Днями світ відзначав Міжнародний день волонтера. Хоча в українському випадку доцільніше було б все ж таки говорити про День волонтерки, а вже потім – волонтера. Адже якщо керуватися даними, що були озвучені на конгресі для ділових жінок SHECongress 2015, війну поза лінією фронту на 90% несуть на своїх плечах саме жінки. Чому так сталося, як це змінило їхнє життя, що дає сили, щоб не вигорати емоційно – про це під час панельної дискусії розповіли ті, для кого волонтерство з миттєвого пориву переросло в системну діяльність.
Анна Сандалова працювала піарницею в компанії Danone. Нині є головою правління благодійного фонду «Підтримай Армію України»:
Робота в комерційних структурах, в корпоративному секторі забирала багато сил, хоча і вдалося досягнути певних успіхів та результатів. Хороша зарплата, заощадження, можливість кар’єрного зросту… Але в якийсь момент з’явилося відчуття, що я дуже запрацювалася, і потрібно піти з усіх робіт, подивитися на дітей, подивитися на школи… Це рішення я прийняла за місяць до Майдану, тому в такому домашньому режимі провела небагато часу. Потім в усіх подіях на Майдані я брала посильну участь. А весна 2014 року кардинально все змінила. Весняні струмки змили всі думки і переживання на тему сенсу життя. Хто я, що я, яке моє призначення – усі ці питання зникли, бо я зрозуміла, що є колосальна кількість роботи, яку потрібно робити сьогодні, тож на будь-які роздуми просто не лишилося часу. І впродовж цих двох років подібні питання мене взагалі не турбують, бо кожен день наповнений сенсом. Я розумію, що кожного дня можу зробити чиєсь життя кращим і допомогти.
Пам’ятаю, як прокинулася 2 березня, в суботу, з думкою, що треба терміново вивозити із Криму дітей. Це були перші кроки – організація, вивезення, потяги, квитки, розселення… А потім мене друзі залучили до допомоги армії. Я ще сміялася, казала: «Де я, а де армія?! Які бронежилети, про що ви?!». Але з часом стало зрозуміло, що без моєї участі, без участі кожної конкретної людини навряд чи ми зможемо щось зробити, захистити себе, захистити свої міста.
Щоб виробити хороше тефлонове покриття, треба не одну сковорідку спалити. Бо ніби ти й займаєшся благородною справою, робиш усе з внутрішньою віддачею, але в якийсь момент розумієш, що щось не так. Після того, як у мене було кілька місяців напружених поїздок на Схід, був дуже щільний графік, і я не встигала від поїздки до поїздки відновлюватися. У якийсь момент ти дома дивишся на дитину і розумієш, що тобі байдуже, які в неї оцінки в школі, байдуже, що вона сьогодні їла… Дивишся на чоловіка і думаєш – так, це чоловік і що?.. Коли я відчула, що мені стало байдуже до моїх близьких, то зрозуміла, що сковорідка вже димить, тож треба зупинитися і зайнятися собою. Після цього досвіду я стала дуже прискіпливою і трепетною до свого внутрішнього стану. Я не дозволю нікому себе «спалити» і буду дуже уважно за цим слідкувати і дослухатися до себе.
Категорично не можна забувати про те, що в нас війна, забувати про бійців, які перебувають на Сході. Пам’ятайте про них, зателефонуйте і поцікавтеся, що їм потрібно, що потрібно їхньому батальйону. Шукайте додаткові ресурси, якщо ви працюєте у великій компанії, залучайте своїх співробітників, використовуйте кожну можливість, бо категорично не можна про це забувати.
Читайте також: Жіноче обличчя війни: жінки-волонтерки, які воюють у тилу
Олена Лебідь починала як активістка «Волонтерської сотні Майдану». Сьогодні вона співзасновниця та координаторка волонтерського центру з допомоги переселенцям «Фролівська, 9/11». Наразі переважно опікується дитячими програмами:
Волонтерство не прийшло до мене відразу. Це був тривалий процес, я дуже багато думала, і коли відбувалися події на Майдані, не відразу взяла в них участь. Але був такий момент, така точка, яка зачепила за живе. Я зрозуміла, що в моєму місті зараз убивають людей, стріляють, а я в цей час сиджу дома. Тоді я відчула, що потрібно щось робити. А головне – відчула, що можу щось зробити. В мене є друзі, є знайомі, вони активні, я можу їм зателефонувати, сказати, попросити…. І зрозуміла, що готова приймати рішення спочатку для себе, а потім брати відповідальність за інших.
Я тепер вмію самоорганізовуватися, чітко ставити задачі. Цих рис раніше не було, я абсолютна «розгільдяйка» по життю. А ще з’явилося вміння передавати свої повноваження. Тобто, коли ти розумієш, що не можеш чи не встигаєш з чимось впоратися, ти абсолютно спокійно можеш передати цю задачу комусь іншому, головне – підготувати ґрунт. Не тягнути ковдру на себе, не намагатися бути найкращою, а точно знати, що коли ти не можеш, коли тобі тяжко і коли треба перепочити, інша людина стане на твоє місце. Дуже тяжко знайти таких людей, на яких можна покластися, але мені пощастило, і я працюю з дуже хорошою командою, ми одне одного підтримуємо.
Тема переселенців останнім часом, на жаль, стала не дуже популярною. З цими людьми дуже тяжко, бо вони приїхали зі своєю образою, зі своїм болем, і з ними важко працювати, в чомусь їх переконувати. Спочатку вони отримували у нас початкову гуманітарну допомогу, продукти харчування, одяг. Але зараз це неактуально. Бо цим людям потрібна соціалізація. Ми намагаємося протягнути їм руку, допомогти оволодіти якоюсь новою спеціальністю, закінчити якісь курси. Але ми також зрозуміли, що дорослій сформованій людині інколи дуже важко допомогти, тому спрямовуємо свої головні зусилля на допомогу дітям, проводимо дуже багато дитячих проектів. Бо якщо ми виховаємо дітей належним чином, то нам уже не страшно буде, ми можемо бути спокійні, бо знаємо, за що воюємо і в чиї руки віддамо країну. Це мають бути руки людей, які любитимуть свою Батьківщину.
Завдяки цій війні я навчилася цінувати те, що в мене є, – родину, яка мене підтримує. Бо я побачила дуже багатьох людей, які в одну секунду лишилися без дому, тож розумію, навіщо я все це роблю. В мене є чітка задача, чітке розуміння того, чому я допомагаю людям. І коли виконую цю задачу, я отримую задоволення. А якщо людина отримує задоволення від того, що робить, вона не може «вигоряти», вона навпаки отримує енергію і одухотворення.
Читайте також: Що могли б принести із собою волонтерки, якби прийшли у політику
Чоловічий погляд. Віталій Дейнега, київський айтішник, засновник і керівник проекту «Повернись живим» про те, чому волонтерок більше, ніж волонтерів:
– Насправді серед відомих, розкручених лідерів переважають чоловіки. Але чесно кажучи, я вважаю, що жінки заслуговують більшого, вони дійсно є фундаментом цього руху. Чому так вийшло? Мабуть, тому, що найкращі чоловіки пішли на фронт, а найкращі жінки пішли у волонтерство. Я більше десяти років тому займався рукопашним боєм, тому знаю, що коли ти спарингуєшся із противником, і якщо хочеш перемогти, а не просто стояти, то весь час мусиш дивитися, у чому він сильніший, а в чому слабший. Якщо ти постійно це аналізуєш, то знаходиш його слабкі місця і застосовуєш свої сильні сторони. Так вийшло, що жіночі сильні сторони якраз і задіяні у волонтерстві. Бо жінка набагато краще все відчуває. Я не можу сказати, що чоловіки якісь байдужі, інакше вони б не йшли на фронт і не давали б гроші (бо знову ж таки – серед спонсорів дещо більше чоловіків). Тут справа в тому, що жінка вміє свої почуття висловлювати, вона вміє цими почуттями заразити інших. Жінки більш емоційні, і вміють цю рису використовувати в своїх інтересах. Надто, якщо у жінки хтось пішов на фронт. У мене права рука в проекті – це дівчина, в якої чоловік пройшов усе найстрашніше, що тільки було на цій війні. І їй нічого не треба пояснювати – чому це потрібно і навіщо потрібно. У неї немає жодних сумнівів, вона дуже чітко розуміє, що відбувається і навіщо ми це робимо. У волонтерстві дуже допомагає емоційність жінки, її вміння висловлювати свої почуття, співпереживати, вміння цими почуттями ділитися і залучати інших, уміння достукатися до найбільш зашкарублої, грубої людини.
Вікторія Кобиляцька,
Фото надані Ekonomika Communication Hub та зі сторінок в соціальних мережах
