На заняттях жіночого підрозділу громадського формування «Волинський щит» немає Наталок і Марійок. Замість них завдання тренера виконують Стріли, Саламандри, П’ятниці. Ситуація в країні підштовхує опанувати нові навички, тож лучанки проходять військовий вишкіл та вчаться надавати першу медичну допомогу.
«Ніхто не очікує поблажок через свою стать»
Раніше в організації займалися лише чоловіки. Вони допомагають армії та опановують правила ведення боїв і виживання у складних умовах. Декому ці навички вже знадобилися на сході. Відтак вирішили проводити заняття і для жінок. Оголошення про набір активісток розмістили у «Фейсбуці».
– Жінки хочуть допомагати, але часто не знають, куди долучитися, – каже Ігор Левчук, керівник «Волинського щита». – Ситуація в країні спонукає людей згуртовуватися і ділитися досвідом. Далеко не всім відомо, як перев’язувати рани чи стріляти. А в надзвичайних ситуаціях важливо не розгубитися і діяти виважено. Лише так збережеш життя. Зауважу, що з дівчатами працювати не важче, ніж із хлопцями. Можливо, дехто має слабшу фізичну підготовку для виконання певних завдань, але бажання й активності не позичати.
Нині понад десяток волинянок вчаться надавати першу медичну допомогу, ходити в розвідку, володіти зброєю, орієнтуватися на лісовій місцевості, спілкуватися по раціях, готувати в польових умовах, відтягувати поранених із епіцентру бою. За правилами, кожна з них придумує собі псевдо. Так важче ідентифікувати особу, яка за ним ховається у разі небезпеки. Заняття відбуваються у Волинському ліцеї із посиленою військово–фізичною підготовкою та на польових виїздах у лісах.
Тренер Юрій Мартинюк, котрий уже кілька років займається східними бойовими мистецтвами, зазначає: як і в кожній справі, головне тут – бажання.
– Не помічав, що хтось очікує поблажок через свою стать, – ділиться спостереженнями. – Дівчата більше бояться зробити щось не так, тому поводяться ретельніше. Хлопці ж, буває, неуважно слухають, а потім перепитують.
Майже ангел, але трохи фурія
— Я сучасна українська дівчина: маю цілі і хочу змін, — говорить про себе лучанка Марія Горбатюк, 22 роки. — Коли почався Майдан, було передчуття великих зрушень, але щоб створити державу, котра думатиме про свій народ, потрібно ще чимало зусиль. Під час революції і тепер на війні довели, що зможемо — ми сильні. Невідомо, що далі робитиме ворог, тож треба готуватися.
Після закінчення медичного коледжу Марія завідує ФАПом у селі Піддубці Луцького району. Тепер як ніколи відчуває важливість своєї роботи. Окрім того, зі студентських часів дівчина займається волонтерством у Мальтійській службі допомоги. А ще кілька років ходить на айкідо. Коли попросили вибрати псевдо, назвалася Фурією.
— Я ангел майже на всі сто, але ж є ті кілька відсотків, — усміхається. — Знаю, як це — працювати задля результату, маю загартований дух, а тому надіюся, що мої знання знадобляться людям.
«Не фотографуюся з автоматом для соцмереж»
Лучанка Аня Видринська зі своєю мамою ночами сортують сухпайки для солдатів. За один підхід через їхні руки проходить по 200 таких пакуночків. Також вони збирають теплий одяг на передову. Попри це дівчина не вважає, що робить щось особливе.
– Хтось докладає набагато більше зусиль, ніж я, – каже Аня.
Їй 24 роки. У вільний час ходить на карате, відвідує бойові заняття для жінок і займається волонтерством в ініціативній групі «Волинський тиловик».
– Коли прийшла допомагати, в мене очі загорілися від подиву: скільки є людей, які не можуть підтримати бійців фінансово, але готові робити щось своїми руками, – ділиться враженнями.
Аня потрапила під скорочення на фірмі, де працювала, і шукати нову роботу трохи складно.
Про заняття військової підготовки вона також розповідає скромно:
– Я не говорю подружкам, як це круто — вміти стріляти, і не фотографуюся з автоматом для соцмереж. Просто знаю, що ці навички можуть стати в пригоді, – пояснює дівчина.
Провідниця людського Wi-Fi
Бібліотекарка Ніна Бочарова дізналася про військові навчання від свого друга — одного з ініціаторів створення жіночого підрозділу Олександра Шума, з яким свого часу немало ходила в туристичні походи Карпатами, Уралом, Карелією.
– З острахом ішла на перше заняття, бо переглянула фотографії молодих учасниць, котрі зголосилися, – пригадує Ніна. Їй 56. – Але розмірковувала: можливо, мій досвід перебування в походах буде корисним. Я не вельми влучний стрілок, але рушницю в руках тримаю, знаю, як виживати в надзвичайних умовах. Коли прийшла, зрозуміла: це може бути моїм. Якщо щось не вдається, серджуся на себе і кажу: «Ти повинна це зробити». За кожним «не можу» слідує «навчуся». Не звикла пасти задніх і на роботі, і в житті. Завжди подорожую і потрапляю в різні авантюри.
Пані Ніна є заступницею директора Луцької міської централізованої бібліотечної системи. У 2011 році жінка написала й реалізувала проект «Волонтерський квартал», підтриманий програмою «Бібліоміст» від Ради міжнародних та наукових досліджень. У його рамках для молодих лідерів проводили спеціальні тренінги. Там отримала знання, які виявилися корисними для подальшої роботи. От і нині проводить для діток майстер-класи — зі шкарпеток виготовляють сніговиків і ангеликів, яких передадуть бійцям на схід.
– Біля юних читачів і сама молодшаю, – усміхається жінка. – Для мене дуже важливо встигати за часом. Щоб розмовляти однією мовою з сином, пішла на комп’ютерні курси. Борщ і вареники готують усі мами, а я хочу бути цікавою своїй дитині. Андрій звик, що від мене частіше пахне димом, ніж парфумами. Відтак і подарунки вручає особливі: каремат, рюкзак, спортивну куртку. Разом і мандруємо.
У підрозділі Ніну називають Іскрою. Це псевдо вибрала собі не випадково.
– Попри всі сучасні комунікації не обійтися без людського вай-фаю — тепер це особливо помітно у спілкуванні з солдатами, пораненими бійцями, волонтерами, – пояснює вона. – І своїм маленьким прикладом хочу надихнути людей об’єднуватися задля корисних справ.
Ярослава ТИМОЩУК, фото авторки
