«Я періодично даю інтерв’ю, і мене хтось питає, як я наважилася на медичну евакуацію. Я насправді ніяк не наважувалася і не вирішувала брати це на себе. Це просто треба було зробити. Ця війна не лишила нам вибору», — говорить Вікторія Харченко.
Вона працює в громадській організації «Fight For Right», що опікується правами людей із інвалідністю. До 24 лютого була адвокаційною менеджеркою. Евакуювалася з Києва спочатку до Молдови, а згодом – на Балкани. Ще в Молдові почала координувати процес евакуації людей із інвалідністю. Ішлося перш за все про медичну евакуацію, тобто евакуацію автівками швидкої допомоги.
«Нещодавно я віддала цю частину роботи своїм колегам. Напрацювала алгоритм. Є список питань, які треба поставити людині, що звертається, перелік усіх потрібних медичних виписок і так далі», — каже Вікторія, і пояснює, що в якийсь момент просто не змогла далі цим займатися — втомилася і вигоріла.
Ми поспілкувалися із Вікторією Харченко про те, як вона проживає війну, як дає раду усім викликам і чому не поспішає повертатися в Україну.
Я прокидалася із телефоном і засинала з телефоном
Мені здається, що фразу «добрий день, я Вікторія, і я працюю в громадській організації «Fight For Right», ми допомагаємо з евакуацією», я скажу в будь-якому стані і в будь-який час. І досі її кажу, тому що в багатьох людей полишалися мої контати, і я тепер перенаправляю їх на колег.
Почалося все з того, що я евакуювалася
28 лютого я вже була в Молдові. І зрозуміла, що треба щось робити. Я знала, що мої колеги вже працюють над евакуацією. Хтось був в Україні, хтось просто раніше евакуювався. Ми розпочали займатися евакуацією, тому що ще до війни зрозуміли, що влада не опікується цим питанням. Була спроба поговорити з київським ДСНС про те, чи є у них якісь варіанти. Я їм зателефонувала і сказала: так і так, чи є у вас можливість дати нам якусь машину, щоб ми евакуйовували. Це був початок повномасштабного вторгнення, у Києві та Київській області було гаряче й напружено. І мені відповіли, що вибачте, але нема безпечних евакуаційних шляхів, шукайте самі. І ми почали шукати. Перші медичні евакуації — це були евакуації приватними швидкими, які ми знаходили. Це виявилося дуже дорого.
У нас була одна з перших евакуацій із Боярки
Треба було дитину забрати з лікарні і довести до Львова. То це коштувало понад 100 тисяч гривень. Перевізник рахував кілометраж від точки до точки, робочі дні (день чи день і ніч, включно з комендантською годиною). І ще брали за небезпеку. Тобто якщо ти їдеш по Черкаській чи по Львівській області — це безпечно, і це одна сума. А якщо в Києві, Київській чи в Сумській області, — то це інша сума. Такими були перші евакуації, така собі проба. Коли це вперше сталося, я подумала: ок, ми витратили дуже багато грошей, але ми вивезли людину. Ми справді шукали варіанти і зрозуміли, що державні швидкі нам ніяк не допоможуть. Тому знайшли кілька приватних, і власне ними й досі користуємося.
Я маю фізичну інвалідність опорно-рухового апарату
І маю складнощі в пересуванні. Коли евакуйовувалася, їхала машиною більше доби. У якийсь момент мені стало цікаво: коли ми доїдемо, я взагалі зможу ходити, чи ні?.. Тому що це важко фізично. Така історія є у багатьох людей, які користуються кріслом колісним — не знаю, як вони виживали. Вірніше, я знаю, бо спілкувалася із тими, кому ми допомагали з евакуацією. Вони говорили, що «ми сіли в точці А і не ходили 12 годин у туалет». Це ненормально. Плюс черги на кордонах. У якийсь момент прикордонники навіть почали виловлювати людей із черги і допомагати проходити окремо. Але все одно потім збиралася окрема черга із людей із інвалідністю, з представників маломобільних груп.
Більшість тих, хто виїхали з України, — це жінки
Вони виїхали з дітьми. І на них упало все: інтеграція, адаптація в новій країні, з новою мовою… У нас уже є випадки, де люди з інвалідністю, опиняючись в новій країні, намагалися оформити інвалідність за законами цієї країни. Це важко, бо це нові правила. І ти мусиш, бо дитину ж спочатку не беруть нікуди — ні в садочок, ні в школу. Вона з тобою, вона стоїть на голові, і треба ще з цим якось давати раду. Хоча, коли в мирний час був ковід, то певною мірою було те саме. Жінки доглядали за старшими, дивилися, щоб у всіх нормально навчання пройшло, бо інколи це один ноутбук, а зуми всім треба. Тому тут для жінок мало що змінилося, хіба що все ускладнилося за рахунок того, що доводиться адаптовуватися за кордоном.
Я спілкувалася із жінкою з порушенням слуху
Вона з Києва, і лишилася в Києві весь час. І каже, що в перші дні була спокійна, бо не чула сирен. З одного боку, я пораділа за неї, що вона нічого не чула і була спокійна через це. Бо згадую себе в Києві — мене важко було назвати спокійною, це було жахливо. А з іншого боку, я думаю, що це ж так страшно — ти можеш бути в небезпеці, але ти цього навіть не зрозумієш.
Мені надходило багато запитів із окупованої Херсонщини, бо я звідти родом
Достатньо було сказати мамі, чим я займаюся, а далі вже «сарафанне радіо» запрацювало. І мені почали телефонували з окупованих територій. Мовляв, нам треба ліки, нам ще щось треба. Але ми не можемо нічого передати. Бо це проблема. Насправді ми дуже важко передаємо будь-що на окуповані території.
Так, я зрештою змусила свою маму і молодшого брата евакуюватися
У хід пішло все — підкуп, шантаж… Я думаю, що кожна родина, де є люди старшого віку, стикалася із тим, що треба щось робити, а старші люди не йдуть на контакт. Мама довго не хотіла. І евакуювалася тільки тоді, коли вона сама вирішила, що треба евакуюватися. Коли почали з’являтися перші новини про мобілізацію, вона злякалася і подумала, що треба щось робити. Поки вони евакуювалися, мені здається, я посивіла.
Більша частина моєї родини лишається на Херсонщині
Бабуся з дідусем сказали, що «ми тут будемо помирати, нам не до того, щоб евакуйовуватися». Вони живуть у приватному будинку, в них є тварини. Мені подобаються ці їхні повідомлення про те, що «у нас було трішечки голосно». І все евфемізмами — окуповані території не розповідають детально, що в них там щось відбувається, вони шукають якісь варіанти, як сказати завуальовано. «Ти не хвилюйся, там із іншої сторони Дніпра було голосно, але в нас усе нормально, ми нікуди не їдемо». І поки що я не знайшла жодного варіанту, як змусити їх поїхати. Тому я жонглюю між цим. А мама чесно мені сказала, що «якби не брат, я б нікуди не поїхала». Тут, мабуть, треба йому сказати дякую.
Люди часом телефонували нам знервовані, злі та зневірені
Бо «я телефонував ще в п’ять організацій до вас, і мені ніхто не допоміг». І ти пропускаєш це через себе. Плюс у нас є кейси, де люди помирали через різні причини. І це також важко. Я з цим стикалася ще до війни, і знаю, як це, коли ти з людиною працюєш, а потім вона помирає. У нас у команді є молоді дівчата, які ніколи з цим не стикалися. І я не знаю, як вони дають собі з цим раду. Я навіть не знаю, як я це роблю (чи не роблю?..)
Якщо я бачу, що вигораю і мені не варто читати новини, я їх не читаю
Певний час. Або я читаю одне-два джерела, коли я точно впевнена, що мені треба знати це, це і це. Потім мене через три дні відпускає, і я знову повертаюся. Плюс у мене до інформаційної політики є питання. Тому що я ділю те, що написано в офіційних джерелах, на два, а інколи й на 22. А те, що приходить із окупованих територій, ще й на 32.
У якийсь момент моя робота над кейсами медичної евакуації завершилася
Язрозуміла, що більше не можу спілкуватися із людьми, слухати їхні запити і витримувати це. Тому я сказала: ок, ви прекрасні люди, ви прекрасно працюєте, але працюйте тепер самі, бо я не можу. Я завжди на підхваті, я готова відповісти на всі питання і дати всі контакти та скоординувати. Але більше не можу слухати те, як людям важко. Тому я тепер займаюся іншими питаннями, які пов’язані з воєнними злочинами. Це теж складно. Інформація, з якою я працюю, далеко не позитивно забарвлена. Тому я розумію важливість психотерапії і психологічної допомоги. У тому числі й екстренної. До речі, ми відкрили лінію психологічної допомоги ще до повномасштабного вторгнення, за тиждень чи за два. Було близько десяти запитів — люди хвилювалися, що війна почнеться. Потім воно якось зійшло нанівець. А тепер повернулося — люди просять про допомогу. Вони навіть інколи не можуть для себе зрозуміти, що їм це потрібно. Але коли ти їм пропонуєш, і вони кажуть, що так, я б із задоволенням поспілкувався із психологом.
Ти наче й збираєшся повернутися, а потім щось прилітає біля тебе вдома, і ти така: ні, краще я не буду
Не знаю, коли ми всі повернемо собі в Україні почуття базової безпеки. Тому що тут, за кордоном, я тільки зараз почала не лякатися салюту. Бо так, тут є салюти, тут люди щось святкують. Не лякатися гвинтокрилів, які періодично літають. Не лякатися грому. Я справді не знаю, коли буду почуватися в безпеці. Тому питання повернення дуже відкрите й болюче. Хоча в нас є запити на кшталт «чи допоможете ви з тим, щоб повернутися». Це називається репатріація. Але ні, ми займаємося евакуацією. Тому що повернення — це не зовсім рятування від війни. Це радше навпаки.
Вікторія Кобиляцька,
фото надані героїнею публікації та ГО «Fight For Right»
