Перший курс. Мені 17 і тиждень тому я вступила на журфак. Сьогодні цілих чотири пари, тому на льоту підмальовую губи й складаю до сумки останній конспект із якоїсь важливої журналістської дисципліни. Біжу на шостий трамвайчик, що домчить під самісінький головний корпус «величного педагогічного». Попереду ціле студентське життя, сповнене юнацького максималізму та булочок з універської їдальні по чотири гривні. І перша пара, після якої в серце виривається з грудей, а кінцівки трусяться, мов відбійний молоток.
— Я забороняю казати тобі «не знаю!», — викладач гучно викарбовує кожне слово, стукаючи підручником із української мови.
Студентка-першокурсниця Галина хлипає, опустивши голову.
— Ну чого вона мовчить, ну лю-ю-ю-ю-юди! — викладач зривається на крик, — Мовчазні студенти зазвичай журналістами не стають!
Дівчина плаче. Після чергових п’яти хвилин приниження підводиться й тікає геть із аудиторії.
— Володимире Миколайовичу, а ви знали, що за доведення до самогубства загрожує кримінальна відповідальність? Вона ж може щось із собою зробити, — украй несміливо та на свій ризик вирішує вимовити хтось із першого ряду.
— А мене вона не довела? Чи скажете, що я неправий?..
Мовчанка. Студенти сидять як вкопані.
Це була остання пара, на яку прийшла Галина. Через кілька місяців вона перевелася на заочне відділення.
Викладач, який може назвати студентку зневажливим «дарагая»
Ви запитаєте, чи було це єдиним таким випадком? Ні. Чи знайшовся хоч один студент, який насмілився відстояти свої або чужі межі? Теж ні. І це нормально. Нормально, коли в 17-річних підлітків є інстинкт самозбереження. Нормально, коли вони хочуть «дожити» до сесії і скласти екзамени. Як нормально, коли вони бояться щось комусь розповісти, адже ситуація набуде розголосу.
«Нормальним» у цій ситуації можна назвати все. Окрім викладача, який дозволяє собі трохи більше, ніж зазначено в трудовому кодексі.
Викладача, який може назвати студентку зневажливим «дарагая» й поглянути так, як у селі дивляться на дівчину, яка «принесла в подолі». Викладача, який завжди звертається на «ти», адже традиційне університетське «ви» потрібно ще заслужити. Викладача, який у межах лекції може дозволити собі сісти на парту студентки й промовити: «А уявіть, якби ми з Мар’яною були одружені!».
Викладача, який, читаючи дисципліну під назвою «Журналістська етика», може принести на пару роздруковані скріншоти зі сторіз студентки, де вона обурюється через подвійні стандарти педуніверситету. А потім провести за ними «практичну» з домашнім завданням на тему: «Які морально-етичні принципи порушила журналістка у своїх висловлюваннях?». Викладача, який може шантажувати, що не «закриє» екзамен, якщо не переведешся на заочне відділення. Лише тому що ти йому не подобаєшся. Викладача, який, змушуючи йти на олімпіаду, називає тебе «кращою з гірших».
Викладача, який під час захисту може привселюдно жбурнути твоєю дипломною. Тому що не подякувала кафедрі за чотири роки панічних атак та хронічної депресії. А також викладача, який боїться розголосу в Facebook, наказуючи майбутнім журналістам «тримати свою свободу слова при собі».
Привернути увагу до булінгу, сексизму та утисків свободи слова
Ідея сказати своє слово достигала, мов минулоріч яблука до Спаса. Іноді вона вщухала через страх десь у районі вилиць, а потім знову займалася після звичної порції принижень когось із одногрупників. І тут уже не існувало привласнених понять «ти» або «я». Вони злилися в один механізм, утворивши потужне «ми». Пальним для нього стало бажання досягти справедливості попри все.
У нас не було організатора чи «поводиря», який би вказував, що робити далі. Як і не було «замовника», про якого зараз торочать представники університету та фейсбукові фейки, створені тими ж особами. У нас був меседж. І цього було достатньо.
Одного вечора хтось із одногрупників кинув ідею зробити акцію на кшталт «Я тобі не дорогенька», що прогриміла в 2018 році. Коли до 8 березня на знак солідарності українські журналістки сфотографувалися в футболках із однойменним відповідним написом після сексистського висловлювання Петра Порошенка на адресу їхньої колеги.
Інший(-а) одногрупник(-ця) запропонував (-ла) замовити футболки зі схожим меседжем (який у нас корелюється зі словом «дарагая»), а потім прийти в них на випускний. А ще хтось сказав, що було б круто використати й інші принизливі цитати цього викладача, адже їх була ціла низка. Усе, чого ми прагнули — привернути увагу. До булінгу, сексизму та утисків свободи слова.
Продовжувати мовчати було б злочином
Так, можливо нас хтось засуджує за те, що не говорили раніше. Але уявіть собі, що ваша доля — спінер. У якийсь момент він опинився в руках у чоловіка з комплексом неповноцінності. Він пильно розглядає його, крутить своїми масними руками й різко зупиняє. А потім дивується — чому цей малюк продовжує крутитися, навіть попри перешкоди, які той йому періодично створює?
Страх і постійне відчуття провини — ось що ми відчували впродовж чотирьох років навчання на журфаці. Продовжувати мовчати було б злочином. Перед собою. Батьками. А головне — перед усім «живим та ненародженим» студентством.
Кампанія проти сексизму в медіа й політиці називається «Повага». У розумінні викладача, а тепер уже завідувача кафедри журналістики, реклами та PR Володимира Каленича цей термін означає прихильне або скоріше фанатичне (на межі з ідолопоклонництвом) ставлення до нього самого. Але не до студентів та студенток. Однобоко? Авжеж.
P.S.
Дорогий Каленич В.М. та всі причетні (не «дарагой», помітили різницю?) Я знаю, що просто зараз ви дочитуєте цю колонку, а вже за годину зберете екстрену зум-конференцію зі студентами молодших курсів, щоби скласти черговий план для знищення репутації «незручних» випускників. Хід пішака. Але не короля. І поки ви ховаєтеся за спинами ректорату, фейків у Facebook і дописами вдячних студентів 2 і 3 курсів (яким іще складати заліки та екзамени), ми творимо майбутнє. Адже шестеро випускників, через яких 29 червня затримали випускний (300 людей чекали, поки ректорка з нами проведе виховну роботу) за дві доби змогли привернути увагу громадськості та домогтися всеукраїнського розголосу вашої методики викладання. А отже все було недарма! Тому що #students_thoughts_matter.
Анна Власюк
