Повага
Колонки

Самій краще?

1986 рік. Я тільки-но почав ходити до школи. Повертаюся якогось дня додому – у матері в гостях подруги. Вони сидять у вітальні за столом, п’ють каву, оту саму – Indian Instant Cofee. Її важко дістати. У каву доливають по крапельці алкоголю з красивої пляшки. Курять. Усі. Тоді я вперше побачив матір із цигаркою. Мене це приголомшило, бо я ріс здебільшого в селі, у баби з дідом, де ставлення до цигарки в жіночих руках приблизно вміщається у фразу «У неї з рота гімном воняє!», де від цигарки – пряма дорога до «траси», з усіма наслідками.

У дитинстві до всього звикаєш швидко. Тиждень – і материні цигарки вже сприймаєш як належне.

– Тільки бабі з дідом не кажи, бо таку піднімуть бучу…

Я, звісно, не сказав. Я стояв на шухері, коли мати приїздила в село й курила, сховавшись під шовковицею. Мені тоді було 7 років. А їй – 26. Чудовий вік для революцій.

Потім мати пофарбувала волосся. Не всю голову! Тільки одне пасмо! Пергідролем! Чорне волосся, а спереду, ліворуч, біле пасмо. Баба хрестилася. Дід плюнув під ноги й вийшов із відром надвір.

За якийсь час мати приїхала в село в шкіряній спідниці з кнопками. Ще за якийсь – не пішла курити за шовковицю, а просто підійшла до вікна й черкнула запальничкою. І не було жодного скандалу. У медицині є такий термін – асимптоматичне насичення. Це коли з часом уживання певного препарату вже майже не спричиняє жодної реакції, сиріч – припиняє діяти. Тут вийшло щось схоже.

Батько був байдужий. Власне я його й пам’ятаю таким – байдужим. До всіх. До всього. Приходив із роботи – лягав на канапу, вкривався газетою, вмикав телевізор. Мати хотіла в кіно. Мати хотіла в парк. Мати хотіла з кимось дружити. Сім’ями. Батько волів лежати на канапі.

Того ж таки 1986 року мати подала на розлучення. Батькові було байдуже. Зараз мені здається (хоч, може, я й помиляюся), що матері хотілося викликати в нього якусь реакцію, а не розлучатися насправді. Але батько легко на все погодився.

– І про шо вас питали в суді?

– Чого розходимось.

– І шо ти казала?

– Шо не зійшлись характерами.

У селі таки сталася буча. Пам’ятаю той вечір уривками, уламками. Баба називала матір страшними лайливими словами. Дід запитував: як ти житимеш? як ти дітей піднімеш? шо люди скажуть? як мені дивитись у очі сусідам?

– Не треба мені вашої картоплі. Я куплю собі картоплі, – сказала мати й узяла мене за руку: – Пішли додому.

– Нічого, виголодаєшся – прийдеш! Ніде ти не дінешся! – кричали вслід баба з дідом.

– Подивимось…

Мати вела мене через темний осінній луг. Мряка лягала крихітними краплями на її червону в білих зірочках імпортну куртку. Фари зустрічних автівок часом вихоплювали з темряви біле пасмо. Материна рука міцно стискала мою. Ми справді зайшли в овочевий магазин, де різко пахло гниллю, і купили картоплі. Дрібної. Брудної. Поганої.

Відтоді ми почали жити інакше. Часом траплялися дні, коли в холодильнику лежала одна цибулина. Наближалися дев’яності. Мати різала вранці шинку – у школу, на бутерброди. Варила супи. Відкривала банки з огірками. Прала. Стискала зуби. Позичала. Віддавала. Позичала.

Потроху, поволі, не відразу, обережно стосунки з батьками в неї налагодилися. Хоча баба, здається, ніколи не оминала нагоди кинути в матір словом «розведьонка».

– Та ясно, хіба розведьонку на нормальну роботу візьмуть?

– Та ясно, сімейні люди з розведьонками не якшаються.

– Та ясно, хіба яке запропаще зійдеться з роведьонкою.

Так. Приблизно так. Із десятками інтерпретацій. З роками мати перестала на все те реагувати. Тільки глибше затягувалася цигаркою.

– Ти шкодувала про те, що з ним розійшлася? Хоч раз… – спитав я матір уже дорослим.

Вона замислилася.

– На початку дев’яностих. Коли ні копійки не платили місяцями. І не скільки шкодувала, як боялася, що вас не витягну, простягну ноги.

– Ну а жити самій?

– Ні. Самій краще, ніж із чужою людиною.

Численні материні подруги й сусідки так і жили з чоловіками. Наша найближча сусідка тьотя Катя не витримала щоденних пиятик, білих гарячок і викликів дільничного. Почала забувати, де поклала гребінець. Потім – який сьогодні день. Урешті-решт забула, як її звуть. Померла в шлюбі.

Сергій Осока

Схожі записи

Дівчата з обкладинки: критикувати не можна прийняти

Як подолати сексизм у рекламі?

Ольга Полякова

Тіндер: що треба знати про територію б’юті стандартів і мізогінії?