Звичайні сині шорти трохи вище коліна. І я їх не тільки купила, але й одягла. На вулицю!
То й що, запитаєте?
Річ у тім, що тільки зараз, коли моїй дитині майже 2 роки, я перестала ненавидіти своє відображення в дзеркалі. Усе минуле літо я ходила в довгих сукнях і штанях, незважаючи на спеку. І не могла дочекатися осені, щоб комфортно сховатися в куртку оверсайз.
Мені здавалося, що всі навколо бачать, яка я потворна. Зайві кілограми, синці під очима й жовто-сірий колір шкіри. Тіло змінилося, обличчя постаріло, груди й стегна інші — це зовсім не я.
До того ж, психологи кажуть, що це ще й один із найбільш критичних періодів у стосунках між партнерами. Період, коли жінці здається, що вона вже ніколи й ні для кого не буде привабливою. Чи здавалося так мені? Сто разів — так!
Раніше я ніколи не мала комплексів щодо зовнішності. Для мене, в принципі, зовнішність людини не має ніякого значення й зараз. Тому я й уявити не могла, що з усім своїм феміністичним поглядом на життя зі мною може таке статися.
То що ж із тобою, тіло, яке дало життя іншій людині і втратило стільки ресурсу? Чи правильніше запитати, що зі сприйняттям себе після пологів і вигодовування грудьми.
Зневага й роздратування на себе.
Звісно, я не хочу узагальнювати й описую винятково власний досвід. Але зі слів багатьох моїх знайомих, які народжували дітей, усі вони проходили крізь схожі переживання. Більшою чи меншою мірою.
«Як це не сумно констатувати, зараз у нас іде подвійний тренд: ідеалізація материнства й водночас страшенне цькування, намагання прискорити цілком нормальні темпи. Є поняття темпу відновлення після будь-чого. Виходить так, ніби жінка має в перші хвилини після пологів устати й піти в тренажерну залу», — говорить у програмі «Правда про жіноче здоров’я» на Громадському радіо лікарка-психологиня Тася Осадча.
То хто чи що нав’язує нам ці подвійні стандарти й комплекси неповноцінності? Маркетологи, реклама, фільми й передачі, інстаграм-блоги з фільтрами, пости у Фейсбуку з відретушованими фото, недолугі коментарі близьких людей. Усе в купі. Приправити це коктейлем із гормонів і постійною втомою — і готово. Ти не відповідаєш загальноприйнятому образу «ідеальної мами».
Читайте також: Ох і мамка
«Невже так буде завжди?», — нила я подрузі рік тому в кав’ярні, куди просто втекла від дзеркал у повний зріст. Вона (красивезна жінка з трьома дітьми) запевняла, що ні. Чути це було надзвичайно важливо. Але це я тільки зараз усвідомила. Бо тоді не вірила.
Чомусь у моменти кризи ми відкидаємо чужий досвід, бо нам здається, що це про всіх, але не про нас. «У неї вийшло, а в мене так не буде…».
Але, погодьтеся, знати, що ти не сама з такою проблемою — це важливо. Знайти людину, яка не просто тебе послухає, а почує й підтримає — важливо. Виговоритися, не тримати в собі сум і переживання — ось що цінно. Жінки мають гуртуватися, а не порівнювати одна одну.
Хороші новини — стан післяпологового неприйняття себе минає.
Минув час, і в якийсь момент я схотіла купити новий одяг. Не тому, що треба, а тому, що з’явилося бажання. Я замовила косметику й записалася на манікюр. Не для того, щоб комусь здаватися красивішою, а для того, щоб зробити приємно собі.
Я зрозуміла, що одужую. Але вилізти з одягу, який максимально приховує мене від всесвіту, вийшло не одразу.
Тому ці шорти, які я придбала на початку літа, стали чимось більшим, ніж просто елемент гардеробу. Я несла їх із магазину й пишалася собою. Я зрозуміла, що перестала себе цькувати. Я знову дивлюся в дзеркала у повний зріст і подобаюся собі. З зайвими кілограмами чи без, з будь-яким кольором обличчя, з новою фігурою і в звичайних, але фантастичних синіх шортах.
Вікторія Єрмолаєва
