Повага
  • Головна
  • Статтi
  • За кордон із чотирма дітьми: історія порятунку від війни
Статтi

За кордон із чотирма дітьми: історія порятунку від війни

Аліна Валевська з Охтирки, що на Сумщині. Останні роки була ведучою весіль, днів народжень, корпоративів. Її незмінними супутниками стали мікрофон, сценарій та конкурси. А вдома на жінку чекали четверо діток: 14-річні Марк і Давид, 9-річний Тимур та півторарічна Емілія. Але війна все змінила.

“Мамо, пішли у бомбосховище”

Ранок 24 лютого для Аліни розпочався о 6 годині. Телефонувала сестра: 

– Аліна, вставай, у нас війна. 

– Лєна! Яка війна… Дай я досплю, — відрубала Аліна. 

Потім почали надходити дзвінки від інших друзів та знайомих. Аліні не вірилося, що справді прийшла війна. Розум не хотів сприймати таку інформацію. 

Мама Аліни того дня була в Сумах. 

– Аліно, тут танки, я не знаю, що робити, не знаю, як доїхати до Охтирки, — перелякано розповідала вона.

Мамі пощастило, бо ще один потяг їхав до сусіднього Тростянця, а після цього вже жодного громадського транспорту у бік Охтирки не було. 

Сестра Аліни працювала кондитеркою у супермаркеті, що в мікрорайоні Дачний, неподалік від військової частини. Вона зателефонувала і розповіла, що до пекарні приводять поранених. 

Після цього Аліна почала збирати речі. Розраховувала так, щоб по одному рюкзаку на дитину: брала щось із теплих речей, щось із тонких, мило, зубні пасти та щітки і по дві пачки мівіни. 

Аж тут зателефонував один знайомий і каже: 

– Візьми скотч і заклей сніжинкою скло на вікнах. 

Тільки Аліна взялась це робити, як повз її будинок проїхали два танки. Десь недалеко почувся вибух. Марк почав просити: 

– Мамо, пішли у бомбосховище. 

Аліна спочатку була налаштована перебути вдома. Мій дім моя фортеця, — думала вона. Але зрештою таки пішла у бомбосховище.

Пліснява, холод і суп 

Найближче до них було бомбосховище місцевого коледжу, яке пережило Другу світову війну. Зі страшенно важкими металевими дверима, які тяжко було відкрити навіть дорослим. 

– Коли хтось стукав у двері бомбосховища, — пригадує Аліна, — у нас був пароль “Паляниця”. Лише тоді, коли людина говорила його, ми відчиняти броньовані двері. 

Пліснява, холод, ні світла, ні зв’язку. Коли Аліна з дітьми прийшла до бомбосховища, там було троє людей, а вже наступного дня назбиралося більше 30. 

Батьки Аліни до останнього не хотіли йти з дому. Коли в Охтирці розбомбили військову частину, все ж доєдналися до Аліни з дітьми. 

Працівники коледжу виділили для родини Аліни три стільці, три ліжка, чотири матраци і старі подушки. Стіл змайстрували зі стільців та картону. Коли було відносно тихо, приносили з дому теплі речі і ковдри. Мама Аліни щоранку старалася дістатися додому, щоб приготувати їжу. Перемагаючи страх, варила суп: картопля, цибуля, морква, крупа і шматочок масла. Навіть на засмажку не витрачала часу. Двохлітрову банку супу їли троє дорослих і троє підлітків. Ділили суп на ранок і вечір. Найменшій готували манку. Кілька разів приходили волонтери приносили памперси і серветки. Одного разу привезли величезний чан гречки з підливою та 200 літрів чаю. Це було раз за 9 днів. 

У підвалі через плісняву і пил усі сильно кашляли. Старші близнята сиділи тихенько, а середній Тимур, очевидно, не розуміючи, що відбувається, хотів рухливих ігор. Тож треба було хоч раз на день виходити на свіже повітря, порухатися і подихати. 

Дві доби син ні з ким не говорив

Потім Аліні виділили плитку для підігріву їжі. Її встановили на вулиці. Якось жінка гріла кашу для меншої доньки. Мала віднести пляшечку у сховище. Тимурові наказала побути з дідусем на вулиці:

— Тільки я спустилася на чотири сходинки вниз до бомбосховища, як почувся сильний вибух десь поруч. Я повертаюся, бачу перелякані очі сина… Тимур дві доби ні з ким не розмовляв. Сидів на ліжку і хитався вперед-назад. Як хворі роблять.

Що робити, Аліна не знала. Дивилась на сина і не могла нічим допомогти. 

А потім до підвалу переховуватися від обстрілу почали приходити працівники станції швидкої допомоги, яка розташована неподалік . Одна з медикинь Каріна почала говорити до хлопця. І поступово їй вдалося витягнути його зі ступору. 

Тимур і Каріна

5 березня о сьомій ранку прийшов чоловік, який видавав ліжка і подушки і сказав, що зараз буде евакуація. 

— Ми вже звикли до холоду і плісняви. Я не хотіла нікуди їхати, – каже Аліна

Чоловік сказав, що спочатку евакуювати будуть мам з дітьми. 

— Хто їде? — спитав він

Аліна одразу:

— Я — нє. 

Мама починає вмовляти: 

– Подумай про дітей. Аліно, їдь.

Аліна довго відмовлялась, але зрештою погодилася. Збирати по суті було нічого. 

— Мене фактично запихали до автобуса. Я плакала, і мені здавалося, що я зраджую батьків. Що їду туди, де безпечно, а вони тут залишаються під обстрілами. 

Школа в Полтаві 

Їхали дуже повільно, часто зупинялися. Коли чулися звуки вибухів, намагалися сховати дітей. Просили їх пригинатися нижче крісел. 

Доїхали до Полтави, у школу №5. Аліну з сусідами поселили у першому класі. Виділили по одній ковдрі, щоб підстелити на підлогу і вкритися, дали подушки. Було дуже холодно. Діти не могли зігрітися. Потім волонтери привезли одяг, тож нарешті змогли перевдягнути дітей. У школі забезпечили триразове харчування. У класі разом з Аліною та дітьми жило 11 людей. 

mde

Коли жінка зібралася до Польщі, то зимові речі склали до пакетів і домовилися, щоб їх передали в Охтирку батькам. Знайомий мав їх забрати. У своїй куртці Аліна залишила ще дещо:

– У мене було сім тисяч гривень. Чотири я залишила собі, а три поклала в кишеню, щоб відправити батькам. 

Уранці працівники здали зміну, а про ті пакети колегам не сказали. Нова зміна подумала, що це пакети для волонтерів і віддали їх комусь.

Так новісінькі речі із бонусом у розмірі трьох тисяч гривень дісталися котрійсь незнайомці.

— Зараз я вже відпустила ситуацію, — каже Аліна. — Мабуть, гроші дісталися тому, кому були потрібніші. А спочатку було дуже прикро.

Подалі від сирен

Їхати за кордон вирішили не в останню чергу через реакцію найменшої Емілії на сирену. Як тільки починалася повітряна тривога і вмикалися сирени, у дитини починалася рвота. 

— Спочатку ми кожного разу бігли до підвалу, навіть вночі. Просто підривалися і бігли. Здавалося, що я знущаюсь над дітьми. А на третій день на власний страх і ризик уже не бігли. Ми закривали Емілії вуха і співали пісні, щоб вона не чула сирену, і щоб її не нудило. 

Багато знайомих уже виїхали до Польщі, тож і Аліна вирішила їхати. Це сталося 14 березня. Коли перетинали кордон, то українські митники досить прискіпливо поставилися до Аліни:

— Це що, всі твої діти?

— Так.

— А чому у хлопців одне прізвище, а в тебе і доньки інше?

— Бо я змінила прізвище. Так буває..

— Ну ладно…

На польському кордоні, навіть у документи ніхто не дивився. 

У Польщі зустріли волонтери, давали воду, гроші, польські мобільні сімкарти.

— Нас годували такими бутербродами здоровенними: від згину ліктя до кінчиків пальців — із сиром та ковбасою. 

Нагодувавши, почали цікавитися, куди їде Аліна.

— Може ви в Ірландію поїдете, чи Великобританію?

— Не знаю, — чесно відповідала Аліна, бо їхала просто куди очі дивляться.

— Тут дуже багато біженців. Сідайте в автобус, їдьте у Краків. Там є Червоний хрест. Зможете там перебути. І подумати, куди далі їхати. 

Так Аліна і зробила. Їхали туди близько п’яти годин. Жінка раніше працювала у Польщі, знала трохи польську мову. Почала запитувати людей, де тут Червоний хрест, а їй кажуть, що тут його ніколи не було. 

На вокзалі сказали, що треба зареєструватися. Діти втомлені. Куди їхати — неясно. Одна жінка, теж з дітьми, розстелила куртку на підлозі вокзалу і сидить, оберігаючи сон дітей. 

— А довго чекати на реєстрацію? — запитала Аліна

— Ну он та жінка, — показують на жінку на куртці,  — четверту добу чекає. 

— Я просто починаю ревіти. Мала теж плаче, бо голодна. І тут телефонує знайома, каже, що дасть номер людини, яка може допомогти. 

Робота в музеї Наполеона

Ярослав, саме так звали хлопця, який мав допомогти родині, сказав, що треба їхати потягом до Познані, а потім електричкою до Яроцина. В Яроцині Ярослав зустрів Аліну з дітьми і привіз до села Віташице. Поселив родину до хостелу. Нарешті можна було нормально поїсти і поспати на чистих простирадлах. Хостел належить пану Яцику. Він займається легальним поселенням українських біженців. Одразу допомогли зробити документи, влаштувати дітей на навчання. 

Старші 14-річні хлопці ходять до школи у Віташице, а середній Тимур їздить до Яроцина, бо в селі немає класу для нього. Автобус під’їжджає просто під хостел і забирає дітей. Так само привозить назад додому. У класі навчаються лише українці. Вчителі викладають польською мовою, але є перекладач. 

Тим часом Аліні вдалося влаштуватися на роботу. У Віташице є палац-музей Наполеона, ним опікується пан Томек — людина, залюблена в історію. На території музею є гармати, з яких можуть стріляти відвідувачі. Спершу від тих пострілів Аліна з дітьми падали на землю, адже думали, що війна дістала їх і тут.

При цьому палаці працює кухня, яка готує обіди для хворих, що перебувають у відділеннях лікарні. Щоранку їм замовляють, на скільки людей потрібен сніданок, другий сніданок і обід. 

Аліна потрапила до кухні випадково.

Їй сказали, що мам із дітьми неохоче беруть на роботу, адже думають, що вони постійно будуть відпрошуватися через хвороби дітей. 

Якось її попросили супроводжувати 17 річну дівчину з хостелу, яка хотіла влаштуватися на кухню. Аліна пішла з нею, і разом вони пропрацювали зміну. Тоді керівник сказав, що завтра чекає їх обох. Аліна перелякано: 

— Так у мене ж діти! Ви ж таких не берете. 

— Я побачив, як ти працюєш, мені це підходить, — відказав поляк.

По черзі до школи

Щоранку Аліна прокидається о четвертій годині, навшпиньки виходить до коридору, де швидко одягається і йде на роботу. Старші хлопці по черзі ходять до школи. Хтось лишається з найменшою Емілією, а хтось іде навчатися. Потім навпаки. Із п’ятої ранку і до 13 години Аліна готує обіди. Приготування вимагає особливої ретельності. Треба розрахувати все до калорії і до міліграма. Кожен працівник робить все, на що має час. 

— Є час — чистиш картоплю, є час — миєш посуд або запаковуєш готові обіди. Тут немає права на помилку. Особливо слід бути уважним до тих, кому не можна якихось продуктів. Наприклад, діабетикам, або людям із непереносимістю молочних продуктів. 

Оплати на проживання вистачає. Хоча собі багато в чому доводиться відмовляти, але дітям жінка намагається купляти все.

— Я завжди боялася сказати дітям фразу: у мене немає грошей. Якщо дитина просить щось, і ти мусиш їй так сказати. Тому намагаюсь ні в чому їм не відмовляти. 

Багато Аліниних друзів уже повернулося до рідного міста, але Аліна з одного боку хоче, а з іншого боїться. Адже в голові виринають спогади про ті жахливі дні, коли вони ховалися у підвалі від обстрілів. 

— Я знаю, що там уже працює багато закладів, життя відроджується.  Але мені здається,що там лишилося старе зруйноване місто, — каже Аліна. — Я дуже сумую за рідними, але як тільки згадаю про те, що довелося пережити, починається паніка.

Друзі запитують Аліну, чи буде вона знову ведучою свят, а вона каже, що це буде просто нікому не потрібно. Бо ніхто не влаштовуватиме великі свята. Війна демонструє інші пріоритети. 

– Але я все ж дуже сподіваюся, що скоро повернуся до України, і до своєї улюбленої роботи, — говорить Аліна.

Олена Кущенко

Схожі записи

Почати свій бізнес в складні часи: українки, які не злякались та здобули успіх

Сексизм уже довгий час є невід’ємною складовою української політики — ексзаступниця міністра (онлайн-обговорення)

Село, яке виштовхує