Видавництво «Фоліо» анонсувало вихід книжки Валерії «Нави» Суботіної «Полон». Це історія жінки, яку не зламали неволя і катування.
Валерія Суботіна народилася в Маріуполі. Журналістка, поетка, військовослужбовиця, кандидатка наук із соціальних комунікацій. 17 травня 2022 року вона потрапила в російський полон, з якого була звільнена за обміном 10 квітня 2023 року.
86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Валерія «Нава» Суботіна була в складі пресслужби полку «Азов». Їй судилося бути в полоні — спочатку в Оленівці, потім у Таганрозькій тюрмі — понад 11 місяців. Постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримання, критичний дефіцит їжі та води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради — через усе це їй довелося пройти.
Наразі Валерія Суботіна працює над наступною книжкою, яка матиме назву «Азовсталь. Сталева пресслужба». Це автобіографічна оповідь офіцерки запасу ЗСУ, що безпосередньо брала участь в обороні Маріуполя в складі пресслужби полку «Азов».
Із дозволу видавництва ми публікуємо уривок із книжки Валерії Суботіної «Полон».
Фото — Новинарня
Азовсталь
Мене виводять з чергового допиту, який тривав довше, ніж в інших. Дівчат на вулиці вже немає, треба чекати, поки мене не відведуть назад на оленівське ДІЗО (дисциплінарний ізолятор). До мене підходять двоє російських «спецназівців» у балаклавах. По очах видно, що одному немає і тридцяти, іншому — явно за сорок. Вони раді, у них є змога наодинці поспілкуватися з «азовкою». Вони мене впізнають. Кажуть, що бачили відео зі мною в ТікТоці, а я думаю, що це йо..ний сюрреалізм. Вони бачили мене в ТікТоці й тому радіють зустрічі. А мені блювати хочеться від розмови з кожним із них. Старший каже: «У тебя жизнь такая интересная. Тебе нужно книгу написать. Я бы прочитал». А я думаю: «Ну яка жесть. Стою тут, говорю з ними, ніби це нормальна розмова і нормальна ситуація. Але книгу написати справді треба».
Та загалом лише кілька днів тому на «Азовсталі» я навіть уявити не могла, що бачитиму ворога настільки близько, говоритиму з ним, буду геть беззахисна. Що буду в полоні, який зовсім не буде полоном, а скоріше розправою наді мною і такими як я.
16 травня 2022 року. Ми дізнаємося про наказ вийти з заводу «Азовсталь» під гарантії міжнародних організацій, зокрема «Червоного Хреста». Ми маємо скласти зброю, адже ми виконали свою задачу зі стримання сил ворога, що в багато разів перевершували наші сили. Якщо це і полон, то «достойний». Я не просто так вживаю саме це слово. Я його чула. Нам його говорили.
Я не знала, як маю його сприймати. Що це взагалі означає? Ну, як мінімум, що нас не пиз..тимуть за українські татуювання. Або що не пиз..тимуть узагалі. Слабко вірилося, звісно…
Та я все ж себе заспокоювала тією командою згори. Навіть не командою — наказом. Я написала татові свого Андрія, що нам кажуть здаватися, а я не знаю, що робити, бо всі йдуть. Він відповів, що я маю бути з усіма. Він казав мені це і раніше. Завжди. Я маю бути з усіма своїми пацанами…
Ми не здаємося через страх чи слабкодухість, ми виконуємо наказ керівництва країни з впевненістю, що перебуватимемо на тимчасово окупованих територіях всі разом, нашою «азовською» родиною, близько трьох-чотирьох місяців. До нас будуть ставитися з повагою. Наша зовнішність, наша публічність абощо не мають значення. Бо є домовленості. Є гарантії.
Уже наступного дня, 17 травня, я чую свій позивний. Маю виходити в п’ятірці зі своїми близькими людьми. Всіх цих хлопців я знаю з 2015-го. Саме тоді я прийшла добровольцем у полк «Азов». Я довіряю їм, і тому йти не так страшно.
Треба взяти речі. А речей у мене небагато. З дому я брала «понти» — пару кофтин, штани… В полон беру ще менше. Ми ж туди ненадовго… Спальник, каремат, кілька футболок (серед яких — червона з написом «Метінвест», хотілося її забрати з собою, вона стала символічною через перебування на «Азовсталі»), знайдені на заводі шампунь, прокладки і крем для рук.
Разом зі своїми улюбленими штанами та кофтою з дому я лишаю теплі речі Альони — дівчини-медика, яка загинула на «Азовсталі». Коли я повернулася зі шпиталю, дівчата віддали мені їх. Я носила їх із вдячністю і повагою в пам’ять про неї… Ми спалили те, що не беремо. Спалили «азовські» футболки зі символікою, щоб ворог не забрав їх.
Читайте також: «Під час обміну наші дівчата співали гімн України, а росіяни мовчали»: розповідь жінки, яка пережила полон
Я вдягнута в «азовський» мультикам однієї з дівчат, бо мою форму розрізали медики, коли мене було поранено. Цей мультикам на мене закороткий, дівчинка нижча за мене. Але маємо те, що маємо. Ця форма і досі зі мною, бо дорога, як пам’ять. В ній я відчувала й відчуваю гордість і силу.
Ми пробираємося підземними ходами з бункера «Бастіон-2» на поверхню до точки, де нас мають забрати. А там така тиша… Я чи не вперше за увесь час можу просто спокійно стояти на поверхні, не остерігаючись обстрілу, не тікаючи, не ховаючись. Просто стояти серед всього цього розламаного заліза, що нависає з усіх боків і над тобою. Це так дивно… «Азовсталь» зруйнована. Завод вже не дихає, не відчуває. Цей палаючий раніше вогнем дракон мертвий. Ми ховалися під крилами цього велетенського мертвяка, а зараз бачимо його в усій цій масштабності й трагічності. Скільки ми боролися з ним, коли були звичайними містянами — з його шкідливими викидами, забрудненням повітря. І хто б міг подумати, що саме він захищатиме нас, а ми — його. Що кілька місяців ми дихатимемо його залізним пилом і самі покриємося цим залізом. Що нас називатимуть сталевими… Цей момент — ніби кадр з фільму, але ж це не фільм.
Ми йдемо до вказаної точки, де на нас чекають інші військовослужбовці різних підрозділів — оборонців Маріуполя. До нас підходять росіяни. Їхня форма, їхні шеврони, їхні прапори… Вони говорять до нас ще з посмішками, але ми вже все починаємо розуміти. Я відчуваю безвихідь, але ще не повну. Нам кажуть скласти зброю, і я кладу свій АКСУ в машину. Тобто навіть не свій. Мій автомат лишився десь під завалами першого «Бастіону», а цей, певно, належав комусь із загиблих побратимів… Маю віддати. Маю слухатися тих, хто забрав життя мого чоловіка. Тварюки. А вони посміхаються, дивлячись на мене, брудну, втомлену, але сильну — в рідному мультикамі серед моїх пацанів.
Вони риються в моєму рюкзаку, шукають ще зброю. Але нічого не знаходять. І ми маємо йти далі через міст, де нас знову обшукують. На одному з етапів обшуку росіянин перекладає якусь карту пам’яті, якої у мене раніше не було. Я це бачу і розповідаю потім своїм. Ми здогадуємося, що це може бути — початок підстав від ворога, початок брудної гри, яка триває вже сотні років. На цій карті пам’яті може бути все, що завгодно — фотокомпромат, підставне відео… Кадри, відзняті ними ж зі злочинами їхніх військових, але у нашій формі. Адже самої форми у них вдосталь після пограбунку «азовських» баз у Юр’ївці, Урзуфі та самому Маріуполі. Ні. Цього я допустити просто не можу.
Читайте також: Херсонська журналістка пройшла полон і свідчила в Гаазі: історія Анжели Слободян
Мені кажуть зняти кітель. Показують на татуювання. Питають прізвище і записують. А далі довге очікування в автобусі…
Повз наші вікна ледве йдуть поранені українські військові. Ті, яких поранено легше, тягнуть на собі важко поранених побратимів. Нам казали, що їх обміняють майже одразу, і ми ще в це віримо. Російські журналісти намагаються знімати нас на десятки камер, ми відвертаємося. Жодного представника міжнародних організацій, які гарантували нам безпеку, в цей день немає.
Ніхто не слідкує за дотриманням правил здачі в полон. Ніхто не бере контактів наших близьких, аби повідомляти, куди нас везуть. Нічого не відбувається. Чому нічого не відбувається? Є тільки ми і росіяни. Якщо є тільки ми і росіяни — хто буде забезпечувати дотримання правил поводження з нами в полоні?
Мій Друг сидить поруч. Він тримає мене за руку. Він каже: «Нава, мабуть, дівчат обміняють швидко. А мені б так хотілося, щоб нас обміняли разом. Щоб ми могли говорити, щоб могли заспокоїтися і тоді вже поїхати до своїх рідних». Я погоджуюся, хоча більше хочу, щоб першим вийшов він. У нього є родина, його чекає наречена. А я що… Я не знаю, чи жива моя бабуся. Мій Андрій вже не зустріне мене, і це головне. Моє місто окуповане ворогом. Я взагалі ніяк не можу сприйняти новий вигляд свого міста. Все здається нереальним, ніби відбувається уві сні, ніби відбувається з кимось іншим, не зі мною.
Автобус рушає. На недобудові на Лівому березі Маріуполя встановлено малий «аквафреш», як ми називаємо прапор ворога. Біла, синя і червона смуги ріжуть око. Вони виглядають геть смішно. Їхній розмір і оце розміщення — на будівлі, яку ніяк не могли завершити кілька років, а в підсумку просто закинули і вона лишається недолугою будовою зліплених між собою сірих плит. Росіяни позначають «своє», як собака бездумно обсцикує всі кути і всі дерева. «Моє-моє-моє» — ніби доноситься від того тріпотіння трикольорової ганчірки. Чужої в українському місті. А ми їдемо далі, і я знов і знов бачу це ганчір’я — на вщент зруйнованих, спалених, понівечених будівлях, де раніше було життя, де був сміх, де була буденність, сварки і свята, народження і смерті — але все це за звичним сценарієм плину життя, а тепер тут суцільна спільна трагедія. Місто вже навіть не стогне. Воно мовчить. Мовчить німою образою зґвалтованої, побитої, а тепер ще й покинутої на поталу жінки. І чи варто в цю мить говорити їй, що повернешся, тоді як боїшся навіть уявити своє повернення. Бо ви разом пережили неймовірний жах, та найжахливішою є ось саме ця мить — коли я їду, полишивши тут усе. Полишивши свою мертву і живу родину. Не мавши іншого вибору. Чи все ж мавши?
Це вже потім, коли вийду на свободу, дізнаюся про хлопця, що не пішов у полон. Лишився, не здався і вийшов на вільну від окупанта територію України. Я дізнаюся про нього, а потім — ще про кількох таких же, і вже ніколи не зможу жити спокійно, бо я навіть не спробувала. Я побоялася прийняти рішення. Але чого я боялася? Смерті? Самотності? Мабуть, вся річ у тому, що я просто не знала того, що чекає мене попереду. Та сором… Він буде зі мною завжди. Мені ніколи не буває соромно ні за що, крім відчуття страху перед кимось.
