Згідно з традицією, 4 грудня (на Введення), 1 та 7 січня (На Різдво) по хатах мають ходити з колядками чоловіки. А от 8 січня (у день Богородиці) вже можна й жінкам. Щоправда, 14 січня (на «старий» Новий рік) жінкам знову радять залишатися вдома.
Народні прикмети повідомляють нам про те, що якщо в ці дні першою в дім увійде чужа жінка, то весь наступний рік жінки в сім’ї хворітимуть. Діти плакатимуть. Грошей не буде. І взагалі, родину спіткає біда на біді й бідою поганятиме. Проте обґрунтувати ці забобони та знайти їхні витоки досить важко.
Одні покликаються на сімейні традиції в дусі «так моя бабуся заповідала». Другі не дуже й вірять, але про всяк випадок страхуються. Тому на Різдво в гості не кличуть і самі не ходять: щоб раптом чого не трапилося. Треті припускають, що вся суть не стільки в побутовій магії, скільки в цілком практичних речах.
Адже традиційно підготовка до свята лягала переважно на жінку: оселю прибрати, дітей догледіти, 12 страв наготувати, дідуха сплести, самій убратися, чоловіка до ладу привести, а там і святкувати можна. Коли ж тут по гостях ходити? А щоб раптом не було спокуси відволіктися від важливих приготувань, община перестрахувалася ще й забобоном: не ходи, бабо, по хатах, не рознось біду. Сиди вдома та порайся.
«Майже всі забобони можна пояснити дуже практичними речами, ‒ міркує наша читачка Наталя Кузьо. ‒ Неможливо пояснити тільки те, чому досі деякі люди вірять у якусь особливу “магію”. Це, мабуть, тому, що завжди простіше свої неприємності списати на те, що жінка першою в хату зайшла».
Зацікавившись тим, наскільки традиція не пускати жінок по хатах на свята актуальна сьогодні, «Повага» вирішила звернутися до читачів і читачок.
Як ви ставитеся до того, що 4 грудня (на Введення), 1, 7 та 14 січня в деяких регіонах досі заведено або пускати чоловіка в хату першим, або взагалі не пускати на поріг дівчат, бо це «на біду»?
Галина Шиян (перекладачка, письменниця, підприємиця): Так само, як і до всіх забобонів ‒ із поблажливою странністю.
Ірена Карпа (письменниця, співачка, дипломатка): Ржу з цього.
Ілона Фанта (медіатренерка, редакторка, кулінарна блогерка): Когда я репетиторствовала, мне даже уроки отменяли иногда в такие дни.
Зоряна Биндас (журналістка, радіоведуча, письменниця): Мої батьки з приміського села, біля Тернополя. У селі не впускають. Просто замикають хату, якщо на порозі дівчинка, хай би вона там і замерзала, більшість не відчинить. Те саме з Новим роком, святом Василя, Введенням і т.д
Татуся Бо (журналістка, письменниця, блогерка): Право першого полазника, яким мав бути чистий безгрішний хлопчик, ну на крайняк мужик, хоч і брудний і грішний, але мужик, іде в ті глибини віків, коли люди воліли вірити, а не знати. Це також пов’язано з біблійною «грішністю» жінки, навіть якщо вона яблук вік не їла, чоловіків не зваблювала, але довге волосся й місячні все визначали. У сучасному світі науки та шаленого технічного прогресу виводити тотемні забобони, пов’язані з гріховністю жінки, ‒ це якийсь абсурд. Ми пускаємо в дім не чоловіка чи жінку, а людей, і вже давно важливо не те, хто вони, а те, з чим вони прийшли.
Інша справа, коли ми беремося за детальне відтворення якихсь стародавніх обрядів і святкувань, де чітко розписані ролі й важливо для відтворення зберегти оте жіноче та чоловіче. Але це вже буде певний театр. І до нашого урбаністичного сьогодення цей театр не повинен мати жодного стосунку. Ніхто сьогодні чітко не відповість, чого не можна пускати на Василя «бабу в хату». Притримуючись же цієї традиції, можемо скотитися до іншої: виганяти жінку в сарай за хатою на період критичних днів, щоб «не оскверняла».
Настя Мельниченко (журналістка, мандрівниця, активістка, очільниця ГО «Студена»): Нині колядницькі традиції зберігають і відтворюють саме жінки. Не буде жінок ‒ вимруть традиції.
Валентина Зайченко (журналістка, редакторка): Мене колись не захотіли обслужити в магазині в Полтаві о 8 ранку, коли мені терміново треба було купити хворій бабусі їсти, сказали, що чекають чоловіка як першого покупця! І коли я їх змусила, то мене проклинали: мовляв, «торговлі» через мене не буде! Я була шокована рівнем цих печерних людей. Одна справа ‒ удома цю маячню наслідувати, так вони ще й на роботі не соромляться. Дуже сумно, але такого багато.
Ганна Луцюк (поетка): Для батьків і баби з дідом ця традиція важлива, тому я підлаштовуюся й не вриваюся зранку на свята. До сусідів теж. А до близьких друзів можу, та і їх зустріну з відкритими обіймами. Я поважаю такі інколи кумедні традиції. Коли в декого на кожному кроці забобон, то стараюся не спілкуватися.
Ірина Брунда (поетка, журналістка, фотографиня): У нас просто звикли радіти, якщо чоловік першим зайшов. Але щоб жінок не пускати, ще й усерйоз, ‒ не чули, не бачили. Натомість бачила, як на ранковий автобус водій просив першим пропустити чоловіка: «А далі заходьте, як собі хочете». І це не тільки на свята, а просто «на удачку» перед виїздом на рейс. Люди хочуть у щось вірити. Добре, що цим переважно й обмежуються.
Юлія Стахівська (ілюстраторка, поетка): Дід мене вчив колядок, і я собі колядувала по сусідах, пускали, не скаржилися. Цього року мені колядували самі дівчата, і як (!), який репертуар був! Словом, знала про це від інших людей, але у своєму середовищі не відчувала якось негативного ставлення.
Людмила Малес (соціологиня): Із саме цими святковими упередженнями стикалася, але мало в тому брала участь, щоби аж так враження залишилося. А ось із повсякденною мізогінною практикою провідниць та провідників доводилося, то аж злість часом брала й ніякі аргументи не діяли на тих людей. Одного разу майже вночі, у зливу, провідник уперто не впускав мене та ще одну пасажирку до поданого потяга, навіть пропонували йому самому зайти, а ні, стояв на своєму, і ми мокли та мерзли, поки якийсь чоловік не намалювався.
Любов Якимчук (поетка, журналістка): Український народний сексизм. Те саме, що не ходити до церкви з місячними, лише там уже релігійний.
Андрій Овчарук (блогер, мандрівник): Я не релігійна людина, не вірю в бога, богів і т.д., тож подібні бздури вважаю архаїзмом і мракобіссям. Коли я був у Грузії, у місцевості Тушеті, де досі є архаїчні вірування (деяка суміш язичництва з християнством) і теж є якісь обмеження щодо жінок, на які (а я був з дівчатами) нам указували «аборигени», мені здавалося, що протестувати та сперечатися – нерозумно. Але в Україні ніколи не стикався з тим, що хтось справді не пускає. У нас у селі жінки просто намагаються не йти ні до кого зранку, навіть якщо дуже треба.
Олег Шинкаренко (письменник, журналіст): Традиція не пускати до хати жінок на деякі свята – це ще нічого. От в Індії, наприклад, чи у Сингапурі на свято Таіпусам віряни протикають свої тіла гострими предметами: язик можуть собі проткнути на честь бога Муругана. А от у Венесуелі чи Бразилії, коли родич когось із племені Яномамі помирає, то треба його швиденько спалити, а з його попелу й кісток приготувати суп, який потім всім разом з’їсти. Якщо цього не зробити вчасно, то привид мертвого родича задовбе все сімейство. А на Балі всім жінкам на весіллі взагалі напильником зуби спилюють, щоб у них злі духи не вселилися. Тому нам, я вважаю, дуже пощастило з такими традиціями.
Узагалі, традиції є наслідком архаїчних правил, які були актуальні сотні років тому й ґрунтувалися на забобонах, тобто містичних віруваннях, яким немає жодних раціональних пояснень. От чому: коли чорна кішка перебігає дорогу, – це погано, а коли червона, –добре? З погляду логіки, червона кішка – однозначно гірше, але традиція про неї нічого не каже. З іншого боку, якщо вже бути послідовними, то треба не лише не пускати жінок до хати, але й виганяти тих, що є. Причому робити це заздалегідь, за два-три дні до свята зібрати всіх жінок і вивезти в якусь резервацію від гріха подалі на тиждень. Чому так не роблять? Українці, звісно, не належать до племені Яномамі, але між нами досі є багато спільного. У багатьох є вдома напильники, а отже, злих духів ми теж можемо вигнати не гірше, ніж у Бразилії.
____________________
Замість підсумку ми зібрали для вас трохи традиційних українських оберегів: вишиванка, калинове намисто, вінок, хустка, лялька-мотанка, писанка, вишиті рушники, дідух!
Інструкція: перечитувати доти, доки не відчуєте, як по тілу розходиться приємне тепло. А далі будьте певні: незалежно від того, з кого ви готуєте суп, яка кішка перебігає дорогу, хто першим заходить у вашу оселю на свята, біди оминатимуть вас десятою дорогою. А радість і достаток безперервно зростатимуть.
Перевірено «Повагою» :)
Ніка Новікова
