Нам було по 18, коли моя подруга дитинства вийшла заміж. Завагітніла у 17. Я була дружкою на їхньому весіллі. Він на сім років старший за неї.
Ми з її чоловіком недолюблювали одне одного. Я його за те, що бив її вагітну, а вона ховалася в мене уся в синцях та сльозах. А він мене ненавидів з різною тональністю за те, що, коли приходив за нею до мене і вимагав, аби вона до нього вийшла побита бо мусить, бо дружина та має підкорятись, то я його спускала зі сходів четвертого поверху. Далі вона сподівалась, що з народженням дитини він зміниться. Не змінився. Бив і вважав, що все так має бути. А вона не розуміла тоді, що це не «посварились», а кримінальна відповідальність і домашнє насильство. Дитиною цей альфасамець не займався.
Пам‘ятаю, як малому було місяці 4, а вона побита та з ангіною лежить, температура 40. Тато п‘є, мати неповносправна, а він у черговому загулі. Я готувалась до сесії в медичному ночами з її малюком на руках між обтираннями її оцетом аби збити температурою. Зранку прийшов на рогах та вимагав «обслуговування» бо ж вона дружина. Вона мусить.
***
Нам було по 18, коли моя краща подруга вийшла заміж. Вагітна. Думала, як народить йому, то стане берегти і перестане бити. Не перестав. Й вагітну бив та викидав у під‘їзд в одному халаті. Вона годинами під дверима мусила проситись додому, бо на вулицю в такому вигляді вийти було соромно. А мама казала «от я єдиний раз заміж вийшла і в тебе має бути єдиний чоловік. Терпи». Вона й не розуміла, що це не просто «посварились» і пройде, а що по-перше не пройде, а по-друге, що це домашнє насильство. Закінчилось все тим, що викинув з хати прямо з дитиною зі словами «якщо не підеш, спалю квартиру разом з вами». Вийшла заміж у друге. Другий чоловік виявився не кращим. До народження спільної дитини ще тримався. Казав «на руках носитиму, як народиш для мене». Після народження доньки, коли вона плакала казав «забери її, вона мене бісить». Заробляв так, як вона казала «на тиждень гривню мусимо ділити». Але на роботу йти не дозволяв. Бо ж жінка має займатись хатніми справами. Через наявність першого сина мусила підтримувати зв‘язок із першим чоловіком. Казала, що для сина це важливо і все заради нього. В результаті двоє мужиків намотували її нервову систему собі на кулак. Остання сварка з другим чоловіком стала й останньою краплею життя. Насварив її телефоном за якусь фігню, ось вона й хвилювалась через його повернення. Видраїла хату, наготувала їсти, вклала дітей, красиво вбралась, аби для його приїзду виглядати за чоловічими канонами краси, вона ж гарна дружина, мусить нею бути. Лягла спати і… не прокинулась більше ніколи. Не витримала цього всього. На поминках обидва чоловіки ридали взахльоб. Другий клявся, що крім неї ніхто йому не потрібен. Невдовзі знову одружився і живе собі далі. А двоє дітей залишились без мами. Їй було 30. 1 травня було б 37.
***
Нам було по 18, коли моя сусідка та подруга дитинства вийшла заміж. Вагітна. Він — високий, статний, блакитноокий. Дівчата від нього танули. Вона казала «буде мій!». І став. Одружились. Лупив вагітну «як сидорову козу». Відбирав їжу з тарілки бо «куди тобі ще жерти, ти й так розкоровіла» (вагітна!). Не вагітну теж лупив. А ще бухав, зраджував та витрачав усі кошти на пиво замість дитячого харчування. Заробляв з горем навпіл. Але борщ завжди мав бути з м’ясом інакше бланш під оком. Через кілька років побоїв і викидань з дому з дитиною вони таки розлучились. Але не тому, що вона зрозуміла, що піддавалась домашньому насильству, а тому, що знайшов собі іншу, яка потім дзвонила їй і питалась «чого ж ти мене не попередила, що він такий?!». Бо «такі», виявляється, не змінюються, і кращими для нових дружин не стають. Бо така природа агресора.
***
День мого 18-річчя завершився дзвоном у вухах та потемнінням в очах від ляпасів, які отримала по обличчю від свого хлопця через те, що просила його не волати пісні уночі посеред кварталу і не будити людей. Як посміла?! Думаю, тоді я отримала свій другий струс мозоку і проблеми з замком лівої сторони щелепи. Наступного дня просив пробачення на колінах з величезним букетом білих троянд переконуючи, що іноді ляпаси — це прояв кохання. Класика! Але прикрий досвід подруг виявився хорошим вчителем. Тоді я ще не мала на свідомому рівні розуміння того, що таке домашнє насильство і як з усім цим бути. Побої ніхто знімати не пішов. Бо такі речі у відносинах чоловіка та жінки в тих реаліях здавалися буденням та й культура того, що за насильство такого типу агресор має понести відповідальність там і тоді була відсутня як така. Але інстинкт самозбереження — хороша штука, до якої потрібно дослухатись.
***
Згідно з даними Фонд Народонаселення ООН в Україні – UNFPA Ukraine, більше мільйона українських жінок в рік зазнає фізичного та сексуального насильства. А ще психологічного та економічного. А за даними поліції, з загальної кількості людей, що звертаються на гарячу лінію через домашнє насильство – 90% це жінки. Частина з них потім помирає від побоїв. Великий відсоток жінок, що піддаються домашньому насильству є вагітними.
Зараз на сайті президента України є дуже важлива петиція, яку закликаю вас підписати, оскільки ратифікація Стамбульської конвенції має життєво важливе значення для мільйона жінок на рік. Та, поки її не ратифікували, здебільшого домашні насильники залишаються безкарними.
Аби не підписувати «кота в мішку», все ж прочитайте текст петиції. А ось тут і сам текст конвенції —https://rm.coe.int/1680093d9e .
Не залишайтесь осторонь. Бо може так виявитись, що жертва домашнього насильства поруч та потребує допомоги. Нею може стати ваша донька, сестра, мати, подруга, сусідка, колежанка або ж ваша лікарка. Але ви та система в цілому безсильні, допоки цю конвенцію не ратифіковано. Підпишіть. Будь ласка.
Людмила Янкіна
