Image default
  • Home
  • Статтi
  • «Здохни, але зроби це». Жінки-морпіхи розповіли, як виборювали свій берет
Статтi

«Здохни, але зроби це». Жінки-морпіхи розповіли, як виборювали свій берет

23 травня Україна відзначає День морської піхоти. Цей рід військ вважається одним із найелітніших у Збройних силах, а служба в ньому – престижною та привабливою. Війна на Донбасі урівняла чоловіків та жінок, і хочеться вірити, що вже більшість підрозділів не є виключно чоловічими, хіба що в ССО. Але впевнена, що і на них своя «солдат Джейн» знайдеться.

Жінки-морпіхи: жінки-матроси, офіцерки – всі вони – володарки берета морської хвилі, усі були в зоні АТО, деякі – воювали на нульових позиціях разом зі своїми побратимами. Спеціально для Поваги вони поділилися своїми роздумами про те, що для них означає служба у морській піхоті, чи існує військове сестринство та що вони думають про фразу “жінці не місце на війні”.

Оксана (Фенікс), кулеметниця в одному з батальйонів морської піхоти: “До армії морська піхота – це була моя мрія. Коли бачила дівчаток, які служать, а особливо дівчата-морпіхи, сама собі говорила – я теж хочу, я зможу. Зараз для мене це життя, нелегке, але воно мені подобається”.

Оксана Фенікс

Анастасія Дяченко, діловодка технічної частини батальйону морської піхоти: “Звісно, більша частина жінок в армії – це зв’язківці, фінансисти, кухарі, психологи, діловоди, як я, наприклад. Але це не значить, що ми не зможемо пробігти пару кілометрів, влучно вистрілити, допомогти побратиму або, як думають багато людей, взагалі не знаємо, що таке зброя. У когось робота та задачі – менш складні, у когось більш. Але всі робимо одну справу – йдемо до перемоги”.

Анастасія Дяченко

Марина (Манюня), операторка в Управлінні одного з батальйонів морської піхоти: “Морська піхота – це родина”. Трохи згодом Марина надсилає мені в месенджер фото маленького світлого хлопчика. “Це наш син. Він помер 3 роки тому. Ось моя причина, чого я пішла в армію. Щоб не помішатись, я пішла за чоловіком, щоб зберегти сім’ю та захищати  разом Україну”.

Марина

Право носити берет морпіха треба ще заслужити. Один із етапів складання клятви морпіха – психологічна смуга перешкод за принципом «чим важче – тим краще». Це такий собі декількакілометровий маршрут із різноманітними природними перешкодами та інженерними загородженнями. Мабуть, усі бачили страждання Демі Мур, тому не буду на цьому зупинятися. Ось як свою смугу згадують дівчата:

 

Олена Білозерська, командирка взводу САУ в одному з батальйонів морської піхоти: “Це був адреналіновий стан, як у бою. Коли такий стан минає, ти чудово пам’ятаєш по фактах, що відбувалося, а от власні думки й емоції, пережиті тоді, стираються з пам’яті миттєво”.

Олена Білозерська

Оксана (Фенікс): “Більше переживала, боялася. Наш командир перед проходженням смуги побажав удачі, сказав, що вірить у нас, і додав, що перестане поважати того, хто зійде зі смуги. Це і було найстрашнішим, тому йшла наполегливо, як-то кажуть, зціпивши зуби. Тішило в той момент, що командир ішов із нами всю смугу. Це сильна підтримка”.

Анастасія Дяченко: “Ой, думок було дуже багато, як гарних, так і поганих (лайливі слова, в тому числі, без цього ніяк): «Чоловік зацькує, якщо не здам, не хочу я ще рік ходити в панамі, хоч би нога в болоті не застрягла, як же я боюсь висоти, як туди залізти і стрибнути звідти, який гарячий асфальт, інструктори на вухо кричать, Рембо дав з ноги по касці, ох я йому згадаю! Але, все, звісно ж, не марно – похвала від «глядачів», слова комбата «ти сьогодні молодець» та омріяний берет того варті, без сумнівів”.

Анастасія Дяченко

 Олександра Безсмертна: “Думала про те, як не «налажати». Боялась впасти в очах побратимів і зійти з дистанції. Боялась не впоратися з випробовуваннями. Але моя впертість взяла верх, і я дійшла до фінішу. Перед стартом говорила собі – «Здохни, але зроби це»”.

Як не прикро визнавати, але негласні домовленості командирів, брати жінок на службу чи ні, ще досі існують у різних видах і родах ЗСУ. Якісь таємні квотування, відтермінуваня, пошук дивних причин для відмови – це також є. І хай мені продовжуватимуть казати, що дискримінації в армії немає, я продовжуватиму стверджувати, що вона є.  Я запитала у дівчат, що вони відповідають людям, які стверджують, що війна – не для жінок.

Олександра Безсмертна

“Це питання спірне. Зараз же багато диванних чоловіків, які люблять коментувати війну, лежачи на дивані. Тому, можна сказати, ми з ними помінялися місцями, і в черговий раз доводимо, що жінки – це не слабка стать”, – вважає кулеметниця Оксана.

А от Олена Білозерська, яка на війні з перших днів, у таких ситуаціях просто розповідає людям про своїх знайомих жінок-фронтовичок, які «чудово виконували свою роботу, будучи снайперками, кулеметницями і навіть саперками.

Олександра Безсмертна

“Зазвичай я просто посміхаюся в обличчя, а про себе думаю «ну-ну, говоріть-говоріть», і подумки перезаряджаю автомат. Я не люблю, коли застосовують до війни, армії чи морської піхоти поняття «хлопчики» та «дівчатка». Тут воїни. І крапка”, – каже Олександра Безсмертна.

Операторка Марина вважає, що «не тільки армія, але і весь всесвіт тримається на жінках. Нам народжувати дітей, і в армії теж служити. Не всі мужики поводять себе, як мужики”.

Марина і посестри

Чи існує сестринство в армії? – цікавлюся я. Це запитання викликало неоднозначну реакцію. Адже, бувало таке, розповідає Настя, що «хтось заздрить чиїмсь перемогам, хтось порівнює свою цінність в армії з іншими, хтось ображено сидить і ні з ким не ділиться своїми переживаннями (характер такий – уточнює), а хтось просто намагається не звертати уваги на проблеми, які виникають, типу «моя хата з краю…».

У бригаді, де служить Олександра, сестринства не існує, бо немає поділу на «сестер» та «братів». «Є бойова родина, де всі рівні», – каже офіцерка.

“Військове сестринство – звичайно є. – Вважає Оксана. – Більшість дівчаток, жінок підтримають, прийдуть на допомогу, допоможуть ділом, порадою”.

Оксана Фенікс

“Я називаю посестрами всіх жінок і дівчат, з якими довелося воювати разом. Також підтримую теплі стосунки з членкинями Жіночого ветеранського руху. Близьких подруг серед фронтовичок не маю, але існує взаємна повага і підтримка”, – підсумовує командирка взводу Олена.

Всі ці жінки служать у Збройних силах не перший рік, бачили війну, жертвували здоров’ям, часом з родиною. І їм є що відповісти на питання «що для вас морська піхота». Проте особливе захоплення (ну у мене точно) викликає історія Анастасії Горбенко, школярки з Черкас, яка у 16 років пройшла смугу перешкод і отримала свій берет морпіха. Настя мріє служити у морській піхоті, цього літа готується вступати до військового інституту й пов’язати своє життя з армією.

“Для мене морська піхота – це дещо більше, аніж вид військ. Це справжня родина, де кожен завжди підставить своє братерське плече. Це незмінні традиції, дотримання яких – справді свята річ. І це неймовірна атмосфера, коли розумієш, що ти вдома”, – розповіла Анастасія.

Анастасія Горбенко
Смуга Анастасії
Анастасія отримує берет

До вишколів у дівчини було трохи інше хобі. Анастасія була моделлю й дефілювала на черкаських та київських подіумах. Участь у показах Настя поєднувала із військовими навчання у місцевому клубі юних моряків. Проте й зараз каже, що любить і берці, і підбори.

“Я скажу , що зараз 21-е сторіччя, а отже жінка має право нарівні з чоловіками, в тому числі, бути військовою. Якщо є потенціал, бойовий дух та жага діяти, то яке значення має гендер?”.

А й справді.

Ірина Сампан

Фото: Аліна Комарова та особистий архів героїнь

Схожі записи

Жінки за мир? Серйозно?

admin

На Запоріжжі з`явився пам’ятник жінкам-штрафбатанткам

admin

Як провести успішні виборчі кампанії: НДІ шукає авторів/ок навчальних анімаційних роликів (англ.)

admin

Залишити коментар