У книжці відомої української телеведучої та громадської діячки Ольги Герасим’юк «Я повернулася. Люблю» зібрано есеї, тревелоги та образки за більш ніж десять років — від 2007 до 2019 року. На читача чекають захопливі подорожі, знайомство з історією, культурою, звичаями та ментальністю багатьох народів, але насамперед тут будуть зустрічі з людьми. Вдумлива й чутлива до найтонших деталей, до найглибших психологічних нюансів авторка (за сумісництвом — і героїня) не тільки розповість багато нового про барвистий і строкатий світ, а й нагадає призабуте, зупиниться перед сакральним, поміркує про вічне. Щире і просте, радісне й печальне, зворушливе і мудре на цих сторінках переплітаються, сходяться й розходяться, творять чутливі, як пульс, візерунки живої оповіді, де кожне слово пропущене крізь серце.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Безпартійна, без київської прописки, жіночої статі — як починала кар’єру Ольга Герасим’юк
Повага із дозволу Видавництва Старого Лева публікує уривок із видання.
МАРІ СКОРО ПОВЕРНЕТЬСЯ
7 березня 2012 року. Париж
Я чомусь собі втовкмачила в голову, що ця дівчина не буде покинутою й самотньою, поки біля неї лишатимуся хоча би я… Ну, і до того ж ми ніби й свої — вона народилася в Полтаві. Померла в Парижі. 131 рік тому.
Кожен раз, прилітаючи в Париж, заходжу навідати її на кладовище De Passy. Там, у її склепі, давно пора добре пропилососити — ветхе крісло, яке колись було пишним і гідним прекрасної Марі, вицвілий килимок над ним і картини, посивілі від пилу… Не наважуся піти попросити ключ від цих скляних дверей до сплячої красуні — як поясню, хто я? Що подумають, коли скажу — ми з одної землі, я її подруга, а вона, мовляв, просто померла в минулому тисячолітті? Марі не заповіла мені дозволу поратися тут — звідки їй було знати, що я сюди колись приб’юся? А ті, кому залишено ключі, — теж уже десь лежать.
Її склеп — маленька церковця. Він — найбільший на старому міському кладовищі, вивищується над рештою надгробків, як ніби й не зважає ні на кого з вічних сусідів навколо себе. «Навіть тут стільки егоїзму й жаги ідолопоклонства», — шипіли колись деякі запрошені на поховання, ахнувши від зухвалої величі склепу… Про Марі за життя багато такого говорили — мовляв, самозакохане манірне дівчисько, що ніяк не складе собі ціни й ніколи не може сказати щось просто, словами, як є, — а награє весь час і комизиться.
Сьогодні все навколо дихає весною, сіє з небесного сита свіжий і пахучий дрібний дощ. Під височенним муром кладовища на Concord зацвіла черешня. На нашій із Марі батьківщині нині ще березнева психоделічна хуга, і всі почуття ще сплять у позі ембріона. А Парижем уже витають і цвірінькають флюїди буйного й безголового кохання. У сірому пейзажі, під дощем, люди вже нервово цілуються просто на ходу — коротко, як під ударом електрики, припадають до замерзлих губ одне одного й, навіть не відчувши ще нічого, спускаються, обнявшись, у метро, по справах… Ще не час. Але вже пробиває. Мій телефон дзвонить дуже часто — з України питають, що я бажаю жінкам? Бо весна скоро проб’є кригу дурною й порожньою — через кохання — головою й випірне з землі пролісками та підсніжниками. Журнали готують святкові колонки… Думаючи, що я їм бажаю, прийшла до Марі. Постояти поряд. Принесла гілочку пахучої фрезії — Марі вже й не сподівалася, певно… Найгірше, що з нею могло би трапитися — забуття. «Я бажаю їм, щоби біля них хтось був…» — таке придумала побажання жінкам…
Mari Bashkirceff, Марі Башкирцева. Аристократка, заможна й прекрасна, відверта у своєму нарцисизмі ажтак, що по смерті близькі ховали, червоніючи, деякі сторінки в її «Щоденнику»… Напівфранцуженка, обдарована всіма богами дівчинка-художниця і співачка, лягла у труну в 26 років, скинувши з плечей, як соболине манто, поклоніння Сартра, Франса, Золя, любов Цвєтаєвої:
Вечерний дым над городом возник,
Куда-то вдаль покорно шли вагоны.
Вдруг промелькнул, прозрачней анемоны,
В одном из окон полудетский лик…
Перша з «росіян», чиї картини прийняв Лувр… Сто п’ятдесят чудових картин, написаних у передчутті смерті… Написаних так, ніби вона їх у когось украла, — так і говорили…
Та ніяка не напівфранцуженка, ніяка не росіянка — полтавка, що залишила своє дитяче дихання в наших садах… Там і зараз, біля гадяцького села Гайворонці, є Маріїна долина. Певно, там ніхто й не пам’ятає, що то була за така Марія. І як колись під її балконом удень і ввечері грав військовий оркестр — а її татко з мамою танцювали, вставши з-за обідньої чи вечірньої трапези… Долина з іменем Мусі всіх пережила… Як тій Марі хотілося пережити себе саму!.. Щедро обдарувавши, Бог виділив свою улюбленицю з-поміж людей, дав їй ніжне мецо-сопрано, вклав у думки знак обраності — а потім болісно й безжально відбирав потроху голос, слух, дихання… Марі так ніколи й не відчула, що любить когось. Вона вдавала сильного чоловіка. Обсипала всіх кригою неприступності. Вона була у відчаї — просто цього ніхто не мав знати.
Вона обрала собі Мопассана й почала дражнити його, пишучи до нього листи від імені якихось щоразу інших жінок. Вона хотіла, щоби він її яскраво запам’ятав, щоби вона йому заболіла, щоби він її зробив вічною. Обрала його — бо Гі, цей знаменитий тридцятирічний знавець пристрасті, любові й фатуму, міг витончено й сильно передати її образ. Свідомо обрала. І він, не розпізнаючи задуму, включився в ту листовну гру… Марі ображала його, щоби краще запам’ятатися: «Ви не той, кого я шукаю. Але я нікого не шукаю, бо вважаю, що чоловіки мають бути аксесуарами в житті сильних жінок. Неможливо сказати напевне, що ми створені для одне для одного. Ви не варті мене. І я дуже шкодую про це. Мені так хотілося б мати людину, з якою б можна було поговорити». Так, відштовхуючи, примусила шукати себе. І він знайшов її лише в могилі. «Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я встелив би трояндами, знаючи, що він буде такий яскравий і такий короткий!»
…Маленька Марі лежить у цьому склепі — десь у глибині. Марно вдивляюся в напівтемряву за склом. Там, нібито поряд із нею, мама поклала кілька її картин. Кілька вціліло по європейських музеях. Решту повезли на Полтавщину — і там усе згоріло. І ніхто про це там не пам’ятає…
Хотіла я зараз скопіювати сюди її останню картину — «Весна». Марі не закінчила її, померла — її весна одного разу не подужала пробити кригу пролісками й першоцвітами… На тій картині на весняній траві сидить молода жінка… Молода, але якась — уже не тут… Хочете вірте, хочете ні — мій комп’ютер не копіює її. Усі копіює, а цю ні. Сто разів пробую… Марі не хоче говорити про весну, що не настала… Не хоче віддавати напоказ незавершене, бо вона — сама досконалість. Марі, ти — досконала, ти не постаріла, наприклад… Ніхто не бачив твого ясного личка зів’ялим… Ніхто не розлюбив тебе… Так усі й померли, обожнюючи…
Чого я про це… Весна скоро підірве весь останній розум у цьому місті кохання. У Маріїній долині будуть чути (але не зрозуміють по-французьки) якусь мелодію, і ніхто не підкаже заклопотаним людям — то мадемуазель Bashkirceff на мандоліні, арфі й роялі. Нікому не буде й гадки, що це вона — в дитинстві, у Гайворонцях. Її знаменитого по всій Європі позаминулого століття «Щоденника», певно, сьогодні вже ніхто й не розгорне — саме в ці дні, коли сто п’ятдесятий раз задзвенить ручаями талий сніг… А вона його тільки для того й писала все життя, щоб зараз читали, завжди читали! Щоби поклонялися їй! Щоби пережити себе! Щоб ось уже понад сто п’ятдесят років вона жила в цьому світі, де всі люблять когось, але не її…
Може, це випадково й дивно… Але, Марі, я стою поряд із Вами, люба. У цій порожнечі між склепів. Я підіграю Вашій улюбленій дражнилці: щойно хтось підійде і спитає: «Ви часом не бачили геніальну мадемуазель?» — я скажу: «Марі скоро повернеться…»
Гарно я придумала, мила?
Дизайн обкладинки: Назар Гайдучик
