Наприкінці минулого року в селі Криворівня на Прикарпатті відкрили музей гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт. Вона цікавилася кометою, що мала зіткнутися із Землею, подорожувала Індією, ніколи не покидаючи рідного села, і малювала ікони на лінолеумі й госпітальних простирадлах.
Видання «Заборона» опублікувало репортаж про музей Плитки-Горицвіт, яку порівнюють із давньогрецьким поетом Гомером та з американською фотографкою Вів’єн Маєр.
Гуцульский Гомер, українська Вів’єн Маєр
За дерев’яним столом у кутку кімнати 70-річна Людмила, працівниця київського Інституту геології, тримає торбину, а іншою рукою примудряється дуже повільно гортати каталог виставки. Він називається «Подолання гравітації» — це дослідження біографії і творчого спадку, мабуть, найвідомішої на сьогодні мисткині з Івано-Франківщини.
Людмила вперше проводить відпустку у Криворівні — гуцульському селі, що на початку XX століття було одним із найпопулярніших місць відпочинку інтелектуалів. Іван Франко, Леся Українка та Михайло Коцюбинський проводили тут канікули, а Сергій Параджанов знімав культовий фільм «Тіні забутих предків». Про мисткиню Параску Плитку-Горицвіт вона почула вперше після того, як випадково потрапила у новостворений музей, присвячений її творчості. Людмила каже: «Зараз я читала, як Параска була у засланні. А те, що вона була не така, як всі, скоріш притягувало, ніж відштовхувало».
Плитка-Горицвіт стала відомою завдяки фотографії. Знайдений 2015 року у її хатинці та вже оцифрований фотоархів налічує понад 4000 фотографій. Частина архіву під назвою «Сонце гір» була представлена на фестивалі фотографії Odesa Photo Days у 2018 році, а у 2019-му — на масштабній виставці «Подолання гравітації» у Мистецькому Арсеналі. Її вже почали називати українською Вів’єн Маєр (американська фотографка, яка понад 40 років працювала нянею та потайки займалася вуличною фотографією, — її архів знайшли вже після смерті); а ще — Гомером Гуцульщини, цього разу за літературні твори.
Криворівня як внутрішня Індія
Новий музей Плитки-Горицвіт — це двоповерхова будівля у центрі села з чотирисхилим ламаним дахом та трикутними вікнами — типовими елементами гуцульської архітектури. Будівля оточена пагорбами та звивистим берегом Чорного Черемошу. Музей мав відкритись 1 березня, на 95-ті роковини Плитки-Горицвіт, але через повномасштабну війну відкриття відбулося у грудні 2022 року. Ініціаторами музеєфікації спадку Плитки-Горицвіт стала сім’я Рибаруків — священник отець Іван, його дружина Оксана та син Павло.
Читайте також: Іван теля пасе, а Настя булаву несе: Жіночий лик доби Бароко
«Із восьми років моя дружина Оксана щонайменше 2–3 рази на тиждень ходила до Параски. В її сім’ї це називалося “віднести хлібчика Парасці, — розповідає отець Іван. — Коли я лиш познайомився з майбутньою дружиною, замість свого дому вона повела мене до Параски».
Музей складається з трьох зал. У першій, біографічній, розміщені сімейні фото, особисті речі та документи Параски. Серед них анкета арештованої безпартійної Плитки-Горицвіт — архівний документ МДБ (Міністерства Державної Безпеки) у Станіславській області 1945 року. Тоді за допомогу УПА 17-річна Параска відбула на заслання у Казахстан, звідки повернулася у Криворівню через 10 років. Набір особистих речей здається дещо дивним: поміж іншого за вітриною розкладені декорована візерунками мишоловка і тонкий лист сріблястого металу — надгробна табличка Параски. Вона сама обрала епітафію: «Упокой Боже Рабу Божу Параскеву Карпатську-Плитка-Горицвіт».
«У творчості Параски величезне місце займає жінка, — розповідає отець Іван Рибарук, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці і один з ініціаторів створення музею. — На першому місці — Леся Українка, княгиня Ольга та Індіра Ґанді. В музеї можна побачити портрети Махатми та Індіри Ґанді її авторства».
Після заслання в Казахстан решту життя Параска провела, не покидаючи Криворівню. Але може здатися, що вона бувала в Індії — точніше, старанно, роками вибудовувала образ внутрішньої Індії, в яку мандрувала через новини з газет. У 1950-х роках, в часи співпраці СРСР та новоствореної незалежної Індії, Параска збирала вирізки з газет із новинами про цю країну та світлини індійських діячів.
У Плитки-Горицвіт не було дітей. Своїми «діточками» вона називала книги
У другій залі музею розміщені ікони, ілюстрації, скульптури тварин та книги авторки. Серед них перший том книги «Індійські заграви» — цикл шеститомного пригодницького роману мисткині про мандри двох гуцулок до Індії. До цього роману Параска створила ілюстративний цикл «Пригоди в індійських джунглях», що займає цілу стіну в залі. В одному з сюжетів гуцули літають на слонах: «Ну й мандрівка в дивинах!? Летимо на хоботах… Бо такі вже то слони — дуже милі жартуни!» — говорить текстовий супровід до ілюстрації.
У 2009 році, на першій виставці творчості Параски у музеї Михайла Грушевського в Києві, куратори помістили декілька її книг у колиску. У Плитки-Горицвіт не було дітей. Своїми «діточками» вона називала книги — написані та проілюстровані, — що налічують понад 500 екземплярів.
Плитка-Горицвіт, поміж усього іншого, займалася іконописом. Вона створила понад 100 ікон, проте зберегти вдалося 82. Серед них ікона Святого Архістратига Михаїла. Її особливість у тому, що вона написана на лінолеумі.
«Його принесла з лікарні сусідка Параски, яка працювала санітаркою, — розповідає отець Іван. — Порваний лінолеум лежав на кухні лікарні, з нього вирізали вцілілий шматок і Параска написала на ньому ікону».
Інші ікони поруч намальовані на лікарняному простирадлі.
Читайте також: Кобилянська від А до Я: коли кожна літера має значення
Ще 10 ікон зберігаються у храмі Криворівні, який теж певним чином можна вважати музеєм Плитки-Горицвіт. 1972 року тодішній священник отець Микола наказав винести її ікони з церкви — на його думку, вони не були канонічними.
«Ікони пишуться за певним каноном, тобто правилом, — розповідає отець Рибарук. — Наприклад, це зворотна перспектива, відповідне тло. Не можу сказати, що в Параски цього не було. Вона писала душею, по-своєму — і тому писала добре. Параска не дотримувалася правил колористики чи композиції, але для мене її ікони живі».
Згодом із приходом нового настоятеля ікони Параски таки повернули у церкву, де вони зберігаються досі.
Параска часто використовувала тантамарески
Третя, найменша зала, присвячена фотографії: портрети з тантамаресками — стендами для фотографування, в яких зроблені спеціальні отвори для облич. Параска часто використовувала тантамарески, оздоблювала їх із інтегрованими в орнамент написами «Привіт з Криворівні!» чи «Привіт із Карпат!» Вона портретувала традиції та обряди мешканців Гуцульщини — таємна, вулична, точніше, сільска фотодокументалістика. На її світлинах — становлення, зростання, в’янення покоління селян Криворівні у 1960–1980-х роках. На стенді поруч із власноруч оформленими фотоальбомами і різаком для фотографій у стрункий ряд виставлені фотокамери Параски — радянські моделі «Ломо», «Смена» та «Чайка».
«Знаєте, чому так вчепилися за Параску-фотографа? Світ став дуже візуальним, — розповідає отець Рибарук. — Раніше, у нормальні часи, візуальності приділялось 50%, ще 30% слуху та іншому. А зараз понад 90% — це візуальність. Ніхто нічого не чує, лише дивиться».
Чи видно через гори комету Когоутека?
Дорога від музею до будинку Параски, який вона збудувала разом із батьком у 1950-х роках після повернення із заслання, проходить повз ретельно відреставровану гуцульську церкву. Хатинка Параски розташована у присілку Криворівні Грашпарівка на висоті 700 метрів над рівнем моря. Дорогою до неї прямує мешканець села Іван Шкрібляк. Одягнений у вишиванку, широкий шкіряний пояс-черес із кількома пряжками, безрукавий хутряний кожушок-кептар та шапку-рогачку, Іван набирає висоту, тримаючи у руці бартку — гуцульський топірець. Шкрібляку 50 років і він народився у Казахстані, коли там на засланні перебували його батьки — так само як Плитка-Горицвіт і ще багато мешканців Франківщини. Барткою він вказує: вам туди.
На 15-й хвилині напруженого ходу з-під лісу видніється хатинка. Сьогодні від головної дороги до неї веде ледь помітна стежка, а в 1960–1970-х роках вона була добре витоптана. Параску регулярно відвідували студенти під час етнографічних експедицій до Карпат, що мали велику популярність у вишах Івано-Франківська та Львова. Хатинка — окремий пункт путівника Криворівнею, який позначали викладачі етнографічних факультетів. Гостям-студентам Параска читала і співала легенди Гуцульщини, які збирала і записувала, а ще часто була їхньою провідницею у гірських походах.
Усі вікна хатинки покриті спеціальною плівкою, що захищає паперові ілюстрації від шкідливого інфрачервоного випромінювання — декілька років тому її зробив і надіслав чоловік зі США, який дізнався про створення музею. У двох кімнатах та коридорі будинку розміщено частину спадщини мисткині, яка ще ніде не виставлялася. Підлогу кімнат прикрашають ліжники — традиційні гуцульські килими з овечої шерсті. У розмальованій Параскою шафі посортовані по тематиці її рукодільні книги. Серед них співанки, пісні та вірші про гори.
Параска збирала трикутні камені, які нагадували їй про Трійцю
На підвіконні однієї з кімнат можна помітити невеликі підписані фрагменти деревини. На приклеєному до хвойної породи папірці акуратно написано: «Відрізок із літньої ялиці під якою відпочиваю ідучи в гори».
«А ще Параска збирала трикутні камені, які нагадували їй про Трійцю: Бога Отця, Сина і Святого Духа, — говорить отець Іван. — Під стіною її будинку була величезна кількість цих трикутників».
Читайте також: The Economist опублікував ілюстрації Марії Кінович про блекаути через війну
З-поміж іншого — великий, на декілька десятків, стос листів.
«Параска отримувала в тиждень великий паперовий мішок листів, — розповідає отець Іван Рибарук. — Кореспонденції вона мала більше, ніж все село разом взяте».
Епістолярій із депортованими гуцулами в Казахстані, близько 60 кореспонденцій із мобілізованими солдатами і якось окремо, привертаючи погляд — лист до обсерваторії в Одесі, в якому Параска запитує про долю комети Когоутека, що, за прогнозами, мала зіткнутися з Землею у 1970-х роках.
Коляда для Параски
«У 1995 році Параску ховали в суботу перед Великоднем, — згадує отець Іван. — Через приготування до свят людей на її похорон прийшло вкрай мало. Проте в цей час у Криворівню прибула команда польського телебачення, щоб знімати Великдень. Знімальна група випадково задокументувала похорон Параски. Це був похорон, який у більшості своїй не побачило рідне село, але побачила вся Європа». Це цитата з фільму Олега Драча «Коляда для Параски» — щоправда, вона не описує сьогоднішній стан речей.
У темний холодний вечір під музей Параски прибула група колядників у традиційному гуцульському вбранні. Серед них можна помітити й Івана Шкрібляка, що сьогодні зранку підіймався дорогою до Параски. Він колядує у групі 80-річного Івана Зеленчука, який вже 30 років поспіль зберігає традицію різдвяного колядування. На прихід партія колядників синхронним звуком трембіт повідомляє порожній дім Параски про прибуття. У темряві вони починають співати плєс — самобутній різдвяний обряд гуцулів — та легко підкидають вгору бартки, наче відбиваючи ритм мелодії.
