Я сідаю писати цей текст і вирішую провести маленький експеримент. Набираю в гуглі «що не можна носити жінкам після 40». І виграю джек-пот!
– Квіткові принти: «Сукні та спідниці з квітковим принтом більше підійдуть для маленьких дівчаток, ніж для жінок. Тим більше, такий принт може візуально додати об’єму».
– Громіздкі прикраси: «Більшість масивних аксесуарів виглядатимуть в образі 40-річної жінки дешевою біжутерією».
– Синтетичні тканини: «Після 40 років жінкам варто серйозно задуматися про своє здоров’я й вибирати одяг із натуральних тканин». Не знаю, досі я думала, що й до 40 в ненатуральних тканинах, коли на вулиці +35, теж не ок пахнеш.
– Окуляри з принтованою оправою: «Вони першими можуть видати ваш вік, це виглядатиме безглуздо й анітрохи не додасть статусу».
– Сумки-мішки: «з ними ви можете виглядати неохайно».
4 з 5-ти! Примушує переглянути своє життя, коли стоїш у сукні у квіти, в окулярах з червоною оправою з великим намистом у руках прямо над сумкою-мішком.
Я справді ніколи окремо і спеціально не думала про статус за допомогою окулярів чи привабливість за допомогою сукні у квіти, але докладаю зусиль до своєї зовнішності просто тому, що мені цікаво комбінувати кольори, фактури і стилі.
Отже, я шила експериментальний одяг лялькам ще тоді, коли його можна було перешити хіба з бабусиного старого ситцевого халата.
Це ніколи не було про красу. Це завжди радше про емоцію миті й самовираження.
З іншого боку, якщо ви не любите макіяж або просто любите темні джинси й білі сорочки, у вас на роботі можуть запитати, чи ви, бува, не прихворіли.
І вам може бути 40 мінус або 18 плюс, але знаходяться люди, які визначають компетентність через форму очей, вух, носа, довжину ніг і ширину плечей. Люди, які вам обов’язково порадять щось у собі приховати чи змінити, щоб здаватися, ні, навіть не вищою, товщою чи худішою, а більшою експерткою чи фахівчинею. Щоб у такий спосіб позитивно впливати на свою кар’єру. Додати статусу.
І це не про вроду. Бо дивно було б заперечувати існування того, що ми вважаємо вродою. Дивно було б заперечувати те, що ми відчуваємо, коли бачимо вродливу людину.
Йдеться про лукізм – хибне упередження щодо того, наскільки бажано для МЕНЕ має виглядати ІНША людина.
Відео розроблене Національним Демократичним Інститутом у співпраці з Повагою та агенцією Veedoo
Лукізм так само міцно сидить у нас, як і забобони щодо гендерної ідентичності, релігії, походження й віку, звісно. Ідеал жіночої краси відрізняється в різних культурах, змінюється протягом історичних періодів, і навіть у діснеївських мультиках нереальні принцеси-білявки стали схожими на тінейджерок із нашого двору, а ми борсаємось у плутанині, чи приваблива брюнетка – обов’язково «хижачка» і чи означає розмір L – лінь та невпевненість.
Я наведу давнє дослідження компанії Dove. Його провели ще у 2016, але воно важливе тим, що дало поштовх глобальній розмові про те, скільки дівчат і жінок у всьому світі мають невпевненість, розлади харчової поведінки, тривожність і навіть депресію через те, що життя – не фотошоп.
Ось лише деякі його результати:
- Лише 4% жінок у всьому світі вважають себе красивими;
- 72% дівчат відчувають величезний тиск у потребі бути «красивими»;
- 80% жінок погоджуються, що кожна жінка має в собі щось прекрасне, але не бачить власної краси%
- більше половини жінок у всьому світі (54%) погоджуються, що коли йдеться про наш вигляд, ми самі собі – найгірші критики.
Стигма щодо «правильної краси» працює так само, як і будь-яка інша стигма – за допомогою механізму стереотипної загрози. І це замкнене коло.
Стигматизована людина відчуває тривожність, яка вичерпує її когнітивні ресурси і призводить до недостатньої ефективності. Це, зі свого боку, підтверджує негативний стереотип та посилює страх.
Це прямо впливає на роботу: є дослідження, яке показує, що в умовах стигматизації виникає дефіцит ємності робочої пам’яті – здатності концентруватися на вирішенні завдання та ігнорувати відволікання. Плюс до цього – в умовах стереотипної загрози на робочу пам’ять впливають стреси та концентрування на придушенні тривожності.
Парадокс: поруч зі стигматизацією «недостатньої краси» досі існує «покарання за красу».
Це я не метафорично кажу. Є дослідження, які свідчать про те, що красивих неохоче беруть на низькооплачувані роботи, бо їх вважають щасливими й успішними вже й так. Є дослідження, які підтверджують те, що фізично привабливіші люди частіше отримують підвищення.
Докторки Лі Шеппард і Стефані Джонсон стверджують, що для жінок бути красивою згідно з домінуючими уявленнями – це велика відповідальність на роботі.
У дослідженні вони показали, що привабливу жінку люди вважають менш правдивою й побоюються, що вона використовуватиме свою зовнішність для маніпулювання людьми, переважно чоловіками. При цьому привабливих чоловіків описували як «красенів» і мали щодо них позитивні очікування.
Докторки Джонсон і Шеппард пояснюють недовіру до привабливих жінок образом «злої спокусниці», що може мати еволюційне коріння; історично привабливість була ледь не єдиним інструментом, який жінкам було дозволено використовувати для боротьби за доступ до ресурсів.
Інший аналіз, опублікований у журналі Американської психологічної асоціації, свідчить, що пошукачі/ки роботи з обличчям кінозірок майже не мають шансів отримати менш бажані роботи (наприклад, працівник/ця складу, економка тощо). Як пояснюють менеджери з найму, «привабливі люди будуть незадоволені низькооплачуваною та не дуже гламурною роботою».
Тим часом, інше дослідження показує, що фізично привабливих людей частіше запрошують на співбесіди, вони швидше просуваються в кар’єрі й завдяки цьому можуть заробляти більше. Поширеними залишаються прояви дискримінації за зовнішнім виглядом щодо повних, незвично одягнених або татуйованих кандидатів/ток або будь-яких людей, які не відповідають домінуючим естетичним критеріям суспільства.
Від рівності жінок та чоловіків виграють усі. Більше за посиланням
Насправді, метааналітичні дослідження свідчать, що навіть дітей вважають розумнішими, чеснішими та вразливішими, коли вони більш привабливі. Це так званий «ефект ореолу», коли привабливих людей сприймають як комунікабельніших, здоровіших, успішніших і навіть чесніших.
Але ж ми розуміємо, що «після» – не завжди означає «внаслідок». І багато людей, яких можуть сприймати як привабливих, можуть справді бути талановитими, працьовитими, наполегливими, творчими, натхненними, і їхній успіх – наслідок цього, а не лише краси.
Отож, це утопія – вимагати позбутися своїх уявлень про більш привабливе і менш привабливе. Але ми можемо розширити фокус сприйняття й оцінювання, коли йдеться про роботу та компетентність.
«Ми прагнемо бачити красу молодою та оздобленою якнайкраще! Проте ми також можемо навчитися бачити красу у формах, які не активують автоматично прадавній механізм відтворення генів», – пише професорка Школи Медицини Гарвардського університету Ненсі Еткофф у книжці «Виживання найгарніших».
Як на мене, емоційний інтелект – одна з характеристик, яка може вважатися привабливою і викликати довіру. Цінності, вміння, індивідуальність, рівень кваліфікації мають величезне значення для роботи. І ці характеристики точно об’єктивніші й більш вимірюваними, ніж сприйняття.
А до вражених дурними порадами місць я би порекомендувала б прикладати фотографію Айріс Апфель: їй, певно, точно байдуже, чи видадуть яскраві принти та окуляри її вік і чи вплинуть на статус.
Тетяна Трощинська
Головне зображення: фото Айріс Апфель з unravelmalta.com
