Перша світова змінила хід української історії. Проте дуже часто цей конфлікт розглядається виключно з чоловічої точки зору. Якщо ж у таких наративах і присутні жінки, то їхня участь описується лише поверхнево. Справа в тім, що Велика війна не була війною лише чоловіків. Чоловіки пішли на фронт, а працювати на заводах, фабриках, у банках та кав’ярнях, у трамваях та на пошті лишилися жінки. Тотальна мобілізація призвела до дефіциту робочих рук. Цю порожнечу неможливо було заповнити тими чоловіками, що не пішли на фронт через вік або інші обставини. Наприклад, у Британії під час Першої світової відсоток жінок, що були задіяні в торгівлі та промисловості, зріс удвічі. І це лише один із жіночих досвідів Першої світової в усьому світі.
А жінки могли брати й безпосередню участь в окопах, як це робила Марія Бочкарьова – одна з перших жінок-офіцерок російської армії, засновниця жіночого батальйону. Багато жінок працювали в лазаретах. Жінка могла жити у прифронтових населених пунктах і ховатися від артилерії, тікати з приходом ворожих військ у сусіднє село або місто. Будь-який із цих сюжетів призводив до кардинальної зміни способу життя серед жіноцтва. Змінилося життя й українських жінок на території Австро-Угорщини. Галичина протягом 1914‒1920 років стала ареною масштабних боїв. Спочатку між Антантою й Четверним союзом, а згодом між поляками, українцями та всіма іншими силами, які почали діяти після розпаду імперій Габсбургів та Романових. Про нове життя жінок Західної України Андрій Кобалія поговорив з історикинею Ольгою Бежук.
Яким був жіночий досвід переживання окупації під час Першої світової?
Андрій Кобалія: Якщо уявити українську жінку, що жила в галицькому селі або ж місті, яке було достатньо далеко від лінії фронту, як змінилося її життя з початком Першої світової? Можливо, у неї з’явилися нові обов’язки або збільшилося загальне навантаження?
Ольга Бежук: Її життя змінилося так само, як змінилося життя жінки, наприклад, у Франції. Вона брала на себе подвійні ролі. Якщо спочатку жінка виконувала чисто мирну роль, як-то охоронниця вогнища, доглядальниця за дітьми, то з початком війни вона мала забезпечувати сім’ю харчами, елементарними речами. Тобто галицька селянка брала на себе маскулінні ролі. Говорячи про Австро-Угорщину, варто сказати, що там жінки ще 1913 року почали готуватися до війни. У Львові існувала організація «Жіноча громада», і Костянтина Малицька ще у 1912 році наголошувала, що в часи війни треба визначитися, на якому ми боці. У 1913 році вони створили фонд для фінансування українського війська. Потім ці гроші пішли на формування Легіону українських січових стрільців. Тож і галицька селянка, і галицька міщанка були свідомі того, що беруть на себе певну відповідальність.
Андрій Кобалія: Ми щойно говорили про жінку, яка жила далеко від фронту. Хотів би перейти до наступної ролі. Яким був жіночий досвід переживання окупації під час Першої світової? Чи проводилися дослідження щодо ставлення, наприклад, російської армії до місцевого населення й зокрема жінки? Якою була її доля, якщо населений пункт, де вона жила, – окупували?
Ольга Бежук: У цій ситуації частою була роль біженки. Жінка-іммігрантка ‒ це окрема погано досліджена тема. У будь-якому випадку війна для жінки є дуже сильним фізичним та емоційним випробуванням. Війна ‒ це насильство. І щодо жінок, які жили у прифронтовій чи окупованій зоні або стали біженками, ставлення було упередженим. Насилля над жінкою є символом насилля над землею, яку захопив окупант. Тому жінки, що проживали на окупованих територіях, жили дуже важко. Про це, на жаль, мало пишуть. Лише в останні роки почала розвиватися соціальна та особистісна історія. Жінка-біженка була зненацька захоплена війною, вона повинна була тікати й кидати все, що заробила, усе, що було нею зроблено. У цій ситуації жінки були незахищеними. Ні уряд, ні будь-хто інший не могли їм допомогти. Чіткого законодавства під час війни не було.
Ще один негативний досвід ‒ це перебування в таборах біженців. Був табір для полонених українців у Глінде. Там перебувала письменниця Катря Гриневичева, твори якої присвячені досвіду переживання війни жінкою-матір’ю. Вона працює на іншу державу, постійний голод, антисанітарія, туберкульоз, хвороби, які забирали дітей. І от вона створює вишивки, такі собі гобелени пам’яті про цей досвід війни. Це дуже сильний твір. У ці ж часи жила громадська діячка Марійка Підгірянка, яка теж була в тому таборі. Австрійські чиновники запам’ятали, що вона була гуманісткою чи навіть альтруїсткою. Бо за ті гроші, що їй виділяв австрійський уряд, вона купувала зошити, підручники, аби діти в таборових умовах училися українською. Це було принципова для неї. Згодом у Глінде жінки створили жіночий комітет. Вони зв’язалися з різними організаціями, і ті надсилали їм календарі, букварі, ліки.
Поширеним є твердження, що перші жіночі загони були створені в Росії – батальйон смерті Бочкарьвої або допоміжний жіночий корпус у Британії. Але вони були створені у 1917 році, коли це ініціював уряд. Брусилов і Керенський, побачивши депресивні настрої в армії, вирішили підключити жінок. У нас це було добровільно. Жінки самі зголошувалися воювати зі зброєю в руках. Жіноча чота Січових стрільців-2 налічувала 33 жінки. За три роки до таких явищ у Європі.
Жінки вміли добре стріляти, вести окопну війну
Андрій Кобалія: Тобто це був повноцінний військовий підрозділ, а не допоміжні війська. Загін був розрахований на війну в окопах?
Ольга Бежук: Так, він входив у Січові стрільці-2. Усі дівчата, що були там, пройшли міліарний вишкіл в організаціях «Січ», «Сокіл», «Пласт». Вони добре вміли стріляти, вести окопну війну. Коли ж дійшло до війни, австрійський уряд заборонив жінкам воювати. Такі жінки, як Олена Степанів-Дашкевич, Марія Бачинська, Гандзя Дмитерко,Софія Галечко та Ірена Кузь, пішли на війну. Остання захопила п’ять ворожих солдатів і російського підпоручика та привела у штаб. Ми повинні знати їх і пам’ятати про них. Жінки, звичайно, також були задіяні в польових кухнях, мобілізаційних комітетах, пропагандистських роботах на залізничних вокзалах. Український жіночий комітет у Відні займався допомогою українським пораненим солдатам, яких там зібралося тоді більше 50 тисяч. Тож ці жінки розшукували українських хлопців і записували їх у спеціальні списки, надавали їм матеріальну та моральну допомогу. Доставляли їжу, кореспонденцію, запрошували на вечори. Вони також займалися неграмотними, влаштовували лікбези.
Російський санітарний поїзд, фото russiahistory.ru
Олена Степанів писала, що спочатку вони не знали, як і чим допомогти, адже ніякої державної політики в цьому напрямку не було. Коли Олена пройшла фронт, перебувала в полоні, повернулася через Швецію та Фінляндію, її зустрічали як героїню Першої світової. Подейкують, що тоді австрійський імператор казав: якби у його війську були такі жінки, він би не програв цю війну. Але Олена виступала проти загальної участі жінок у війнах, бо це надто важкий досвід.
Війна наздоганяє жінку і після закінчення. Наприклад, Софія Галечко, яка була хорунжою й мала добру освіту, не знала, куди себе подіти. І багато жінок покінчило життя самогубством, бо суспільство відкинуло їх після війни. Їхній досвід не був оцінений.
До жінки висувалися дуже високі вимоги
Андрій Кобалія: Ви заговорили про кінець війни та її наслідки для жінок. Коли чоловіки повернулись із фронтів Першої світової, а Західна Українська Народна Республіка не змогла утримати контроль над цими територіями, як відбувалась інтеграція чоловіків у сім’ю? Чи виникали якісь складнощі в жінки з чоловіком на шляху його адаптації до мирних часів?
Ольга Бежук: Звичайно, існувало багато проблем. Проблема входу у війну легша за проблему виходу з неї. Багато чоловіків повернулось інвалідами, а чоловік-інвалід сприймає себе дуже болюче в такій ролі. Але й жінка втомлювалася від досвіду переживання війни, коли постійно перебувала у стані напруги. До жінки висувалися дуже високі вимоги, вона повинна була постійно писати чоловіку листи. Це був типовий образ жінки тієї війни: жінка, яка пише лист.
Нещодавно писала статтю про Ольгу Бессараб. Її чоловік пише, що не знає, як вони будуть жити, коли він повернеться. Бо якщо повернеться, то може бути калікою, і життя таких двох моральних калік буде тяжким. Ці речі добре вивсітлені в художній літературі, про це пише добре Е.М.Ремарк. Людьми з фізичним чи психологічним каліцтвами займалися жінки. У Львові у 1918 році був створений комітет за сприяння Степана Федака ‒ відомого багатого мецената, який займався допомогою цим людям.
Андрій Кобалія: Мені відомо, що в Західній Європі процес переживання жінками нових досвідів та праця на роботах, які раніше вважались «чоловічими», призвели до певної модернізації, яка полягала в корегуванні гендерний ролей. Чи відбулося щось подібне в українському суспільстві?
Ольга Бежук: Так, звичайно, галицькі жінки мали такий досвід. Ми згадували про комітет у Відні, інші організації. Коли жінка займала маскулінні ролі, вона відкривала для себе нові грані своєї ідентичності. Після цих досвідів жінка хотіла отримати ширші права. Але в галицькому суспільстві реалізувати такі речі було важко, адже відсоток матеріально забезпечених жінок тут був невисокий. Отже, мало хто міг дозволити собі бути самодостатнім. Наприклад, Олена Степанів після війни захистила докторську дисертацію. І таких жінок було немало.
Андрій Кобалія
