«Тривожний наплічник — тепла кофта, печиво, вода, іграшка», — вихователька диктує, що потрібно принести в садочок на початок року. Я записую.
«На рюкзачку вкажіть ім’я дитини, імена батьків, номери телефонів. Укриття всі бачили? Зараз ще раз спустимось, я покажу».
«Підписати рюкзачок…», — швидко нотую в телефоні, поки всі спускаються в укриття.
«Отут у нас молодша група. А тут будуть ваші діти».
Невелика кімната, бетонні стіни, лавочки. Посередині — стіл і маленькі стільчики.
«Ви маєте написати заяву, що з укриттям ознайомилися й дозволяєте своїй дитині перебувати тут під час повітряних тривог».
Читайте також на платформі «Жінки — це 50% успіху України»: Як у Кременчуці (не)вирішують проблему зачинених дитсадків та шкіл
Я дивлюся на стіл і маленькі стільчики й не можу повірити, що це реальність. Тут моя дитина годинами малюватиме, гратиметься, співатиме «Червону калину», чекатиме на маму.
«Написати заяву, що дозволяю…», — ще одна нотатка в телефоні.
Потік думок, одна витісняє іншу. На що я даю згоду? А з іншого боку, як я можу її не дати? Чи зможе витримати це укриття ракетний обстріл чи уламки від шахедів? Але ж удома укриття немає, це ще страшніше. І як 4-річна дитина, у якої так багато енергії, витримає тут хоча б годину? Та що робити, мені ж треба працювати.
«Дозволяю перебувати». Віддаю заяву директорці.
***
Листопад. Тривоги стають довшими та частішими. На вулиці вже холодно, ми збираємося в садок.
«Светр? Але у светрі буде спекотно, вже включили опалення. А раптом тривога і їх знову поведуть в укриття. Вона там змерзне. Светр. А легеньку кофтину з собою».
Постійний потік думок. «Тривог давно не було, раптом сьогодні буде? Хоч би цього разу не в обід, вони знову не спатимуть».
Прошу себе заспокоїтися, треба працювати: «У тебе ще є ти і твої обов’язки». Але ні, як знала. Телефон мерзенно завив.
«Діти в укритті», — приходить повідомлення у вайбер.
І саме в обід. Вони знову не спатимуть.
***
«Поглянь, як навколо красиво, змінився садочок і луг!»
Мала повторює віршик перед виходом у садок. Скоро свято зими, діти довго до нього готувалися. А чи воно буде?
Свято осені вже переносили, як і різдвяну фотосесію, як і заняття з логопедом, малювання, ліплення…
«Яким буде цей день? Вчора уламки шахеда впали на дитячий садочок у Києві. Що було б, якби діти в цей час перебували там?» Та намагаюся гнати від себе погані думки.
«Така розумничка, чудово вивчила віршик!» — кажу.
Увесь час намагаюся вдавати, що все гаразд. Хоча дитина добре знає: в Україні — війна, і є вороги. І, можливо, знову замість сну доведеться заспаній тягти на себе теплий светр і йти за вихователькою під мерзенний звук повітряної тривоги.
А потім мама забере з садочка, з одного боку, з почуттям провини, що не була поруч, а з іншого — з подякою, що поруч були героїчні виховательки.
«Як минув день?»
«Добре! Ми з Поліною грались, а Марк забрав олівець!»
І це найяскравіший спогад! Про підвал ані слова, бо дитина звикла. Вона себе без війни вже не пам’ятає. А мама пам’ятає. І це нескінченний біль за те, що дочка не має нормального дитинства.
Де знайти ресурс, щоб «кисневу маску спочатку на себе»?
Чи достатньо я роблю, щоб захистити свою дитину? Наскільки я хороша мама? І де в цьому вирі подій знайти ресурс, щоб «кисневу маску спочатку на себе»? Бо врівноважена, спокійна мама — щаслива дитина, так же кажуть?
Я переконана, що тисячі українок стикаються з цими думками щодня. Залишившись сам на сам із повітряними тривогами і тривогами внутрішніми, роблять усе можливе й неможливе, щоб діти знали не тільки війну. Часто роблять це, відставляючи себе на другий план.
Скільки внутрішньої сили та волі треба мати, щоб давати всьому раду? Поміж поганими новинами й дитячими святами, незакритими проєктами і побутом, стосунками, тривогами та «мам, щось горло болить». І ви ці сили знаходите, навіть не знаю, де.
Ви сильні й непохитні. Дякую! Захоплююся вами, мами. І бажаю знаходити час на себе і якнайшвидше забути про повідомлення у вайбер: «Діти в укритті».
Вікторія Єрмолаєва