Ця історія має довгий шлейф, що тягнеться аж дотепер. У листопаді 1997 року я приїхала зі Львова до Києва, щоб узяти інтерв’ю в Соломії Павличко. Її ім’я тієї осені вийшло за межі літературно-академічних кіл – через скандал довкола листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Перекладачка і літературознавиця (тоді, однак, ще ніхто так послідовно, як тепер, не вживав фемінітивів, говорили й писали «літературознавець») Соломія Павличко присвятила епістолярному спадку двох письменниць окремий розділ своєї докторської дисертації, але широкого розголосу її робота набула після виходу книжки «Дискурс модернізму в українській літературі».
Цікавість до наукових інтерпретацій авторки підігріла хвацька стаття в популярних тоді «Киевских ведомостях». Автор публікації «Была ли Леся Украинка лесбиянкой?» Олесь Бузина повправлявся в компонуванні фактів, висмикнувши деякі з «Дискурсу…». Публікація рясніла сексистськими висловлюваннями й погано прихованою зневагою до жінок. У кутику газетної шпальти тулився віршик від іншого автора газети під рубрикою «Кстати», і красномовно називався «Блакитний апокаліпсис».
Більшість захисників моралі, які накинулися на авторку «Дискурсу…», не читали листів Українки до Кобилянської, у кращому разі дізналися про окремі цитати завдяки публікаціям у пресі. Однак обурено реагували на сенсацію за принципом «не читав, але засуджую». Лунало звинувачення: «Та вона ж феміністка!» І навіть конкретизоване: «невиправна феміністка», «войовнича феміністка». Інші захищали, але доволі незграбно: «І, Бога ради, «феміністка» – це не про неї». Натомість чимало сходилися на вердикті: «руйнівниця національних святинь».
У 90-ті роки минулого сторіччя слово «феміністка» у сприйнятті вітчизняного обивателя було ярликом, майже клеймом, синонімом до зневажливих визначень «нарвана баба», «сексуально невдоволена», «ненависниця чоловіків». Такі уявлення в нашій країні поділяло й чимало освічених чоловіків. І чимало жінок, які навіть не намагалися осягнути суті явища.
Збираючись на інтерв’ю, я знайшла свій нотатник із цитатами з роману Девіда Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей». Роман, починаючи від року виходу (1928), був заборонений в Англії й перебував поза законом понад тридцять років. Переклад Соломії Павличко вийшов у журналі «Всесвіт» наприкінці 1989 – на початку 1990 років. Відгуки на роман розійшлися полярно. Одні захоплено відгукувалися про нього як про один із високохудожніх творів еротичного мистецтва, інші обурювалися, запевняючи, що книжка – неподобство, і варта лиш того, щоб і далі перебувати під забороною.
Працюючи над перекладом, Соломія Павличко вже була науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України, за п’ять хвилин доктором філологічних наук, авторкою перекладів та наукових робіт про англійських та американських письменників.
У листопаді 1997 року ми зустрілися у видавництві «Основи», яке Соломія Павличко створила 1992 року разом із Богданом Кравченком і одразу позиціонувала як видавництво перекладної наукової літератури, що само по собі було викликом у злиденні часи.
Перший поверх багатоповерхівки у спальному районі (принаймні таке залишилося враження). Двері відчиняє Соломія. На обличчі – жодних слідів косметики. Ні, не той «лук», що зараз зветься «без косметики» і який досягають ретельним макіяжем, а справжньою природною відсутністю будь-яких втручань. Навіть безколірна помада не торкнулася губ. Светр із підкоченими для зручності рукавами, неквапні рухи, уважний погляд.
Почали з того, хто мав на Соломію найбільший вплив у дитинстві. Вона відповіла одразу: бабуся по маминій лінії. Вона жила в селі в Тернопільській області. Натура її була така – щоб двері завжди були відчинені, і все роздати, що маєш. Коли бабуся приїжджала до Києва, то завжди ходила в театри й читала в окулярах на кінчику носа історичні романи. Вона дуже багато часу приділяла онучкам – Соломії та Роксолані. Її вплив на нас, сказала Соломія, я повною мірою усвідомила, коли бабці не стало.
Система виховання в сім’ї Павличків була суворою. Існували й заборони. Не дозволялося повертатися додому пізніше означеного часу. Вдома діяло правило «краще читати книжки, ніж дивитися телевізор». Батько, Дмитро Павличко, говорив донькам: «Для вас, дівчата, існує лише одна оцінка – п’ятірка». Вчив не розраховувати на чоловіків, на заміжжя, а лише на себе.
«Батько буквально примусив нас свого часу вивчати англійську мову. З п’яти років я щодня вчила слова, виписувала їх зі словника, читала, – розповіла тоді Соломія. – Одного літа в селі забула про обіцянки, що братиму книжку до рук щодня. Забігаю якось до хати, а по радіо тато говорить суворим голосом про те, що без знання іноземних мов людина не може вважатися освіченою. Почула його голос – і заклякла на місці. Враження було, ніби він про все дізнався і звертався саме до мене».
Чи були проблеми з поведінкою у школі? – Були. «Я весь час свою доньку надихала на навчання розповідями про те, як я добре вчилася. А знайшла щоденник за початкові класи і з подивом виявила незадовільні оцінки з поведінки. І одразу згадала, як бігала на перервах, як розбила чорнильницю… Слухняною ніколи не була. Вже в школі не приймала певні правила гри. В 14 років у шкільному творі розкритикувала «Пісню трактористки» Тичини. За мову отримала щось пристойне, а за літературну частину мене вичитували перед усім класом. «Скільки ж тобі поставити?» – запитала вчителька. Відповіла: «А скільки вам совість дозволить!»… Що тоді почалося!..»
Соломія Павличко вчилася в київській СШ № 92 ім. І. Франка. І там було, за її словами, багато справжніх учителів. «У нас панувала особлива атмосфера, до створення якої приклалося чимало вчителів. Я закінчила школу в 1976 році, ми стали останнім її випуском, тому що школу відразу було закрито за націоналізм, директору вліпили партійну догану і вигнали з роботи».
Я запитала Соломію, чи вона планує свою роботу на місяці і роки наперед, чи має таку звичку. «Мене в дитинстві батьки накрутили як іграшкового зайця, – відповіла вона, – і я працювала шалено, знаючи, що робитиму через кілька місяців. Тепер відчуваю себе трохи вільніше. Маю академічні титули, нічого вже нібито здобувати не треба і доводити не треба. І тепер я можу спокійно вивчати якусь проблему, або писати якусь роботу – вільно і в своє задоволення. Хоча в деяких речах я відчуваю себе зобов’язаною на кілька років наперед. Західний світ дуже планомірний, і коли я працюю в їхньому ритмі, то знаю, наприклад, що в 2000-му році має вийти монографія, де буде мій розділ, і це значить, що в цілком конкретний час маю її здати».
Чимало запитань у мене було про роман «Коханець леді Чаттерлей» і роботу над його перекладом. Цитати в записнику віддзеркалювали читацькі враження:
«Жінка повинна мати своє життя, або доведеться каятися, що його немає».
«Зовні м’яка і спокійна, ця жінка належала до амазонок (…), які не вміли пристосовуватися до мужчин».
«Давай жити не задля того, щоб заробляти гроші – чи то для себе, чи то для когось іншого. Грошей треба зовсім трохи (…) Просто налаштуй на це свій розум, і ти виберешся з цього багна».
«Хіба в коханні в людей не часто виходить одночасно? – запитала вона його з наївною цікавістю.
– У переважної більшості – ніколи. Це видно по їхніх холодних обличчях».
Цитат було доста. Особливий роман. Це був той випадок, коли ім’я перекладача важило не менше, а то й більше, ніж ім’я автора. Чи не затяжкою ношею видалася ця популярність?
Соломія почала відповідати з того, що зауважила: цей роман спочатку вийшов українською мовою, а лиш тоді в російському перекладі. «І якщо перекладач російською багато що в мові роману згладив, то для мене питання ідентичності мови автора було справою святою. Цей роман багато значить для мене. У нас в сім’ї ніколи не ховали від дітей ніякі книжки. Читати було дозволено все. Вже в десятому класі я читала «Лоліту» Набокова, «Коханця леді Чаттерлей». Перекласти Лоуренса було моєю мрією. У 1987 я запропонувала головному редактору «Всесвіту» свій переклад. Він прочитав і запропонував деякі слова замінити на інші…» Соломія згадала кілька цитат. «Незручне» слово, яке в публічному просторі замінюють сурогатним і кволим «займатися коханням» або брутально-зневажливим «трахатися» – вона вимовила так само природно і просто, як це зробила в перекладі. Вона не погодилася замінити евфемізмами жодне слово Лоуренса. Шукала відповідники в українській мові. Буде, як у Лоуренса, або ніяк, сказала вона. Такий був підхід. Деякі слова до того часу не вживалися в літературній українській мові.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ТАМАРА ГУНДОРОВА: «САМЕ З ФЕМІНІСТИЧНОЇ ТЕОРІЇ ПОЧАВСЯ ПОВОРОТ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ТА ГУМАНІТАРИСТИЦІ»
Розповідаючи про реакцію оточення, Соломія згадує: «Батька тоді часто запитували: як ви дивитеся на те, що ваша Соломія написала?..» Навіть на пленумі партії про появу роману у «Всесвіті» говорилося під соусом «ось до чого призводить перестройка». Тоді я дійсно відчула себе знаменитістю. А потім все заспокоїлося».
За кілька років спалахнув новий скандал, пов’язаний з іменем Соломії Павличко. Воно крутилося на язиках багатьох тієї осені, коли ми з Соломією розмовляли в Києві. До цього спричинилася книжка, що постала з дисертації – «Дискурс модернізму в українській літературі», і особливо – листування Лесі Українки з Ольгою Кобилянською.
Соломія вимовила тоді фразу, яку я пам’ятаю досі. «Справа в тому, що література – така ж цікава річ, як і життя, якщо дивитися на неї незашореним поглядом». І повела далі. «Щодо «Дискурсу…», то я займаюся насамперед текстовими речами, а не людьми. Погодьтеся – говорити про листи Лесі до Ольги Кобилянської – це одне, а говорити про людські стосунки – інше. Однак тема стосунків існує, і її теж треба якось ковтнути. Ми маємо заспокоїтися і говорити про будь-які явища без псевдоцнотливості. Переважна більшість тих, хто активно відреагував на книгу «Дискурс…», заледве дочитали до 70-ї сторінки. І одні впали в захват, інші пообіцяли притягнути авторку до суду.
Що ж до публікації у «Киевских ведомостях», то це був не той стиль і не той тон, в якому би я писала про такі речі. Мені особисто абсолютно не імпонує зневажливий панібратський погляд на класиків. Однак я класиків рухала і буду рухати, тому що офіційний іконостас, який ми з них зробили, відбиває бажання їх читати, а то й викликає рвотний рефлекс. У нас рано чи пізно має відбутися нормалізація цього процесу.
Письменник знає, що має заплатити за популярність цікавістю до свого приватного життя. І коли письменники пишуть листи або ведуть щоденники, то мають на увазі, що, окрім адресата, їх читатиме і хтось інший… Переконана, що про все можна говорити, але не брутально і не вульгарно. Питання полягає лише в тоні розмови. Має бути повага до тексту й до автора».
Ми ще трохи поговорили про руйнування стереотипів сприйняття класичних постатей і неупереджений погляд на них. Про те, що такий погляд не робить письменників гіршими. Навпаки. Вони стають живішими, цікавішими, і ми переконуємося, що вони теж страждали й мучилися, як ми.
Того дня ми говорили на різні теми, тобто я розпитувала про різне, Соломія відповідала, і зараз мені шкода обминути увагою будь-що. Скажімо, таке запитання: «Як часто чоловіки давали вам привід для розчарування?». Відповідь: «Не можу сказати, що лише чоловіки. Однак захоплення викликали частіше жінки. Я переконалася, що жінок-особистостей більше, і що в світі існує справжня жіноча солідарність. Мені частіше саме жінки допомагали, і я завжди намагаюся допомогти їм. Я вірю в жіночу солідарність, у взаємне розуміння і взаємну підтримку жінок».
У той час мені довелося чути про Соломію Павличко і Оксану Забужко і як про подруг, і як про суперниць. «Який погляд на ваші стосунки відповідає дійсності?». – «Ми з Оксаною говоримо одною мовою. Оксана робить свою справу, я – свою. Ми перебуваємо на одному рівні фемінізму і рухаємося в одному напрямку».
Розмова перейшла до теми «феміністичний рух в Україні». Соломія була категоричною. «Феміністичного руху в нашій країні немає (це, нагадаю, був листопад 1997 року – Г. В.). Є невелика група феміністок. Щодо мене, то фемінізм – це мій погляд на життя. І в цьому сенсі я є дуже традиційна. Мої героїні – Леся Українка, Ольга Кобилянська, моя бабуся (справжня феміністка по духу) – всі вони були послідовними феміністками. В сучасній Україні знаю з десяток феміністок, у Львові теж є невелика група. Зараз ми працюємо над проспектом видання «Феміністична антологія», або «Антологія західної феміністичної думки».
В нашому суспільстві слово «феміністка» сприймається як лайливе, це навіть гірше, ніж слово «комуністка». Обиватель переконаний, що феміністка – це жінка, яка ненавидить мужчин, не має дітей, в крайньому випадку – лесбіянка і мужеподібна істота. Це є грубий наклеп. Більшість моїх подруг по руху мають дітей, хоча це право кожної людини – вирішувати, мати сім’ю, мати дітей, чи не мати, і не насилувати себе, аби відповідати вимогам суспільства. Чимало феміністок мають мужчин-партнерів, які розділяють феміністичні погляди. А суть цих поглядів полягає в тому, що чоловік і жінка мають бути рівними».
«З ким ви живете під одним дахом?»
«З донькою Богданою, їй десять років».
«А ваш автовідповідач має чоловічий голос».
«У мене є бойфренд».
«Ви не проти, щоб я про це написала?».
«Пишіть».
«Чи спадало вам коли-небудь на думку спробувати свої сили в політиці? Чи уявляєте ви себе політиком?»
«Теоретично – так, практично – не дуже. Взагалі-то вважаю себе далекою від політики. Однак мати батька, який був активним рухівцем і депутатом – і не стати політизованою особою, неможливо».
«Чи змогли б ви за бажання й потреби заробити великі гроші? Як вирішили б проблему катастрофічної відсутності засобів до існування?»
«Для мене це не питання. Я могла б запросто заробити чималі гроші, елементарно. Постійно отримую запрошення на роботу в дуже солідні компанії. Одна поважна нафтова компанія прислала запрошення на посаду завідуючої видавничим підрозділом. Сестра і подруга були обурені, що я навіть не відписала на той лист. Нещодавно один з банків запропонував очолити відділ, який готував би перекладачів для фірми. Мені сказали: «Є суми, проти яких встояти неможливо». Але я цілком задоволена рівнем своєї забезпеченості. Можу дозволити собі робити те, що мені подобається. Часто викладаю на Заході, отримуючи відповідну платню. Якби я не перебувала в академічному середовищі, моє матеріальне становище могло би бути набагато вищого ґатунку. Але я фінансову кар’єру не роблю. З іншого боку, я за характером не можу відповідати типу бідної інтелігентки. В крайньому випадку я заробляла би на хліб тим, що працювала б перекладачем».
«Які справи для душі залишаєте на вільний час?»
«Немає у мене вільного часу, тому і хобі не маю. Хоча часом можу з півгодини пограти в якусь гру на комп’ютері для розрядки. Але люблю помріяти про вільний час, про те, як би гарно я ним розпорядилася.
Іду повз яскраві вітрини – виникає бажання зайти в магазин, без поспіху вибрати собі якісь гарні речі – але немає на це часу. Проходжу біля вуличних кафе і заздрю людям, які сидять за столиками, п’ють каву й нікуди не спішать. Але зробити, як вони, у мене немає часу. У мене виходить так – ходжу в черевиках, аж поки вони на мені не розірвуться, тоді заходжу в магазин, взуваюся в нові, старі викидаю в смітник під магазином – і проблема вирішена».
«Наскільки важливі для вас мода і косметика?»
«Мені подобаються екстравагантні речі, екстравагантні жінки. Коли маю час, можу в якихось випадках бути такою. Але я живу в академічному середовищі, і там є свої правила щодо зовнішності і поведінки. У Гарвардському університеті і в будь-якому іншому університеті стильна людина не має виглядати як манекенниця на подіумі. А яскрава косметика – взагалі річ неприпустима. Жінки-професори всерйоз не сприймають новації моди. Певна старомодність – ось що є стилем в академічному середовищі.
Я не люблю суто жіночих журналів типу «Натали», І «разговорчики» типу «як втримати мужчину», «як обдурити чоловіка» мене абсолютно не цікавлять».
«Які імена в сучасній українській літературі ви вважаєте вартими уваги вибагливого читача?»
«Із задоволенням відкриваю для себе щось нове в нашій літературі. Назву тих, кого не часто зараз згадують. Це Юрко Іздрик із Калуша, Олесь Ульяненко, Юрій Андрухович… Це не всі, хто мені подобаються. Нещодавно Юрко Винничук дав мені почитати рукопис свого нового роману «Мальва Ланда» – і він мені дуже добре «пішов»… Я читач по натурі, щотижня потребую нових і нових літературних вражень. І в цьому я, нарешті, є абсолютно всеїдною. Головне для мене – літературна якість».
Повне інтерв’ю з Соломією Павличко вийшло у двох номерах газети «Високий Замок».
Згодом я знов і знов подумки поверталася до цієї розмови. За кілька місяців професорка Києво-Могилянської академії Соломія Павличко взяла участь у проекті «Університетські діалоги». Його започаткував Центр гуманітарних досліджень у Львові. На зустрічі в актовому залі Львівського державного (незабаром він стане національним) університету київська гостя говорила про українську модерність і проблему літературних реінтерпретацій. Її роздуми про лібералізацію культури уважно слухав повнісінький зал слухачів. Серед присутніх були і ті, хто розділяв потребу нічого не приховувати, досліджуючи живі риси в літературних пам’ятниках, і були ті, в кого такі спроби викликали активний спротив.
Найцікавіше почалося під час запитань із залу. Соломія у своїх відповідях була, як завжди, відвертою: «Я є вершиною цнотливості, порушуючи таке питання як дискурс сексуальності в українській літературі. Але останнім часом я передумала і тепер буду робити це рішучіше і з меншою цнотою. В літературі заборонених тем не існує, в літературі можна все. А критик має право писати про все».
Запитання з залу: чи не збирається доктор філологічних наук написати художній твір, роман, скажімо? Професорка Павличко відповіла, що вона є далекою від ілюзії, нібито критик може написати краще, ніж ті автори, яких він критикує. Навіть обмінялася шпильками з поважним доктором філологічних наук, який нагадав присутнім, що був свого часу керівником кандидатською дисертації Дмитра Павличка, якої той так і не захистив. Дехто в залі зустрів зауваження оплесками. У відповідь Соломія подякувала колишньому керівникові за те, що її батько не написав дисертації і не став нудним професором. Частина присутніх відреагувала оплесками.
Я так упевнено цитую інтерв’ю багаторічної давності і свою статтю про виступ Соломії Павличко у Львівському університеті тому, що знайшла в своїх журналістських архівах теку, підписану ім’ям Соломії. З розшифровками інтерв’ю, публікаціями й матеріалами, із записами кульковою ручкою, що я залишала в своєму нотатнику, зокрема й під час тієї зустрічі в університетському актовому залі, бо доводилося підстраховувати ненадійний диктофон. Мабуть, лекторку запитали про однодумців, бо я записала «Тамара Гундорова, разом працюємо у відділі теорії літератури інституту літератури. Я щаслива, що вона поряд. Кожен раз приходить з ідеями, які мене стимулюють. Ми по-різному дивимось на деякі речі, але я не люблю, коли нас хтось протиставляє. Мати різні думки з певних приводів – це нормально. Таких людей-стимуляторів, як вона, дуже мало».
У публічних виступах Соломія часто згадувала жіночі імена – Оксана Забужко, Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Марія Зубрицька, Ніла Зборовська, Валентина Кирилова… Ми про багатьох вперше дізнавалися саме від неї. Яскрава особистість, вона створювала відповідне середовище, робила те, що вважала за потрібне і говорила те, що думає, не озираючись на авторитети. Викликала бажання тримати її на оці, спостерігати за думками, які вона транслює.
Вона казала, що досліджувати українську літературу – це не холодна інтелектуальна гра, а можливість зрозуміти щось важливе для себе й про себе. Вона казала: українська література перетворилась на церкву: ікони висять, свічки горять, а одержимі люди це все охороняють.
Вона казала: коли на початку 90-х стала вивчати фемінізм, було відчуття, що вона сама. Через кілька років це була вже компанія – Оксана Забужко, Ніла Зборовська, її студентки… Вона говорила, що їй насправді пощастило, бо вона народилася в сім’ї, яка дала можливість здобути прекрасну освіту, але вона завжди пам’ятає про тисячі жінок, які потрапили в життєву пастку і бояться підвести голову. Вона бажала жінкам твердості й віри в себе.
Стримано вбрана, з потертим портфелем, у якому зручно носити папери і книжки. Коли при першій зустрічі я запитала дозволу сфотографувати її, Соломія кивнула й усміхнулася. Моя плівочна «мильниця» слабо засвітилася зеленим вогником, знадобилося кілька секунд на те, щоб вогник став яскравим. Тепер можна було натискати на кнопку. Але тримати усмішку спеціально «до знимки» вміють не всі. Соломія на тому фото вийшла серйозна. Але я пам’ятаю її усмішку. Найважливішого фотокамера не зафіксувала.
Через два роки після того інтерв’ю, у 1999 році, «Коханець леді Чаттерлей» вийшов книжкою. У видавництві «Основи», під обкладинкою цілком у дусі того часу – мачо і красуня з глибоким декольте. На Форумі видавців у Львові, на стенді свого видавництва Соломія Павличко продавала новинку, залишаючи у книжці автографи.
Текст і оформлення цього роману досконало поєдналися нещодавно, у 2017 році, коли роман вийшов у «Видавництві Старого Лева», проілюстрований творчою майстернею «Аґрафка».
Соломії не стало в останній день 1999 року.
Майже через рік, у день її народження, 15 грудня, Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка запросив на зустріч тих, «хто її шанував і підтримував» (так було написано в запрошенні, я його знайшла серед паперів у тій течці з написом «Соломія Павличко»). Пам’ятаю ту зустріч, але тепер з подивом прочитала деякі імена. Скажімо – Ростислава Семківа, книжки якого про літературу і письменництво читаю з задоволенням, а тоді навпроти незнайомого імені написала: «учень С. П.».
Минуло тоді ще два-три роки, і мені запропонували взяти участь у збірці спогадів про Соломію. Варто було лиш посунути свої справи, знайти для цього час. Але я не мала часу навіть на те, щоб відшукати свої публікації й погортати старі нотатники. Лише згодом віднайшлися деякі матеріали і далі трималися разом, а я щоразу при згадці про Соломію мала відчуття, що не зробила чогось такого, що варто було зробити. Аж дотепер, коли нарешті написала про цю особливу людину, з вдячністю долі за зустрічі з нею.
Галина Вдовиченко
На фото: газета за 14 листопада 1997 року з першою половиною інтерв’ю Соломії Павличко
