Працювати з інструментами по металу, різати пальці й не відмивати їх від сірого алюмінію і разом з тим отримувати від роботи задоволення. 25-річна Яна Панченко отримала посаду слюсарки на виробництві деталей для зброї. Про те, чому обрала саме таку професію і що передувало змінам у житті, дівчина розповіла ексклюзивно для «Поваги».
Робота в екопарку
Яна Панченко з села Ясногородка на Київщині. Отримавши профтехосвіту, працювала барледі та баристою в кав’ярнях, а потім улаштувалася адміністраторкою до місцевого сімейного екопарку. Робота їй подобалася.
«Я люблю дарувати людям радість. Ми влаштовували для відвідувачів справжню казку. Наприклад, на новорічні свята в нас був такий Санта, що навіть дорослі вірили, що він справжній», — пригадує дівчина.
Яна раділа кожному дню на роботі, її надихало те, що люди повертаються до них знову. Намагалася робити все, аби відвідувачі залишалися задоволеними.
У перші дні вторгнення кожного разу прощалися з рідними під час телефонних розмов
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то світ Яни, як і всіх українців та українок, рухнув. У їхньому селищі було дуже гучно. Деякий час Яна залишалася вдома, а потім сестра з чоловіком вивезли її до Таращанського району.
«Мене просто запхнули в машину, я не хотіла нікуди їхати. Пробула в них кілька днів і втекла до сусіднього з Ясногородкою села Новосілки, до тодішнього коханого», — пригадує Яна.
Мама й дядько Яни залишалися в будинку в рідному селі.
Читайте також: Ірина Бабич, бойова медикиня: За цей рік ми всіх довезли живими, і я дуже цим пишаюся
«Мама пекла хліб для тих, хто залишався в Ясногородці, допомагала бабусям, які не могли виїхати. Казала, що не поїде нікуди з рідного дому. Вони вже звикли до обстрілів, знали приблизно, коли стає гучно. Одного дня прокинулися й подумали, що треба хоч кави встигнути випити. Однак навіть вода закипіти не встигла. Мама з дядьком тільки встигли присісти в кутку, як почалося пекло. Ракети летіли одна за одною. Річ у тому, що під лісом за хатою стояло ППО і «Град». Росіяни намагалися влучити в них, а наші відстрілювалися. Хата якраз була в епіцентрі, збивали ракети просто над нею», — розповідає Яна.
На щастя, прямого влучання в будинок не було, однак дах постраждав, тріснула стіна й вікна. Яна зізнається, що в ті дні кожного разу прощалися з рідними під час телефонних розмов.
Мама досі плаче, згадуючи про це
Маму Яни найбільше вразив один випадок.
«Сусіди, які виїхали з села, лишали в мами ключі від будинків. Мама годувала тварин, які залишилися по тих подвір’ях, а також стежила, щоб усе було гаразд. У морозилках сусідів було багато м’яса. Коли росіяни розстріляли лінії електропередач й село залишилося без світла, щоб м’ясо не зіпсувалося, мама почала коптити його, робити тушківку й роздавати місцевим, які ще залишалися в Ясногородці.
Коли ЗСУ вже звільняли Київщину, місцевий чоловік, який допомагав військовим, сказав, що має прибути підкріплення і хлопцям треба перевзутися, бо від постійного носіння берців болять ноги. Мама по сусідах назбирала взуття, щоб хоч трохи полегшити страждання захисників. А потім її попросили нагодувати військових. Вони разом із сусідкою наліпили вареників, наварили їх і передали хлопцям. На жаль, не всі змогли їх скуштувати. Багато хлопців загинуло. Їх накрило ворожим вогнем, і вони навіть не встигли окопатися. Мама досі плаче, згадуючи про це», — поділилася дівчина.
Постраждав і сімейний екопарк, у якому працювала Яна. Загинуло багато тварин: верблюд, страуси, шотландські корівки, кізочки.
Бариста стає слюсаркою
Яна з нетерпінням чекала відновлення роботи зоопарку. Але поки все налагоджувалося, влаштувалася працювати до кав’ярні в Києві.
«Моя знайома відкрила кав’ярню, і їй потрібна була надійна людина. Тож маючи досвід, я пішла туди баристою», — ділиться дівчина.
Саме неподалік цієї кав’ярні розташовувалася фірма з виробництва деталей для зброї.
«До нас на каву приходили хлопці з цієї фірми. Якось ми здружилися з одним із керівників бригади, і він запитав, чи не хочу я подивитися, як відбувається процес виробництва. Я відповіла, що хочу. Мене завжди цікавила зброя».
Яну так захопив процес, що коли спитали, чи хоче вона спробувати себе на виробництві, вона не роздумуючи погодилася, а згодом попросилася туди працювати.
«Мабуть, місяців три чи чотири мені довелося чекати, поки мене взяли на роботу», — пригадує Яна.
Спочатку не було місця, аби влаштуватися слюсаркою. Поки вона чекала, повернулася власниця екопарку й запросила її знову адміністраторкою на ферму. Яна спершу погодилася. Але коли повернулася на роботу, то зрозуміла, що тепер тут усе по-іншому. Ті самі люди, однак зовсім чужі. Війна наклала свій відбиток.
«Мені стало важко там працювати. Можливо, я це переросла», — каже дівчина.
Пропрацювавши два тижні, вирішила покинути екопарк. І тоді Яну покликали на підробіток до фірми з виготовлення деталей для зброї.
«Мені запропонували спочатку роботу на вихідних, але майже одразу я стала працювати на повну ставку, — ділиться дівчина. — Я була настільки щаслива, що не передати словами. Зараз у мене таке відчуття, що я вдома. Ніде не було такої атмосфери, людей, які тебе приймають такою, яка ти є».
Буває досі, що ріжу руки деталями
Колектив, де працює Яна, повністю чоловічий. Інколи їй закидають, що вона дивна, бо працює слюсаркою, однак Яна знає, що відповісти:
«Так, я слюсарка. Я розумію, що роблю дуже гарну справу, це допомагає нашій економіці й нашим військовим».
Яна каже, що вона дуже уважна до деталей, по кілька разів перевірить, чи все якісно зроблено, тому її часто просять проконтролювати, чи всі деталі в нормі. І навіть коли бригадир пішов у відпустку, то саме Яну попросили замінити його на посаді.
«Я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи, адже від якості деталей залежить процес збірки зброї», — говорить дівчина.
Читайте також: Ковалька без рукавиць: Марія Кобець працює в кузні, поки чоловік у війську
Деталі приходять до слюсарів із великою кількістю нерівностей.
«Деталі після станка йдуть на гравірування, а потім до нас. Там метал просто стирчить і дуже ріже руки», — каже Яна.
Її завдання — знімати спеціальним інструментом (шабером) верхній недосконалий шар, шліфувати, а потім відправляти на обробку піском та на фарбування.
Яна пам’ятає перший день і першу деталь, на якій їй показали, як саме треба шліфувати. Це було щось на зразок обруча з вушками. Поступово їй довіряли складніші деталі.
«У мене дуже боліли пальці. Я не могла нічого взяти руками, настільки вони опухли й боліли. Буває досі, що ріжу руки, але не інструментом, а самими деталями, бо на них багато гострих металевих скалок», — каже Яна.
Мама досі не вірить, що її дитина може працювати із залізом
Попри біль і труднощі, навіть не виникало думки покинути роботу.
«Я розуміла, що в мене руки не будуть такі, як у дівчат. Вони, можливо, стануть трохи грубішими. Але для мене це неважливо. Для мене важлива насамперед робота, вона мені подобається. Колеги кажуть: «Працюй у рукавичках, ти ж дівчинка». А я відповідаю: «І як я тоді відчуватиму деталь?» Треба відчувати все пальчиками, щоб ніде нічого не різалося, бо людина, яка працюватиме після мене, збиратиме зброю й може справді дуже порізатися. Зараз мої руки сірі від алюмінію, але мені все одно. Я не намагаюся справити враження на когось. Це мені взагалі не потрібно».
Важкі вантажі допомагають носити чоловіки, але Яна не завжди чекає допомоги. Каже, що відраховує, скільки треба деталей, і може сама їх принести.
«Мабуть, мені завжди подобалося щось робити руками. Колись я любила вирощувати різні екзотичні фрукти, а тепер роблю зброю», — говорить дівчина.
Батьки Яни були спочатку в шоці від заняття доньки. А потім тато, який пішов у військо, сказав: «Ніколи не думав, що моя доця буде зі зброєю працювати. Але я тобою пишаюся, ти молодець. Якщо тобі подобається, якщо ти справді відчуваєш, що маєш там бути, то будь».
«Це, мабуть, уперше в житті він мене підтримав. Він же в мене військовий, він розуміє, наскільки це важливо, він знає, наскільки я відповідальна деталістка», — ділиться Яна.
Мама досі не вірить, що її дитина може працювати із залізом.
«Якось я відправила мамі відео, де шліфую гайки. А вона дзвонить і каже: «Я досі не розумію, як ти це можеш робити».
Блог про відеоігри
Колишній коханий Яни часто грав у комп’ютерні ігри, намагався познайомити дівчину зі своїм світом. Яна почала трохи грати й завела блог про відеоігри.
«Мені дуже цікава сфера ігрової індустрії. Контенту на цю тему українською мовою дуже мало, тому й почала знімати та монтувати відео».
У своїх відео Яна розповідає про новинки та цікаві факти зі сфери гейміндустрії. Блогерство настільки захопило Яну, що зйомки вела навіть під час блекауту.
Улюблена гра дівчини — Dark Soul .
«Це трішки складна гра. Я люблю таке. Хоча тільки навчаюся грати, але такі ігри мені дуже подобаються, вони мене розвивають. Останнім часом я граю у щось таке типу «виживалок», «зомбі».
Яна говорить, що раніше дуже боялася смерті, тож такі ігри її не приваблювали. Але війна все змінила.
«Я зрозуміла, що від смерті не втечеш. Можна померти в будь-який момент, і необов’язково, щоб була війна. Якщо щось має статися, то воно станеться. Від цього усвідомлення стало легше, і я перестала боятися смерті».
Для мене це не просто робота
Яна каже, що буває важко, але мета роботи згладжує всі труднощі.
«Коли багато замовлень, треба працювати швидко, а від швидкості страждає якість. Ти постійно маєш бути уважною і втомлюєшся від цієї напруги. Важко сидіти весь час на одному місці, дихаючи алюмінієм, адже дрібні часточки під час шліфування літають у повітрі. Але все ж я обожнюю свою роботу», — каже Яна.
За її словами, їй пощастило вже хоча б тому, що з усіма працівниками в них схожі смаки в музиці. Тому шліфують обвіси та приклади, слухаючи рок.
Нещодавно Яна почала їздити на стрільби.
«Я вперше стріляла з бойової зброї, і це було неймовірно. У мене боліла голова, але після того, як я кілька разів вистрелила, то забула про все», — із захопленням розповідає дівчина.
Перший досвід був цікавий тим, що Яна влучила не тільки в свої мішені, а й у сусідні. Але це тільки перша спроба, далі буде.
А ще керівництво запропонувало дівчині робити відеоогляди новинок зі світу справжньої зброї. Тепер вона в своєму блозі розповідатиме не тільки про те, як тюнінгувати віртуальну зброю, а й про реальну.
«Для мене це не просто робота. Це моя інша сім’я, моя підтримка. Хлопці завжди кажуть правду в очі. Інколи це неприємно, але допомагає подивитися на речі інакше. Я ціную чесність, і щаслива, що можу тут зростати професійно», — каже Яна.
Олена Кущенко
