Насправді бути мамою сина дуже складно. А синів і поготів. Бо кожного разу маєш дилему — як «зробити» з нього фемініста, як не виховати «матусиного синочка», але при цьому щоб хлопчик відчував твою любов та підтримку? Як бути мамою і другом, але щоб тобі не вилізли на голову й не звісили ноги? Зрештою, як дати цілковиту свободу вибору, чітко визначивши межі дозволеного?.. Так і перебуваєш постійно в пошуку відповідей, маневруєш, приміряючи ролі то доброго, то злого поліцейського. Набиваєш гулі. І рухаєшся вперед. Бо ж час не стоїть на місці. Надто, якщо одного дня розумієш, що в тебе син-підліток, а це не те щоб «зобов’язує». Це вже факт, який маєш усвідомити й прийняти. Так, любонько, саме прийняти. Бо все, що ти не встигла, пропустила, забула, думала, що воно якось саме устаткується й вирішиться, що «якось воно буде»… — усе це нині вже не виправиш. Спостерігай і пожинай плоди.
Маніфест «мамства»
Коли син ще був малюком, я написала такий собі маніфест свого «мамства». У ньому йшлося про те, що я хочу виховати здорового нонконформіста. Який не віритиме в те, що дівчаток конче потрібно одягати в рожеве, а хлопчиків – у блакитне, що чоловік мусить заробляти гроші, а жінка – лише займатися домашніми справами, що дітей треба народжувати, аби в старості було кому подати склянку води… А спонукало мене до цього… бажання сина купити ляльку.
Йому тоді було близько трьох років. Дитина просто попросила купити іграшку, однак це прохання викликало мало не істерику в бабусь-дідусів: «та ти ж хлопчик!», «краще хай мама купить тобі машинку», «з тебе всі сміятимуться»… Ледь удалося притлумити весь отой гул. Коли ми прийшли в магазин, то продавчиня теж чомусь вирішила, що мусить вставити свої п’ять копійок і переконати хлопчика не гратися «дівчачою» іграшкою. Ляльку я таки купила, відбившись від усіх непроханих порад звичайнісіньким «не ваша справа» (читати лекцію про сексизм було б занадто вишукано). Син був щасливим, хоч і почувався ніяково, бачачи, що дорослі якось підозріло реагують на його бажання. Погрався тією лялькою кілька днів і закинув десь, бо ж лялька — це лише іграшка, як би хтось не хотів у ній розгледіти щось інше.
Місія під загрозою
Звісно ж, місія щодо виховання нонконформіста час від часу опиняється під загрозою. А причиною доволі часто стає все той же примітивний і всюдисущий сексизм. От нещодавно купували синові кросівки. Він довго й прискіпливо все роздивлявся і міряв, а потім видав на гора щось таке, від чого в мене опустилися руки. Оглянувши взуття з червоними (навіть не з рожевими, sic!) смужками, констатував, що воно «нічого так», але скептично відставив кросівки вбік. Мовляв, це щось більше для дівчат, ніж для хлопців. І тут «полізло» все оце «а хіба хлопці таке носять», «зараз інше в моді»… Словом, я зрозуміла, що сексизм укотре заліз сюди своїми липкими ручищами й нахабно претендує на те, щоб стати вбивцею здорового нонконформізму! І це при тому, що книжки мій підліток читає — гарні й багато. Телевізор не дивиться (хіба в бабусі на канікулах). Знає, чому не варто прагнути «бути як усі» і «не виділятися» – ми ніби про це неодноразово говорили. Звідки ж тоді стирчать вуха сексизму?..
Видихнула й вирішила заспокоїтися та обміркувати план дій. Спілкування з однолітками ніхто не відміняв. Вплив однокласників — очевидний і невблаганний. Але з іншого боку, втішаю себе тим, що ще не все втрачено. Є дуже багато дорослих дядь і тьоть, для яких подібні сексистські заморочки є нормою, і тут уже справді мало що вдієш. У нас усе не настільки занедбано. «Життя триває, точиться війна». Тож повоюємо. Хай і тихою сапою. Але це буде війна на смерть. Ще побачимо, хто кого.
Вікторія Кобиляцька
