Жінок в українському менеджменті культури багато, проте керівні посади вони займають рідко, заробітні плати отримують значно нижчі від чоловічих, а велику частину їх робочого часу взагалі не обліковують. Однак після Майдану і в цій галузі помітні певні зміни.
Про особливості жіночого менеджменту в українській культурі під час цьогорічного Форуму видавців у Львові спілкувались перекладачка Неля Ваховська та виконавча директорка Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Ольга Райтер, а модерувала розмову журналістка, літературна оглядачка Ірина Славінська.
Непрестижне – значить, жіноче
Культура в Україні загалом недооцінена. Відповідно, робота в ній низькооплачувана, погоджуються всі учасниці дискусії.
У нашій державі, на думку Ольги Райтер, просто не розуміють, наскільки сильно економічний, ментальний розвиток країни залежить від культури. І тому це непрестижно.
«Це надзвичайно престижно, починаючи з польського кордону. У нас же культура сприймається як розвага, як засіб для того, аби розвеселитись», – каже Райтер.
Інше питання – що діяльність, пов’язану з культурою, часто не визначають як професію, вона нерідко не обліковується і не оплачується.
«Людина, яка займається художнім перекладом, рідко називає це основною професією, а, швидше, хобі. І це не дозволяє людині профілюватись як спеціалісту, що займається культурою, а не чимось іншим. Відтак уможливлюється багато механізмів експлуатації та самоексплуатації», – вважає Неля Ваховська.
У оцінці будь-якої роботи, на думку Ваховської, гендерний аспект не має бути визначальним чинником. Однак у традиційному патріархальному українському суспільстві є престижні сфери – хороших керівних посад, та непрестижні – такі як обслуговування, що традиційно кодоване як фемінне. І в цьому сенсі, наприклад, переклад вважається жіночою професією.
Також таке тлумачення характерне для українського третього сектору, куди перекладачка включає культуру у широкому розумінні.
«Менеджмент культурних подій, за визначенням, має в собі щось обслуговуюче – ти працюєш над програмою, виконуєш кураторські функції. І для літераторів, котрі всі творчі особистості, а кожен другий – нарцис, – ти виглядаєш в ролі такого собі асистента, з купою обов’язків та відповідальності, а також дрібкою поваги – якщо тобі пощастить і тебе помітять», – каже Ваховська.
Подібним, на її думку, є і сприйняття роботи художнього перекладача. Мовляв, переклад, – це завжди щось вторинне, похідне від оригіналу. Варто звернути увагу, як рідко дякують перекладачам після завершення круглих столів чи дискусій.
«Якщо вже не вистачає грошей, то має бути хоча б символічний жест подяки. Це дійсно великий gap у мисленні – усвідомлення ролей тих, хто задіяний у певний процес», – вважає Ваховська.
Перша куди пошлють
До теми жінки на другорядних, обслуговуючих позиціях в менеджменті культури, Ірина Славінська згадала історію своєї знайомої, співорганізаторки кінофестивалю. Іншим співорганізатором був чоловік. Одного разу вони привезли на фестиваль відомого режисера, а в обов’язки жінки входили його супровід та опіка. Коли ж режисер вже прощався, то попросив передати директору подяку за добру організацію фестивалю.
Ольга Райтер додає, що з нею теж траплялись подібні історії, навіть не в Україні.
«Коли мене бачать, то не вірять, що я директорка якогось фестивалю. Навіть якогось там фестивалю», – каже Райтер.
Зі свого боку, Ірина Славінська додала, що їй важко перерахувати випадки, які траплялись з нею на фестивалі «Книжковий арсенал» (Ірина Славінська є однією із його співорганізаторок, – Авт.), коли люди підходили з проханням домовитись про перетягнення дроту чи встановлення банеру.
«І коли ти кажеш, що ти не технічний персонал, а маєш трохи інші завдання, то у всіх відбувається трохи когнітивний дисонанс», – каже Славінська.
Нестача жінок на керівних посадах у культурі
На перший погляд жінок в культурі дуже багато. Якщо подивитись, як небагато з них очолюють культурні інституції, особливо в державній сфері, то ситуація змінюється, вважає Ірина Славінська.
Сфера кінофестивалів в Україні – не виняток, погоджується Ольга Райтер – керівні посади тут займають переважно чоловіки, хоч на нижніх щаблях багато жінок. Водночас жінки знімають мало повнометражних фільмів, зате багато короткометражних і часто виграють з ними різні нагороди.
Це ще й проблема виховання жінок – не хотіти багато, не хотіти бути великим, вважає Райтер. Також, на її думку, необхідна зміна людей в державних структурах. Тоді вони приведуть за собою інших, які мислять відмінно і прогресивно.
Часто експертні середовища висувають свої кандидатури на посаду міністра, а їм натомість пропонують вдовольнитись посадою першого заступника/заступниці. І вони це ковтають, не проявляючи достатньої наполегливості у відстоюванні своїх позицій, додає Неля Ваховська.
«Це погано, коли ми не наважуємось вдихнути глибше і сказати – ми вимагаємо більшого, навіть якщо це неможливо», – каже Ваховська
Зміни після Майдану
Майдан допоміг побачити багато жіночих і чоловічих облич, які доти залишалися поза кадром. Це і журналіст(к)и, і ті, хто працювали з відеозйомкою, перекладачі і перекладачки, сценарист(к)и. Зробивши їх видимими, Майдан показав величезний емансипаторний потенціал, вважає Неля Ваховська.
Нові жіночі обличчя під час Майдану з’явилися в царині громадського активізму та у сфері документального кіно, додає Ольга Райтер. Водночас, документальне кіно під час Майдану робили переважно чоловіки, та і знімати відео у зону бойових дій їздять переважно вони.
Війна і зростання мілітаризму – це контраверсійний рух, застерігає Неля Ваховська.
«Це те, що закриває простір і повертає до нас до дуже традиційних загострених гендерних ролей. І тут жінка знову берегиня, яка збирає, яка лікує, яка допомагає, яка оплакує.
На жаль, це реалії, з якими ми, з одного боку, змушені контактувати, а з іншого – дуже небезпечно, якщо вони збережуться», – каже вона.
Записала Ганна Власюк
