Коли йдеться про сексуальне або гендерно зумовлене насильство, у більшості випадків спрацьовують стереотипи. Суспільство зазвичай звинувачує жертву: була занадто відверто вдягнута, була з яскравим макіяжем, проводила дозвілля з чоловіками й дозволила собі вжити алкоголь, «перегнула» з кокетуванням або, якщо терпіла, то її все влаштовувало…
Прикладів так званого віктимблеймінгу/віктимшеймінгу хоч греблю гати. І шукати довго не потрібно, достатньо згадати ситуацію з побиттям і спробою зґвалтування в потягу. Як відреагувало суспільство – чому вона не зачинила купе? Але у випадках насильства у фокусі має бути не те, що вона зробила чи не зробила, у фокусі має бути те, що дозволив собі кривдник. Заради справедливості й попри існуючі стереотипи, треба зазначити, що й серед жінок є кривдниці, а серед чоловіків – жертви. І чоловікам у таких ситуаціях ще складніше звернутися по допомогу – він же має бути сильним, тримати все в собі тощо. Це призводить до того, що такі жертви страждають наодинці.
Нині система правоохоронних органів і судова система більше сфокусовані на покаранні винних, ніж на відновленні статусу кво жертв чи захисті потерпілих. Особливо чутливого та делікатного ставлення до себе потребують жертви гендерно зумовленого і\ або сексуального насильства. І в цьому аспекті нам є над чим працювати, адже емпатія та моральна підтримка жертв чи потерпілих невластива цим системам. З цієї причини жертви залишаються в тіні й не повідомляють про злочини проти них, побоюючись помсти або подальшої віктимізації в системі правосуддя.
Інша історія, що негативно впливає на кількість офіційних звернень щодо сексуального і гендерно зумовленого насильства – відсутність єдиного протоколу реагування при виявленні ознак сексуального або гендерно зумовленого насильства. У світовій практиці це відбувається не так, як в Україні. Там про насильство має заявити будь-хто, кому довірилася потерпіла людина: лікар-гінеколог, який при обстеженні виявив ознаки зґвалтування, шкільний психолог, працівник соціальної служби. Це за аналогією, як діє протокол щодо вогнепальних поранень в Україні і світі – якщо виявили вогнепальні поранення в людини, зобов’язані заявити в поліцію.
В Україні ж заява щодо підозр у сексуальному або домашньому насильстві щодо іншої людини без її згоди не матиме сенсу. Річ у тому, що в Україні сексуальне насильство, наприклад зґвалтування, відносять до теми приватного обвинувачення й розпочати провадження можуть лише за згодою потерпілої особи. Навіть якщо заявив про злочин хтось інший, але жертва не хоче подавати заяви – провадження закриють.
Цей протокол мав би стати результатом спільних напрацювань і спільного наказу МОЗ, МОН, МВС і Мінсоцполітики. Він мав би прописати алгоритм дій і відповідальність, а також чіткий перелік питань, які має поставити той перший, кому довірилася жертва, аби зрозуміти ситуацію, причини, контекст, проблему. Потім – при проведенні досудового розслідування, варто ці питання не повторювати, аби не спричиняти повторного травмування.
А психологічного тиску і травм цій людині в сучасній системі наразі доведеться зазнати ще немало. Сьогодні поширеною практикою є те, що жертви та кривдники очікують судового засідання разом в одному коридорі, а допит жертви в судовому засіданні відбувається в залі судового засідання у присутності всіх учасників. Це так звана вторинна віктимізація – коли потерпіла особа змушена через неделікатні допити, звинувачення у власній віктимізації, примушування проходити складні, тривалі та багатоетапні процедури для отримання доступу до компенсації чи консультацій.
Слідчий може обмежитись одним допитом, а може провести й десяток. Обмежити це юридично неможливо, адже, до прикладу, потерпіла людина може на першому допиті бути в стані шоку й не дати жодної важливої інформації. Але тут має бути сподівання на емпатичність і делікатність слідчого. Типова ситуація, коли ставлять питання в процесі допиту чи судового засідання, які змушують і так травмовану людину почуватися винною і знову переживати травму. Часто лунають питання на кшталт «У що ви були вдягнені?», «Чи багато ви вжили алкоголю?», «Чому ви пішли з цим чоловіком до нього додому?» тощо.
А потім суд, де поруч із потерпілою обов’язково мають бути присутні всі учасники процесу – прокурор, адвокат (який може ставити дуже неделікатні запитання) і обвинувачуваний, тобто кривдник. У жертви просто вмикається інстинкт «ящірки», і його прояви залежатимуть вже від її темпераменту – «завмерти», «втікати», «боротися». Перші два варіанти означають, що, ймовірно, жертва або відмовиться від свідчень, або змінить їх, аби не переживати насильства знову і знову.
А потім настає час рішення, яке може бути не на боці жертви, навіть якщо формально – на її боці. Ось у випадку домашнього насильства типова санкція – штраф, який сплачується… зі спільного сімейного бюджету. Доцільніше було б замінити штраф на інші форми покарання, суто для кривдника, наприклад, на виправні громадські роботи. Однак із однією умовою: під наглядом поліції. Адже зараз типова ситуація, коли порушник приходить начебто з метою відпрацювати відправні роботи у комунальні підприємства, що займаються благоустроєм, і агресивно заявляє, що не робитиме цього. У таких установах працюють здебільшого жінки. Ну як вони зможуть на нього вплинути?
Рішення проблеми – у двох напрямках.
Перше – зміна окремих процедур. Наприклад, створити у приміщеннях суду кімнати очікування для обвинувачених; проводити допити потерпілих у справах про сексуальне насильство або гендерно зумовлене насильство в судових засіданнях у режимі відеоконференції, аби жертва почувалася в безпеці тощо. Також важливою і дуже потрібною зміною є розробка та затвердження єдиного протоколу реагування при виявленні ознак сексуального або гендерного зумовленого насильства для працівників правоохоронних органів, екстрених служб реагування, соціальних служб та медиків. Крім того, наразі в Україні немає жодної державної структури або служби, яка б займалася морально-психологічною підтримкою жертв злочинів.
Другий, і не менш важливий напрямок, це просвітницька робота. Працівники правоохоронних органів, екстрених служб реагування, соціальних служб, суду, адвокати не мають знань та навичок для побудови ефективної комунікації з потерпілими для уникнення повторної віктимізації та отримання належної (невикривленої) доказової інформації. Впевнена, що навчання цих фахівців навичкам нетравматичного спілкування, розуміння потреб потерпілих та їх оцінки, управління конфліктами та кризового втручання сприятиме покращенню ситуації.
Першою «ластівкою» став курс «Підготовка тренерів з упровадження сервісів для вразливих категорій користувачів суду» проєкту ЄС «Право-Justice». У навчанні взяли участь 36 учасників з нацполіції, поліції, прокуратури, судів різних ланок, громадського сектору, які потім мають масштабувати ці знання. У своїх «випускних проектах» вони розробляють рішення, які б допомогли потерпілим психологічно комфортніше почуватися під час проваджень. Цікаво, що 5 чи 6 учасників взялися за розробку єдиного протоколу реагування.
Катерина Ілікчієва, к.ю.н., адвокатка, національна експертка Проєкту ЄС “Право-Justice”
