дорого – виривання шматків шкіри з дуже поранених частин її тіла, дуже делікатних і дуже тонких тканин.
У 2016 році соцмережею прокотився флешмоб під хештегом #ЯНеБоюсьСказати, який організувала на своїй сторінці у Фейсбук громадська активістка й журналістка Настя Мельниченко. Вона оприлюднила свої особисті історії, закликавши інших користувачів ділитися пережитим досвідом насильства й сексуальних домагань. «Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки», – такою фразою почала свій пост Настя Мельниченко, на її заклик відгукнулися й інші користувачі мережі.
В інтерв’ю BBC Мельниченко зізналася, що не очікувала настільки масштабних результатів, думала, що буде кілька десятків перепостів, хоча «знала, що такі теми завжди викликають резонанс, всім боляче. Є люди, яким боляче, тому що вони за, є люди проти цього. Такі теми ніколи не залишають байдужими».
Спільною рисою всіх тих історій, на думку Анастасії, є те, що ми часто воліємо не помічати насильницьких дій (наших або щодо нас), не реагувати на прояви сексуальних домагань. Чимало тих, що взяли участь у флешмобі й поділилися особистим, самі «не розуміли, що з ними роблять. І, відповідно, не могли придумати, як реагувати. Авжеж, ніхто у школі не розповідає нам, «що робити, коли дорослий дядько мацає тебе між ніг!» .
У передмові Анастасія Мельниченко анонсує: «Ми поговоримо про секс. Який він буває і яким він має бути. Ми поговоримо про те, як допомогти людям, які постраждали від сексуального насильства. Ми поговоримо про особисті кордони людини, про згоду й уміння казати та приймати «Ні». Ми поговоримо про міфи, які існують довкола сексу та сексуального насильства».
Однак, як зауважує Аліна Штефан у своїй критичній рецензії на книжку Н. Мельниченко, «ідея створити на цьому матеріалі саме підліткову книжку, коли такої не існує ще для дорослих, у чомусь перекладання відповідальності. Тобто намагання «навчити жертву, якої довжини спідницю, де і у який час доби правильно носити», а не наголошення на тому хто насильник, чому він поганий, і як трапилося те, що він виник. Виходить, що з усіх травматичних історій, які ми бачимо прикладами у книжці, вимальовується образ жертви, але не образ насильника».
Штефан порівнює це видання з графічним романом «Кисле яблуко» («Kwaśne jabłko») Єжи Шилака та Йоанни Карпович, що вийшов у Польщі теж у 2017 році. Розповісти про насильство в родині мовою коміксів, малювати яскраві сюжетні картинки болю й відчаю, жорстокості та страху – такою особливістю наділене «Кисле яблуко». Однак читачі зазначають певне «запізнення» появи такої книги, адже «можливо, якщо б вона з’явилася наприкінці 90-х років, коли на вулицях польських міст проходила соціальна кампанія «Зупинити насильство в сім’ї», а дискусія розпочалася у ЗМІ, текст Єжи Шилака був би чимось свіжим і, звичайно ж, був би вчасно».
На обкладинці усміхнена молода жінка п’є каву, і тільки уважні помітять маленьку цівку крові в неї з носа. Назва теж дещо неоднозначна: по-перше, очевидна асоціація з райським плодом, який пізнали Адам і Єва (рум’яне яблучко насправді має кислий смак тощо), відтак домашнє насильство – це якраз кисле розчарування у святості шлюбних уз. По-друге, у польській мові існує фразеологізм «zbić na kwaśne jabłko», що якраз означає українською «побити мало не до смерті», схоже звучить і англійський вислів «smash to a pulp» – побити на м’якоть, побити до м’якоті тощо.
11 січня в Україні набув чинності закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству». На початку грудня 2017 року парламент ухвалив його, президент підписав, але знадобилося більше року, щоби він почав діяти. У грудні Рада прийняла законопроект №4952, яким запровадила кримінальну відповідальність за домашнє насильство і примус до шлюбу. Відтак тепер домашнім насильством вважаються не лише побої, а й факти психологічного та економічного тиску.
І наче все чіткіше прописано: стосунки сторін, можливі наслідки, методи протидії. Але ж такий закон мав у нас бути набагато раніше, десь наприкінці 90-х (як і книжка про насильство Єжи Шилака), тоді б ми уникнули багатьох летальних випадків, процвітання садизму в родинах, дитячих смертей та сімейних трагедій, про які нам чи не щодня повідомляють у новинах.
Позаяк роль «мовчазної жертви» – це маска (з) дитинства, яка насаджена батьками, родичами, однолітками чи якимись (не)випадковими дорослими. Вона може прирости до обличчя дитини чи підлітка, яку/якого «дорослий дядько мацає між ніг» десь у парку, або коли якийсь бурмило вдоволено «треться» до юнака чи юнки у переповненому транспорті, або коли дитячі очі бачать фізичне насилля батька над матір’ю.
Ідилія затишного «сімейного гнізда», у якому панують мир та благодать, давно перетворилася на фікцію, зважаючи на те, що ми живемо у споживацькому суспільстві, наскрізь охопленому жорстокістю, владністю й контролем, агресивністю й цинізмом. Цю хворобливу реальність у всіх її проявах показала у своїй творчості австрійська письменниця Ельфріде Єлінек (1946 р.н.), відома як скандальна лауреатка Нобелівської премії з літератури у 2004 році.
Ще в 70-80 рр. ХХ століття її романи і п’єси були справжнім вибухом неприкрашеної правди про те, що ж відбувається «за дверима» осель багатьох «благополучних» родин (роман «Зневажені» («За дверима» в українському перекладі) («Die Ausgesperrten») (1980). Твори Єлінек – це переважно історії (про) жінок, які переживають досить складні моменти/роки у своєму житті, які оголюють власний сором на власну відповідальність.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мiss Sexy: жіноче тіло між showing і telling
Цікаво, що в українському перекладі романи письменниці з’явилися лише у 2003 році, про один із них (роман «Хіть» (укр. пер. 2012), «Lust» (1989) дослідник Тимофій Гаврилів зазначив, що це твір «про світ, у якому править секс і репресія, тоді як герої зазвичай неспроможні правильно написати слово «кохання».
Перечитуючи роман «Хіть», зауважуємо, що образ жінки тут підневільно-бунтарський, він то уречевлюється, то перетворюється на звучний резонатор, з якого можна багато про що почути, багато чого дізнатися – «Розчиніть вікна й впустіть свої почуття! Жінка покаже вам, на що хворіє чоловічий світ».
Героїня Єлінек дуже подібна до тієї нібито щасливої пані з обкладинки книги Єжи Шилака, жінка «досьорбує рештки холодної кави зі своєї каламутної філіжанки. Немов рятуючись утечею, вона натягнула на себе повітряний подих колготок. Жодній жінці в окрузі не живеться так добре, як їй. Над її головою висить невидима лапа хазяїна, щоб їй було затишно у клітці для диких звірів».
Мовчання робить нас слабкими, знерухомлює, перетворює на невидимок. Натомість кожна/кожен з нас потребує можливості вийти з задушливої клітки, щоб відчути себе в безпеці. Бо в саду людського пізнання є яблука солодкі, а є кислі. І не треба прикидатися, буцімто вони вам смакують. Може, варто почати нове життя зі спроби не боятися сказати.
Роксолана Жаркова, літературознавиця, гендерологиня, письменниця
