Коли померла мама, я довго не могла прийняти це як факт. Так, ми організовували разом із татом і братом похорон, повідомили всіх близьких, замовили труну і обід. Але все це відбувалося ніби без мене. Я щось робила «правильно» і дуже багато ці кілька днів. А вночі вила вовченям, до знемоги каталася ліжком і била рукою по стіні.
Усередині пекло вогнем. Кажуть, із Богом не підеш битися, але я сварилася з Ним. А коли втомлювалася – безсило засинала.
Здавалося, так буде завжди. Бо що могло б зменшити мій біль від втрати найдорожчої мені людини?..
Я не знала, як жити без мами
Я знала, як жити далі: я мала родину, фінансову незалежність, роботу, друзів. Мій світ не завалився зі смертю мами. Але я не знала, як жити без неї.
З’явилася порожнеча, наповнена хіба що болем. І спочатку потрібно було виплакати всю тугу, а потім думати, як чимось наповнити цю порожнечу. Звучить як план, еге ж? Іронія в тому, що ці слова я пишу тільки через 2,5 роки після втрати мами, коли вже врівноважена.
Це не значить, що не болить. Але вже можу говорити про маму, її смерть і похорон, планувати майбутнє без її фізичної присутності.
Усе інше – не змінилося.
Мама присутня – у спогадах, її приказках, наших спільних мріях
Ось мамою пошита подушка, подаровані нею рушники, хустка.
«Дивись, як Влада підперла кулачком щоку, викапана тобі бабуся Лариса», – впізнає чоловік у дочці жести моєї мами.
А недавно подруга запросила на вареники, і одразу пригадалося, як часто ми з мамою їх готували. Мама місила тісто, а я зазвичай розкачувала варенички («Тільки не розхвостуй!» — крізь роки чую її голос).
Мені не вдавалося зробити вареники тугенькими й однаковими. А в мами вони виходили гарними, вправно зліпленими, такими маминими-маминими…
Біль від втрати накочується хвилями
У всі найпекельніші дні мої рідні були зі мною. І це була найбільша турбота і підтримка.
Але мені бракувало мене, моїх внутрішніх опор. Я не відчувала себе цілісною. І цей пошук себе без мами, себе «іншої» потребував купу часу і зусиль.
Дати собі раду в новому житті без близької людини – це далеко не «новий етап», «виклик» чи «дай собі трохи часу – згодом стане легше».
Не стане. Біль накочується хвилями.
Сьогодні я наче легше дихаю, мені цікавий світ і мрію мрії, а потім… випадково натрапляю на її фото.
Згадую до дрібниць, як у той день віяв вітер і «псував» мамину зачіску. І від того мама сердилася. Як я просила повернутися, щоб було гарно. Як вона переглядала фото і казала: «Ось це мені подобається». Потім це фото я прикріплю на її хресті…
Здійснити мрії, відкладені на потім
Та, мабуть, гарна новина (а є гарні новини в горюванні?) в тому, що я можу вижити, і таки вижила.
І найперше, що я зробила після похорону – несамовито почала здійснювати свої мрії, які з якихось причин відкладала. Зокрема, через те, що це було дорого. Адже поняття «дорого» для мене враз змінилося, бо ж найдорожче я вже втратила.
Це мій досвід – поїхати в далеку подорож на океан і змінити обставини. Нікого до цього не закликаю (бо моя мрія не коштувала мені всіх грошей світу, хоч і була фінансово витратна).
Але я переконана — зробити те, про що мрієш, варто! Коли, як не зараз, коли весь світ перевернувся? Гірше ж уже не буде!
Нарешті виплакалася
А ще я почала плакати. Мені це вдалося не одразу. Повномасштабна війна, розпач і пошук тимчасового прихистку в іншій країні заморозив» мій біль на довгий рік.
Сьогодні, озираючись назад, я розумію, що на тлі інших тотальних втрат, коли постійно маневруєш над урвищем болю, по-іншому не могло бути.
Але потім прорвало. Як греблю Каховського водосховища. Я плакала тижнів два, не спиняючись. Я намагалася згадати наші з мамою останні дні. Затишні й не дуже розмови. Пригадати її тепло й її сум в очах. Її прийняття смерті і мою розгубленість дитини.
Я втекла плакати у безпечний простір. Зі мною були фахові психологині, які пояснювали, що відбувається з моїм тілом і як краще йому допомогти. Ці знання усвідомленого горювання й підтримка оточення були важливі. Я почала краще чути своє тіло, наче позбулася заціпеніння.
Один день – одна гарна справа
І коли я лежала в ліжку, прибита прийняттям, що «мама померла» що «війна триває», а «в мій рідний дім зайшли окупанти і викинули всі мої речі», почала шукати бодай щось, за що зачепитися і чому я маю сьогодні встати з ліжка. А ще – за що себе сьогодні похвалити?
Я дозволила не очікувати від себе багато. Якийсь час жила за формулою: один день – одна гарна справа.
Відвела дитину в садок – яка я молодчинка!
Відвела дитину в садок і помила посуд – удвічі більша молодчинка!
Увімкнула комп’ютер і відповіла на листи. Оплатила комунальні послуги. Написала статтю…
А потім цих «гарних» справ стало багато — рутина наповнила життя і повернула відчуття самоконтролю і самоцінності.
І досі в моменти тотальної втоми чи розпачу звертаюся до формули «похвали себе за бодай одну гарну справу в день». Це мене рятує від новин, образ і тривоги за майбутнє.
«Унаслідок втрати я не стала кращою людиною – я стала іншою людиною»
Якось мені до рук потрапила книжка Люсі Гон «Чого нас навчила Ебі».
У цій невеличкій книжці є практичні рекомендації від науковиці, фахівчині в галузі психології резильєнтності Люсі Гон, чия 12-річна дочка загинула в ДТП. Щоб витримати свій біль і зберегти все, що в неї було гарного, Люсі Гон вивчила і на собі випробовувала всі можливі практики самопідтримки. Вона відчайдушно шукала способи підтримати свою сім’ю та знайти новий спосіб життя без її Ебі.
Люсі Гон у книжці зауважує, що людина здатна до самовідновлення, якої б травми чи втрати вона не зазнала. Науковиця наводить багато корисних інструментів самодопомоги. Я щиро рекомендую цю світлу і добру книжку.
Там з-поміж іншого я відшукала ті слова, які мені були потрібні для цілісної себе:
«Важливо знати, що зростання може проростати з усіх видів травми, включно з горем після втрати. Та хочу знову наголосити, що зростання – не те саме, що вдосконалення та покращення. Смерть Ебі, можливо, і призвела до зростання, та я вважаю це не так саморозвитком, як зміною напрямку.
Унаслідок втрати я не стала кращою людиною – я стала іншою людиною».
Справді, навряд чи я хотіла стати «кращою», «сильнішою» чи «дорослішою». Але із втратою неминуче стаєш «іншою» людиною.
І коли нарешті, за понад два роки, я відновила внутрішні опори – пустка відступила.
Бо на її місці – багато спогадів і мамина любов, яка нікуди не зникла. Бо прийшло усвідомлення себе нової. І щоранку я прокидаюся, щоб жити своє єдине життя, турбуватися про рідних. А ще — довіряти світу.
Ірина Виртосу
