Глибока ніч.
— Можна я в тебе переночую?
— Так.
Вона не вперше телефонує так пізно. Знову вдарив. Але цього разу вона приїхала і просить попрати речі в моїй машинці. Звісно – кажу. Вмикаю пралку, а вона дістає ЙОГО сорочки.
На мій здивований погляд знизує плечима. І вранці їде додому. З його чистими сорочками.
***
Літній день у кафе. У неї крововилив в оці.
— Ударилася. Нічого. Краще подивися, який класний у мене новий телефон.
Він сидить поруч.
— Так, крутий.
Залишилися вдвох. Питаю, що сталося зі старим телефоном? Каже, що він кинув ним їй у голову.
***
Новий рік. 31 грудня я святкую День народження. Нове повідомлення. Чергове привітання, думаю.
Очікую на листівку, відкриваю файл, а там – закривавлене обличчя. Але вже іншої моєї подруги.
У новорічну ніч вона пакує валізи й іде від нього. Але за пару тижнів повертається. Бо він вибачився і приніс шоколадку.
***
Обидві прожили зі своїми хлопцями після цього ще не один рік. І я досі картаю себе, що, мабуть, зробила недостатньо. Питання, яке турбує мене й зараз. Що робити, якщо хтось знову надішле таке фото чи запитає, чи можна в мене переночувати? Які слова підібрати, щоб вона туди не повернулася?
Кожна п’ята жінка в Україні стикається з тією чи іншою формою насильства. 2020 року в Україні за домашнє насильство засудили 921 людину. Це в чотири рази більше, ніж у 2019-му. Переважна більшість постраждалих – саме жінки.
Це офіційна статистика. А скільки наших подруг, знайомих, колежанок і сусідок не зверталися в поліцію? Скільки з них узагалі мовчать, бо соромно? Яка частина цих жінок просто боїться визнати? Чи боїться його реакції? Чи не знає, куди подітися, якщо піде?
В Україні соціальні послуги жертвам насильства надають 396 мобільних бригад соціально-психологічної допомоги, діють 29 притулків для надання постраждалим допомоги, 2 центри медико-соціальної реабілітації і 10 центрів денного перебування постраждалих. Працюють гарячі лінії й навіть телеграм-бот. Але чи цього достатньо?
Чи вистачить цих ресурсів, щоб наступного разу, коли ти зустрінеш жінку у скруті, знайти правильні слова і змусити зателефонувати спеціалістам. Чи переконати піти в поліцію.
«Досить себе картати, це її життя». Таку фразу я колись почула від знайомої, з якою говорила про цю проблему. Але чекайте, хіба це не наше життя? Хіба не наше суспільство вбило жінкам у голову, що вони мають терпіти, що “сор з хати не виносять”, «б’є – значить любить», а взагалі «сама винна»? Хіба не наше покоління продовжує толерувати насилля? Хіба не наша влада не ратифікує Стамбульську конвенцію?
Читайте також: Дев’ять запитань про домашнє насильство і Стамбульську конвенцію в Україні
***
Я думаю, страшно дивитися в інший бік. Пройти повз. Проігнорувати. Сказати не те чи сказати замало. Думати, що це не твоя проблема. А найстрашніше — не встигнути.
Минуло багато років. А я досі боюся нічних телефонних дзвінків. У мене немає відповідей на всі запитання, які я ставлю. Але яскраво уявляю, що зараз зробила б із тими брудними сорочками.
Вікторія Єрмолаєва
