В Україні є 142 гарячі лінії для постраждалих від домашнього насильства. 339 мобільних бригад соціально-психологічної допомоги і 23 притулки для них же. Але досі немає нетерпимості до домашнього насильства.
У Міністерстві соціальної політики заявляють — від систематичних фізичних розправ та психологічного тиску членів своєї родини страждає кожна п’ята жінка в Україні. Але в регіонах виносять лише близько ста вироків у справах про домашнє насильство за рік. Одні справи лежать «у столі» роками, інші не доходять до суду, а часто фіксувати злочини відмовляються самі поліціянти.
«Повага» поспілкувалася з жінкою, якій так і не допомогло правосуддя.
«Якщо я його кину, моїм новим домом стане кладовище»
Житомир. 2018 рік. Біля однієї з багатоповерхівок стоїть заплакана дівчина. Її звуть Таня (ім’я героїні змінене), їй 23, вона вже шостий місяць виношує дитину і щойно написала розписку, що поверне батькові малюка всі гроші, якими він їй допоміг, і не претендуватиме на аліменти.
«У мене була істерика просто біля під’їзду. Ми з Борисом, батьком дитини, не були розписані, але він наполіг, що оскільки дбає про мене вагітну, то в сина мають бути його прізвище і по-батькові. Також змусив написати ту ідіотську розписку про повернення грошей… На щастя, завірити її в нотаріуса він так і не встиг», — розповідає Таня.
Після народження дитини співмешканець дівчини став агресивним — погрожував Тані, міг штовхнути її й часто повторював, що хоче її смерті. Тоді молода мати вирішила поговорити з батьком свого хлопця, впливовим чиновником, але той сказав, що вона все вигадала і краще їй забиратись геть.
«Я взяла сина, і ми поїхали. Через чотири місяці Борис уже просто присягався, що все буде інакше, аби ми лише повернулися. І ми повернулися… Я досі шкодую, що не пішла ще коли була вагітна. Він почав перевіряти кожен чек, заборонив мені купувати новий одяг, а потім почав примушувати до орального сексу. За якийсь час уперше зґвалтував просто при дитині. Повторював, що в цьому будинку немає нічого мого і що якщо я його кину, моїм новим домом стане кладовище», — продовжує дівчина.
Після зґвалтування вона звернулася до соцпрацівників. Ті викликали поліцію. Так Таня з сином потрапили у притулок, а на її співмешканця відкрили справу за статтею 126-1 Кримінального кодексу України — домашнє насильство.
Про що говорить закон і про що мовчать служителі Феміди
Юристка і членкиня Громадської ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості» Олена Зайцева говорить: ще на етапі подачі заяви потерпілі від домашнього насильства можуть зіткнутися з додатковими складнощами.
«Річ у тім, що оцінка роботи за показниками «розкриття» хоч формально й була скасована, але досі фактично існує: що менш очевидний злочин, то менше шансів, що його ефективно розслідуватимуть. Справи про домашнє насильство потрапляють саме до таких «неочевидних» злочинів (наприклад, у порівнянні з убивством).
Окрім того, правоохоронні органи певною мірою відображають ситуацію та культурні норми суспільства, а для України це означає високу вірогідність звинувачення постраждалої, спроб перекласти на нею вину за те, що сталося. Це не може не впливати на частоту звернень постраждалих від домашнього насильства, а також на кількість спроб зупинити справу через страх осуду, розголосу і звинувачень як із боку рідних і знайомих, так і від тих осіб, які мали б забезпечити захист від насильства», — пояснює Олена Зайцева.
Вивести однозначну статистику справ, відкритих через домашнє насильство, складно. Окремі випадки поліціянти можуть зарахувати до хуліганства, умисного нанесення тяжких або легких тілесних ушкоджень. Але якщо говорити про домашнє насильство, яке особа здійснює систематично, це частина 1 статті 126 ККУ. Сюди входять фізичні та моральні знущання, а також економічне насильство.
За цією ж статтею оголосили підозру і співмешканцю Тані.
«Коли ми з сином опинилися в притулку, це було просто друге пекло. Там було холодно, сиро, дитина дуже швидко захворіла. Я вирішила повернутися у квартиру, зібрати речі й підготуватися до переїзду. Звісно, Борис був злий. На той час його вже викликали на допит, і він захотів, аби ми поїхали туди разом, щоб я забрала заяву, сказавши, що все придумала. Він накинувся на мене, коли на руках сидів син. Малий дуже злякався. Я кричала, але ніхто не прийшов…», — продовжує свою історію Таня.
Зрештою дівчина поїхала з Борисом до поліції, але за його агресивною поведінкою правоохоронці зрозуміли, що потерпілу залякали, тож забрати заяву не вдалося.
Свого кривдника Таня покинула, але він продовжує погрожувати їй і навіть силою відібрав деякі цінні речі. Тим часом поліція вже більше року мовчить.
«Мені кажуть, що не можуть викликати його на суд, мовляв, на повістки він не реагує, а дверей не відчиняє. Але я думаю, що справу вирішили просто зам’яти. Все-таки він син впливового батька, якому не потрібні проблеми з репутацією. А говорити публічно, називаючи прізвища я не готова. Мені страшно за своє життя й життя сина», — говорить Таня.
Що тим часом відбувається в судах
За кожною цифрою, яку ми бачимо в численних статистиках, що стосуються домашнього насильства, стоять історії на кшталт цієї. Але й зі статистикою є проблеми. Попри регулярні заяви Мінсоцполітики про те, що від домашнього насильства страждає кожна п’ята жінка, власної статистики установа не веде, а тільки користується даними поліції.
Як встановили журналісти, за 2020 рік до поліції надійшло майже 209 тисяч повідомлень про домашнє насильство. З них 87% — від жінок. Але що далі? І як розглядають такі справи в судах?
Найбільш ходовий законодавчий спосіб боротися з домашнім насильством — заборонні приписи. Це спеціальні заходи, рішення, які в екстреному порядку ухвалює суд. Такі приписи забороняють кривднику контактувати з постраждалою або дитиною. Приписи терміном до 10 діб виписують поліціянти, а рішення про них ухвалюють судді, якщо йдеться про заборонні приписи від місяця до шести.
«Якщо розглянути вірогідність отримання обмежувального припису у справах про домашнє насильство, то у 41% справ судді відмовляють у видачі такого припису, при цьому лише у 8% справ, де була зазначена дата звернення до суду із заявою про видачу обмежувального припису, дотримано строк видачі припису (72 години)», — пояснює юристка Олена Зайцева.
Якщо ж говорити про статтю 126-1 про повторюване домашнє насильство, покарання можуть бути такі:
- громадські роботи від 150 до 240 годин;
- арешт до 6 місяців; обмеження волі до 5 років;
- позбавлення волі до 2 років.
За умови вчинення кількох злочинів правопорушника можуть посадити за ґрати й на довший термін. Але перша проблема правосуддя вже в тому, що кількість винесених за статтею про домашнє насильство вироків критично низька.
Візьмімо Житомирську область, де досі розглядають справу Тетяни. Заходимо в судовий реєстр. Обираємо потрібний регіон. Обираємо проміжок часу. З 1 вересня 2020 по 1 вересня 2021. Рівно рік. Тоді вказуємо в пошуковому рядку статтю, за якою шукаємо вироки — 126-1 ККУ.
Отримуємо 103 винесені вироки, але не всі вони стосуються домашнього насильства — реєстр фільтрує неідеально. Тоді перечитуємо всі, аби дізнатися справжні цифри.
За даними з судового реєстру й підрахунками «Поваги», за рік у всіх судах Житомирщини загалом винесли лише 75 вироків. Найпопулярнішим покаранням стали громадські роботи на 150-200 годин — 29 вироків. Ще 12 вироків — на користь 200-240 годин громадських робіт.
Також четверо злочинців отримали по 2 роки іспитового терміну. 14 — один рік іспитового.
Найжорсткіше покарання через складання злочинів отримала одна людина — 4 роки і 4 місяці позбавлення волі. Також 1 людина — 3 роки і 6 місяців позбавлення волі. 4 кривдників — 2 роки позбавлення волі. 6 осіб — 1 рік та 2 або 6 місяців позбавлення волі. Ще 4 порушників — від 1 до 6 місяців позбавлення волі.
Отож, у підсумку 75 винесених вироків при більш ніж тринадцятьох тисячах повідомлень про домашнє насильство за рік. Інші справи або не дотягнули до «криміналу», або так і лишилися без результату.
Аби перевірити, як справи з іншими судами, обираємо випадкову область та випадковий районний суд у ній і дивимося на кількість вироків за конкретною статтею.
Київська область. Білоцерківський районний суд — 4 вироки за рік.
Львівська область. Дрогобицький районний суд — 6 вироків за рік.
Дніпропетровська область. Дзержинський районний суд — 4 вироки за рік.
Рівненська область. Рокитнівський районний суд — 4 вироки за рік.
Херсонська область. Білозерський районний суд — 3 вироки за рік.
«Одна з проблем у цій сфері — потерпілі від домашнього насильства часто не знають про право на безоплатну правову допомогу, це зменшує їхні шанси на ефективний захист у суді. Дослідження також підтверджує проблеми з конфіденційністю інформації щодо потерпілих від домашнього насильства та дотримання міжнародного стандарту про допит особою однієї статі. Зокрема в судових рішеннях зазначають персональні дані: прізвище та ім’я, ідентифікаційний код, домашня адреса, назва учбового закладу тощо, це неприпустимо», — говорить Олена Зайцева і вказує, що ці фактори часто змушують постраждалих забирати вже написані заяви, а це також впливає на кількість вироків.
Марія Смик
