Книжка «Твоє, моє, нічиє та інше» — це коротка історія наших «совкових» травм крізь призму жіночого погляду. Тут ідеться про подолання колективного «совєцього октябрьонка», який навіть через три десятиліття після розпаду срср досі передається у спадок новим генераціям українців. І передається не лише народженим за часів існування совєцького диктату, не лише тим, хто дорослішав і набував життєвого досвіду в часи з викривленою мораллю та етикою, а й тим, хто народився вже у незалежній Україні, проте виховувався в лекалах і наративах совєцьких візій, традицій та взаємин.
Ця книжка есеїв акцентує на тому, що сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми.
«Повага» з дозволу Видавництва Старого Лева публікує уривок із книжки.
«Терпи, ти ж жінка, отака твоя жіноча доля»
Щоранку в будні моя бабуся прокидалась о п’ятій. Так вже було заведено в родині. Вона готувала великий сніданок на всіх: рисову чи манну кашу, вівсянку, варені яйця чи яєчню, іноді грінки чи гарячі бутерброди, заварювала свіжий чорний чай, який встигав добре настоятися, поки ми нарешті всідалися за столом, робила бутерброд у школу мені, бутерброд татові та перекус дідові на роботу. Невістці, тобто моїй мамі, бабуся ніколи не пакувала із собою жодних бутербродів, мовляв, як захочеш, то сама зробиш, ти ж жінка, ти ж умієш! А от діти, тобто я, і чоловіки, тобто дід і тато, то вже інша історія — не те щоб тато не вмів зварганити собі смачного бутерброда, але зібрати «перекус із собою» вважалось суто жіночим завданням, а єдиним клопотом чоловіка було зранку прокинутися, умитися, одягнутися, поснідати, кинути в портфеля приготовлений для нього бутерброд і піти собі на роботу. Бабусин бутерброд, звісно ж, був проявом турботи. Так, це було про любов. Але правда й те, що це був обов’язок, нехтувати яким бабуся не могла собі дозволити.
Утім, прокидалась вона ні світ ні зоря не лише, щоб встиг нути зварити каструлю манної каші та спакувати три бутерброди. Її ранок починався удосвіта з того, що бабуся діставала товсту ковдру, застеляла нею великий обідній стіл — снідали ми на кухні — в залі й прасувала діду костюм та сорочку, в яких той збирався іти на роботу. Особливу увагу вона приділяла, я пригадую, стрілкам на брюках, що їх якнайстаранніше випрасовувала, вивіряючи до міліметра. Дід любив покрасуватися, і хто ж, як не дружина, мала подбати про його зовнішній вигляд. Ця традиція випрасовування стрілок на дідових штанах, напевне, зародилася задовго до моєї появи на світ, але весь той час, що ми прожили із татовими батьками, аж до моїх 16 років, ранкова рутина моєї бабусі, за винятком днів, що дід збував у відпустці або на нічному чергуванні у військовому шпиталі, — починалась із шипіння праски і тонкої білої ряднинки, крізь яку вона притискала штанини одна до одної й робила ідеальну тонесеньку стрілку на штанах.
І не сказати б, що дід не вмів тримати в руках праски! Бо в ті дні, коли бабуся або була в лікарні, або кілька разів влітку залишалась ночувати на дачі, він сам мусив давати раду зі своїми штанами й ідеально напрасовував піджак, сорочку, брюки із тими знаменитими стрілками, і виходило це в нього бездоганно! Але щоб він із власної ініціативи встав на світанку, сам напрасував штани і дав дружині хоч трохи поспати, потрібен був справжній форс-мажор і фізична відсутність бабусі поруч.
Оскільки весь домашній побут і всесвіт бабусі обертався довкола діда, його комфорту, його смаків, побажань і закидонів, то я не пригадую, щоб у дитинстві мені хоч раз спало на думку: а чому це бабуся має прасувати діду штани, тим більше, що, окрім приготування сніданку, їй ще і самій треба було зібратися на роботу? Він же вмів не гірше, а може, й краще , ніж бабуся, дати раду зі своїм
одягом! Але так вже було заведено (ким і коли — не знаю) у нашій сім’ї: бабуся роками, якщо не десятиліттями , прасувала стрілки, і не було жодної вагомої причини здіймати протест через втому чи брак часу вранці. Скажете, це не про марудне прасування стрілок, а про любов та її вияв через піклування? У дитинстві, мабуть, я теж так вважала, та з часом, коли монохромна дитяча оптика змінилася широчезним спектром доросліших поглядів на життя, я розумію, що суто на двигуні кохання фізично не витримаєш чотири десятиліття поспіль прасування стрілок на світанку. А от на почутті обов’язку «бо ти жінка, ти ж мусиш» і «всі терплять, і ти терпи» — ще й як!
Бракує часу? Ну то прокидайся раніше. Втомилась? Задовбалась із тими стрілками? Ну що ж тепер бідкатися, то така жіноча доля, терпи!..
Як визначити правдиве місце жінки в ієрархії радянських цінностей? Мабуть, варто ще раз звернуся до кінематографічного досвіду, бо совєцьке кіно, навіть художнє, завжди було і лишається рупором совєцької — зараз «просовєцької» — пропаганди, хай і затуленої кіношним реквізитом. Фільми не лише фіксували епоху, а й унормовували смисли і погляди на життя. Отже, 1977 року після успішної «Іронії судьби» виходить ще одна «комедія» Рязанова — двосерійний «Служебний роман», в якому глядачам, по-перше, знову нагадують, що 36 років, — а саме такого віку була головна героїня, начальниця статистичного бюро Людмила Прокоф’євна, — то для жінки вже настільки поважний вік, що їй можна очолити ціле відомство! У фільмі ніде, ані словечком не артикулюється, що вона замолода для такої посади. А по-друге, кіно наполегливо педалювало тезу: хай би яку запаморочливу кар’єру не зробила жінка, якщо поруч із нею нема чоловіка, її цінність дорівнює нулю.
Інша річ, коли на неї — нарешті! — звертає увагу непримітний, інертний «недотьопа і халастяк с двумя дєтьмі» Новосєльцев, який заледве може дати раду із робочим звітом, не кажучи вже про складніші завдання, як-от керувати відділом. Та й керувати він не надто пнеться, хоча, як самотній батько, дуже потребує грошей, але нічого не робить, щоб отримати кращу посаду, тільки сидить і чекає, що його самі помітять. До речі, переробити той нещасний звіт у Новосєльцева начальниця вимагає не «для галочки», очевидно ж, його керівниця не бреше, коли говорить, що любить свою роботу і відповідально ставиться до виконання власних обов’язків, а відтак не толерує виконання завдань «на відчепись» — тож ми маємо приблизне уявлення, який, направду «цінний» робітник той Новосєльцев.
