Розумна й наполеглива Алетея — Еллі, як ніжно кличе її батько — втягнута в одвічно програшну боротьбу за схвалення та прихильність власної матері — суворої релігійної фанатички, яку хвилюють лише голод бідних і порятунок повій. Навіть коли Еллі стає однією з перших студенток, яким дозволено вивчати медицину в Лондоні, матері цього недостатньо. Алетея так сильно потребує спокою у світі, де любов та схвалення знищені матір’ю, що перетворює власне життя на біль. І єдиний спосіб утамувати його — нищити власне тіло.
Еллі Моберлі зростає в оточенні декадентських картин свого батька та несхвалення матері. Коли гіркота й трагедія розділяють її родину, Еллі вимушена покинути свій дім у Манчестері та почати нове життя в Лондоні.
У романі «Фігури світла» Сара Мосс демонструє, як наполеглива Еллі стає однією з перших лікарок у Великій Британії. «Повага» з дозволу видавництва «Лабораторія» публікує уривок із книжки.
***
— Здається, я більше не можу, — каже Едіт. Вона стоїть перед ними, як дитина, яку змусили просити вибачення за те, про що вона анітрохи не шкодує. — Я мушу піти.
— Стільки провчившись? — запитує Енні. — Досягнувши так багато? Тільки цей рік, а далі ж оперувати не обов’язково.
Едіт хитає головою.
— Йдеться не лише про хірургію. А про те, що потрібно постійно досягати успіху, постійно доводити, що ти — краща за чоловіків, і все лише для того, щоб зайняти місце у змаганнях. І я більше не можу дивитися, як намарно страждають і люди, і тварини. Та сердешна жінка. І біднякам хоч дають наркоз. Я бачила собаку в лікаря Стенлі…
Усі вони бачили собак у лікаря Стенлі. Роздобути бродячого пса не складно, а якщо у вас є скальпель, то існують абсолютно прості способи зробити так, що тварина не відволікала вас своїм виттям, поки ви вивчаєте її живе тіло.
— Якби не операція, — каже Еллі, — ця жінка страждала б значно більше. Принаймні лікарка Стреттон дала їй єдиний шанс вижити.
— Ми більше калічимо, ніж лікуємо людей. Я так не можу. Не можу заглушити голос сумління.
— Тоді в тебе немає вибору, — каже Енні. — Якщо так, то й так.
— Якщо ти отримаєш диплом, зможеш відкрити клініку в Іст-Енді, — не вгамовується Еллі. — Відкрити її там сам Бог велів. Або зможеш приєднатися до медичної місії. Собак різати не обов’язково. В Індії вже кілька років практикують лікарки, навіть сама королева розуміє, що мусульманки не оголюватимуться перед лікарями-чоловіками, хоча вона ніяк не може зрозуміти, що і її співвітчизниці можуть вважати цю справу надто делікатною.
— Ні. Не можу. Душа не дає мені покою.
Енні, дитя життєрадісного дому, де про душі говорять рідше, ніж про ті частини тіла, для яких у пристойних дівчат і слів немає, кусає губу.
— Я знаю, — каже Еллі, — що нам буває важко відрізнити пориви душі від наших власних прагнень. Людям властиво сприймати бажання як моральний імператив, особливо якщо ми не хочемо собі в цих бажаннях зізнаватися. Едіт, а якщо зараз тобою керують лише почуття? Жахливо ж буде сплутати голос інстинкту з голосом розуму.
Мама, яка завдає їй болю, припікає їй шкіру, зневажає її. Мама, яка говорить, як їй прикро, що Еллі потрібно покарати за слабкість. Поліціянти, які забирають жінок на вулиці, щоб прив’язати їх ременями, роздягнути й дивитися на те, як інші чоловіки вставляють їм між ніг сталеві інструменти — заради їхнього ж блага, щоб зцілити їх від хвороби. Джентльмени, які купують поступливість голодних жінок задля втілення своїх найрозпусніших фантазій, щоб приховати від своїх дружин темноту власних душ. Вчителі, чоловіки і жінки, няні, які вважають, що, викладаючи математику, етикет і мораль, вони просто зобов’язані бити дітей різками, щітками для волосся чи ременями. Кат з приготованою петлею і натовпи глядачів, які збираються — можливо, проти свідомої волі, — подивитися. Лікар Стенлі та його собаки зі здертою шкурою і вирізаними язиками, і так, навіть лікарка Стреттон з її скальпелем. Насильство, насолода насильством, насолода грубо нав’язаною владою закладені в нашій природі. Як тоді довіряти внутрішньому голосу?
Інстинкти ведуть нас до загибелі. Ні, єдиний захист від нашої кровожерливої сутності — це принципи, правила, прийняті на тверезу голову, протиставлені нашим найсильнішим поривам. По-перше, думає вона, — та й по-останнє теж — нікому не нашкодити.
— То ти пропонуєш мені поступитися совістю тільки тому, що, якщо це моя совість, я помиляюся?
— Я пропоную добре все обміркувати, неквапом, можливо, аж до самого нашого випуску, перш ніж відмовитися, ймовірно, тільки через примху, від усього того, заради чого ти так наполегливо працювала. Я пропоную твоїй безсмертній душі побути в небезпеці ще шість місяців, тоді ти принаймні зможеш довести, що жінка може витримати такі випробування.
— Я так і знала, — каже Едіт, — так і знала, що йдеться про права жінок. В ім’я цього сестринства ти готова дозволити лікарці Стреттон і далі оперувати, хоча знаєш, прекрасно знаєш, що їй бракує досвіду, що її пацієнтки помирають ні за що ні про що. Ти хотіла б, щоб я, як і ти, тримала язика за зубами й закривала очі на те, з чим не можу змиритися в глибині душі. Тому що ти вважаєш, що варто заплатити будь-яку ціну, віддати будь-яку кількість життів і душ, аби довести, що жінки рівні чоловікам.
В Еллі прискорюється пульс. Вона відчуває, як її обличчя червоніє.
— Так, — каже вона. — Я так думаю. І вірю, що цілі покоління наших ще ненароджених сестер дякуватимуть нам за все, чим ми пожертвували. І за те, що ми відібрали в інших. Не можна мати принципів, якщо ти не готова за них платити. Ми повинні визнати ціну наших принципів і взяти на себе відповідальність за цю ціну. Ми не можемо відмовитися від наслідків своїх дій. І якщо тобі це не в силу, можливо, ти маєш рацію, медицина — не твоє покликання. На все добре, Едіт.
І ось вона в коридорі, дихання прискорене, не може відірвати погляд від запорошеної підлоги. Темніє, камін у вітальні згасає, але її обличчя пашить. Їй погано. Вона спирається на стіну, яка холодить їй спину навіть крізь жакет і блузку. Вона думає: можливо, Едіт має рацію, або принаймні не аж так помиляється, як здавалося Еллі там, у тій кімнаті. Навіть з клятвою Гіппократа на вустах ми завдаємо болю, щоб зцілити. Мама вірила, щиро вірила, що Еллі потребує болю, що тільки болем можна зцілити і розум, і душу Еллі. Навіть якщо, як тільки тепер почала розуміти Еллі, мама завдавала іншим болю з власних причин. Зараз Еллі не може сказати, що шкодує про цей біль, що їй би хотілося, аби мама виростила її в тупому задоволенні, без жодних амбіцій, без самодисципліни. Едіт має рацію: ми прикриваємося моральним імперативом, щоб виправдати біль. Але якщо іноді необхідно страждати, то так само потрібно завдавати страждань. Еллі здається, що на цьому і заснована людська свобода волі. Самим своїм життям ми завдаємо болю іншим. Вдавати, що це не так, — визнавати власну сліпоту. Усі ми, кожна жива душа, — це чийсь біль. Наша єдина надія — і на порятунок душі, і на лікування тіла — те, думає вона, що не може зробити мама, — визнати біль, який ми завдаємо іншим. І жити з цим. Едіт має рацію, кидаючи медицину. Їй хочеться бути досконалою, бути вище заподіяного болю, бути святішою за усіх інших, а з таких людей виходять небезпечні цілителі. Цілитель, зцілення, ціль, доцільний — колись Обрі говорив, що все це, зрештою, одне й те саме слово. Але цілих людей не буває. Цілителі — не цілі. Їй перехоплює подих. Такими думками вона наче розсікає власну шкіру, дивиться на заховані під м’язами блискучі внутрішні органи.
