«Почати життя з чистого аркуша після звільнення з місць позбавлення волі без підтримки практично неможливо. Це стосується як жінок, так і чоловіків. Але жінкам набагато важче, бо суспільство ставиться до жінок, які відбували покарання, зовсім не так, як до чоловіків. Якщо щодо чоловіків це толерується, то раніше судиму жінку більшість людей вважає назавжди втраченою для суспільства», – каже голова правління ГО «Вільна» Ірина Максимова.
Неможливість знайти роботу, орендувати квартиру, влаштувати дитину в дитсадок, отримати соціальну допомогу – з цими проблемами зіштовхуються жінки, які вийшли з місць позбавлення волі. А якщо йдеться про ромок, то це ще більший виклик, адже кожна ромська жінка потерпає від множинної дискримінації – етнічної та гендерної.
Про життя таких жінок і про шляхи вирішення їхніх проблем ішлося під час онлайн-дискусії «Жінки, яких не видно».
«Доводиться вигадувати італійське або інше походження…»
«Зазвичай ромські жінки зазнають утисків не лише як роми, але й як жінки. Додатково накладаються інші соціальні статуси, і через це вони потрапляють у значно скрутніші обставини. Насамперед це відсутність паспорта, що тягне за собою неможливість працевлаштуватися, оформити будь-які соціальні послуги чи виплати, здобувати освіту, неможливість самореалізуватися», пояснює ромська правозахисниця, проєктна менеджерка організації «Рома України «ТЕРНІПЕ» Галина Юрченко.
За її словами, на співбесідах ромкам доводиться вигадувати італійське або інше походження, аби приховати свою ідентичність. А на підприємствах потенційних працівників запитують, чи не були вони засудженими.
Низка соціологічних досліджень підтверджують, що роми зазнають стигматизації в суспільстві, українці готові їх бачити як гостей, проте не готові сприймати як колег по роботі, сусідів або членів своєї сім’ї.
«Це накладається практично на всі сфери життя, і цікаво, що інші суспільні групи, які також зазнають дискримінації, все ж таки вважають, що роми заслуговують такого ставлення. Тому ромські громадські організації – це радше не про збереження історії або музичної чи писемної культури. Це про правозахист. Тим паче, що з 2018 до 2020 року на території України відбулася хвиля нападів на тимчасові ромські поселення. Це посилення діяльності праворадикальних груп і «небайдужих та активних» громадян, які вважали, що ромам не місце поруч із ними», – нагадує Галина Юрченко.
Не могла знайти роботу, дитину не брали в садочок
Соціальним супроводом та адвокацією інтересів жінок, які відбували покарання, займається ГО «Вільна». Голова цієї організації Ірина Максимова розповіла про жінку, яка декілька років тому звільнилася з місць позбавлення волі. Вона була засуджена досить молодою. Виявилося, що тоді ще й була вагітною. Народила в установі виконання покарань і вийшла звідти з дитиною. До ув’язнення працювала медсестрою, була засуджена за вбивство співмешканця. А вийшовши на волю, зіштовхнулася з низкою проблем.
«Дитину в садочок не беруть, бо батьки не хочуть такої компанії. На роботу влаштуватися не може, адже в усіх анкетах є пункт, чи була засуджена, і вона це чесно вказувала. Влаштовувалася на роботу на комунальне підприємство. Про роботу медсестрою вже не йшлося, про це вона навіть не мріяла, хоч і намагалася щось для цього зробити. Жінка вийшла на волю абсолютно без коштів, соцдопомоги їй не призначили. У неї було житло, але коштів на проживання не мала. І вона звернулася до нашої організації просто в розпачі. Сказала: «У мене два виходи: або покінчити життя самогубством, або повернутися назад у колонію», – пригадує Ірина Максимова.
І хоча питання ресоціалізації стоїть першим пунктом у програмах підготовки до звільнення, де жінок готують до того, як жити на волі, але реалії виявляються набагато жорстокішими. І самостійно з ними впоратися неможливо.
«Ми зверталися до органів місцевого самоврядування, де проживала ця жінка, і до роботодавців. Ми допомагали їй вирішити проблеми. На щастя, зараз у неї все добре, вона працює, виховує сина. Але якби не було цієї підтримки, яким був би шлях цієї жінки? Ми говоримо про повторні злочини. Я в цій сфері працюю з 2008 року, і ще не зустрічала жодної жінки, яка б хотіла повернутися в колонію, бо це неволя. Усі хочуть вийти, розпочати життя з чистого аркуша, але вдається це дуже небагатьом. Зазвичай реалії такі, що змушують іти на повторні злочини», – каже Максимова.
Зробити видимими
Жінки, які вийшли з місць позбавлення волі, й особливо жінки ромської національності зіштовхуються з множинною дискримінацією. Тут ідеться про упередження та стереотипи, які є порушенням їхніх прав. І захистити права цих жінок найскладніше. Адже випадки дискримінації та упередження важко довести. На цьому наголошує голова правління Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» Христина Кіт.
«Давайте змоделюємо ситуацію, коли мене беруть на роботу, я проходжу співбесіду, часто без свідків. Мені можуть відмовити, бо в мене нібито недостатній професійний рівень. Але я знаю, що насправді це тому, що я ромка або тому що я відбувала покарання. І жінки це прекрасно розуміють, та на жаль, не завжди готові звертатися за правовою допомогою, адже бояться, що не зможуть довести незаконність дій роботодавців», – пояснює юристка.
Вона також говорить про певне упередження працівників правоохоронних органів щодо ромських жінок, які вийшли з місць позбавлення волі, коли вони звертаються за допомогою.
«Нам потрібно працювати не лише на рівні законодавства, а й зі свідомістю поліції, адвокатів, суддів, працівників соцслужб для того, аби вони розуміли, що права жінок – це права людини. І незалежно від національності, минулого досвіду чи зовнішніх обставин жінка має право на захист. Відповідні органи мають на це реагувати, а їхні внутрішні стереотипи та переконання не повинні впливати на якість надання послуг. Це те, над чим ми працюємо, і це одне з наших найперших завдань – зробити жінок, яких невидно, видимими», – підкреслює Христина Кіт.
Чи дбає про таких жінок держава?
Жінки, які повертаються з місць позбавлення волі, приречені бути наодинці зі своїми проблемами. Від них часто відвертаються і сім’я, і друзі, і колеги, а іноді й чоловік, партнер чи діти. Чи зустрічає таких жінок держава?
«У нас дуже хороший закон України «Про соціальні послуги» і закон «Про соціальну інтеграцію осіб, які звільняються з місць позбавлення волі». Але насправді це практично мертві документи. Я ще не зустрічала жодної жінки, яка б цими законами скористалася, якщо їй про це не сказати, якщо не зателефонувати у відділ соцзахисту й не повідомити, що є така жінка і ви зобов’язані її взяти на соціальний супровід. Їх просто не хочуть бачити», – каже Ірина Максимова.
Читайте також: Ромська жінка сьогодні: як вижити під тиском потрійної дискримінації?
Часто жінки самі не звертаються по допомогу, бо соромляться свого минулого й намагаються виживати самостійно. Але не завжди це вдається. Більшість якщо навіть і не вчиняють нового злочину, то перебувають у тіні.
«Якщо це в минулому була лікарка, вона може працювати двірничкою, вона може мати сім’ю, дітей, але не самореалізовується. Вона не намагається підняти свій статус, учитися. Хоча в нас є дуже позитивні приклади, але знову ж таки, за втручання неурядових організацій, які допомагають і працевлаштуватися, і отримати освіту, і надалі бути повноцінними членкинями суспільства. Проте тавро судимості залишається на все життя. І про це час від часу нагадують і можуть ткнути носом», – зауважує Максимова.
За її словами, практично всі роботодавці мають доступ до баз даних про колишніх ув’язнених. Тож перевіряють ту чи іншу жінку й відмовляють у працевлаштуванні. Формально ставлять зовсім іншу причину, але відмовляють саме тому, що людина перебувала в ув’язненні.
У межах проєкту «Жінки, яких не видно» проводять підготовчі курси з підвищення правової грамотності для жінок, які готуються до звільнення. Їм розповідають про права після виходу на свободу, як їм улаштуватися на роботу, як спілкуватися з роботодавцем, як зафіксувати відмови у працевлаштуванні. Інформацію про незаконні звільнення чи відмови у працевлаштуванні передають Асоціації «ЮрФем», щоб згодом можна було отримати судове рішення про дискримінацію. Правозахисники добиваються, щоб в анкетах для працевлаштування не було пункту про судимість.
Без паспорта
Ще один дуже важливий компонент проєкту «Жінки, яких не видно» – надання правової допомоги жінкам, які перебувають у місцях позбавлення волі, в частині паспортизації. Зокрема, це стосується ромських жінок.
«Є багато випадків, коли жінки перебувають у місцях позбавлення волі й не мають паспорта. І навіть не мають свідоцтва про народження, щоб цей паспорт оформити. Ми дискутуємо з колегами, яким чином могли засудити жінку без паспорта, як установили її особу. Чому держава, засудивши людину за вчинення злочину, не виготовляє таких паспортів автоматично? Якщо ви вже засудили, значить встановили її дані, відповідно маєте надати документ, хто вона. І чому жінки, які виходять із місць позбавлення волі, мають зіштовхуватися з такою перешкодою, викликом і порушенням прав, як відсутність документа, що підтверджує особу», – дивується Христина Кіт.
Баз паспорта жінка, яка виходить із колонії, не може ані оформити соцдопомогу, ані влаштуватися на роботу, ані знайти нормальне місцепроживання.
«Тому ми працюємо в напрямку надання правової допомоги, яка стосується оформлення таких документів. Якщо в процесі консультації виникають інші юридичні питання, то наші адвокатки та юристки звертають на це увагу. Це можуть бути питання реалізації материнських обов’язків і взагалі материнських прав, спілкування з дітьми. Не так багато є колег, які працюють із такими проблемами, тому для нас це нова сфера. Наш досвід може стати прецедентом і дозволить паспортизуватися великій кількості жінок, не лише ромок», – підсумувала Кіт.
Дослідити зв’язок між насильством і злочином
Важливий аспект – дослідження причинно-наслідкового зв’язку між насиллям, злочином чи повторним злочином.
«Є така гіпотеза, що жінки, які були засуджені за вбивство, вбили своїх партнерів, чоловіків чи колишніх чоловіків тому, що впродовж тривалого часу страждали від домашнього насильства. Держава протягом тривалого часу не реагувала на випадки домашнього насильства, тож жінки не бачили іншого виходу, ніж захистити себе шляхом убивства чи завдавання важких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть кривдника. Саме тому такі жінки перебувають у місцях позбавлення волі», – говорить очільниця «ЮрФем».
Читайте також: Вбивство ґвалтівника. Як стереотипи впливають на правосуддя
За її словами, нерідко жінка сидить за вчинення злочину та отримує максимальні терміни покарання без урахування цих обставин.
«У межах нашого спільного проєкту ми прагнемо дослідити ці обставини, спілкуючись із жінками, які засуджені за вбивство. Ми хочемо отримати інформацію, чи вони перед потраплянням у місця позбавлення волі страждали від домашнього насильства або взагалі будь-якого насильства – сексуального, гендерного. Чи насильство було наслідком, чи отримували вони належний захист», – пояснює Христина Кіт.
Допоможуть параюристки
Жінкам, які звільняються з місць позбавлення волі, також надають консультативну допомогу параюристки (громадські радниці – ред.). Це жінки, які пройшли навчання й можуть супроводжувати раніше ув’язнених протягом певного часу.
«Вони зустрічатимуть, інформуватимуть про права, розповідатимуть, де оформити соціальну допомогу, як улаштуватися на роботу тощо. Згодом, якщо жінки цього потребуватимуть, можливі консультації в телефонному режимі», – розповіла Ірина Максимова.
Наразі параюристки працюють у тих містах, де розташовані жіночі колонії. Поки що це пілотний проєкт.
«В Україні параюридична допомога дуже популярна. Серед різних груп у кожному місті працюють юристи, які захищають права ЛГБТ, наркозалежних, секспрацівниць, а також права жінок, що відбували покарання в місцях позбавлення волі. Ми дуже сподіваємося, що жодна жінка не загубиться, ми підтримуватимемо зв’язок із кожною. Тим паче, що в нас не так багато жінок відбувають покарання. На сьогодні це менше, ніж півтори тисячі. І не так багато звільняються щомісяця. Тому ми плануємо охопити всіх охочих», – каже Максимова.
Команда проєкту «Жінки, яких не видно» сподівається, що після або ще під час реалізації проєкту буде вдосконалена нормативно правова база, тож жінкам стане простіше відстоювати свої права. А якщо вдасться підтвердити, що насильство впливає на вчинення злочинів як жінками, так і чоловіками, можливо, також будуть реалізовані зміни в гендерній політиці держави.
Євгенія Цебрій
