Повага
Статтi

«У пандемії жіноче обличчя»: чому я йду на Марш?

8 березня у Києві відбудеться Марш жінок. Цьогоріч він буде присвячений темі жінок і пандемії та проходитиме під гаслом: “У пандемії жіноче обличчя”. Крім того учасниці Маршу планують нагадати президенту України Володимиру Зеленському про його обіцянку винести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо ратифікації Стамбульської конвенції.

Повага запитала у журналісток, нардепок, правозахисниць, лікарок та  кандидаток наук про їхню мотивацію йти на Марш та публікуємо їхні відповіді. 

Дарина Дмитрієвська, лікарка

“Я йду на Марш, щоб жінка, яка зараз перебуває у токсичних стосунках і підозрює, що щось не так, бачила, що вона не одна; ми – її армія та її море, що винесе з безодні.

Я йду, щоб нагадати собі, що навколо мене потужні хвилі, і разом ми шторм, який сколихне болото традиційних устоїв. Я йду, щоб додати останню краплю у цю чашу терпіння”.

Інна Совсун, народна депутатка 

“Я ходжу на Марші не перший рік – це моя традиція святкування цього дня. Чому для мене це важливо? Я думаю, що тут відповідь очевидна. Тому що Марш – це політична позиція. Це прояв позиції, що ми визнаємо 8 березня, як свято, в яке ми не повинні говорити жінкам про те, що вони є окрасою колективу, а визнавати, що в справі рівності між чоловіками і жінками у нас залишаються проблеми і ми повинні про них заявляти. Саме тому я йду на Марш, щоб сказати, що це наша позиція, що ми вимагаємо рівних прав і ми готові за них виходити на вулицю”.

Ірина Славінська, координаторка кампанії проти сексизму в медіа і политиці “Повага”

“Я пам’ятаю свій перший марш 8 березня – його робила “Феміністична офензива”, здається, 2012 року. Ми там були разом із чоловіком – і відтоді це наша сімейна традиція. 2021 року я буду на Марші, тому що люблю усвідомлювати – нас щороку стає все більше. Повагу та справедливість не спинити!”

Марина Курапцева, незалежна журналістка, медіатренерка

Мені доволі складно одразу сформулювати, чому я підтримую Марш жінок, бо причин безліч. Але, мабуть, найголовніша причина – тотальна, гидка брехня про те, що жінки вже отримали рівноправ’я. Насправді це не так, хоча реклама, статті у модних журналах і деякі лідери/лідерки думок намагаюся переконати нас, що усе добре. Але яке може бути рівноправ’я, якщо під постом про мою чергову тату чоловіки пишуть дослівно: “Дура” і “Для чого та мазанина на такому гарному тілі? Бог створив Вас жінкою. Будьте жінкою, мамою, коханою”.

Сьогодні, коли певна кількість жінок зробили крок за рамки, накреслені патріархатом, важливо пам’ятати про жінок, які залишаються у цих рамках. Про тих, хто під час пандемії, карантину опинилися у замкнутому просторі наодинці з насильниками. Про тих, хто отримують меншу зарплату, ніж колеги-чоловіки, виконуючи той самий обсяг роботи. Про тих, хто самостійно не можуть обрати зачіску, одяг, коло спілкування. Про тих, хто змушені проживати не свої життя, робити не власні вибори, і навіть не завжди це усвідомлюють.

Цьогорічний Марш жінок – це можливість голосно промовити: у пандемії жіноче обличчя. Саме жінки у період карантину страждають найбільше. І дуже погано, якщо зараз хтось запитають: “Чому?”. Я виходжу на Марш, аби проблеми, з якими стикаються жінки, стали видимими для суспільства. Щоб жінок сприймали як самостійних особистостей, а не додаток до чоловіків.

Насправді, образ “берегині” глибоко проник у суспільство, і все, що не вкладається у його тісні межі, сприймається як загроза “традиційним цінностям”. Я йду на Марш жінок, щоб разом з подругами голосно сказати: “Наша традиція – це свобода”” 

Леся Ганжа, головна редакторка  сайту «Жінки – це 50% успіху України»

“Як редакторка сайту «Жінки – це 50% успіху України», я ходжу на марш і як учасниця, і як преса – щоб висвітлювати події, які відбуваються і комунікувати з іншими учасницями. Редакторка – це та, що завжди на роботі. На марші я бачуся з нашими авторками, обговорюю з ними майбутні теми. Марш – це для мене чудова нагода побачити усіх оффлайн. Почути, про що говорять люди. Це пошук нових меседжів і нових авторів. А ще я обожнюю креатив плакатів і транспорантів. Мені дуже прикро, що ніхто не займається їхньою музеєфікацєю. Якби я працювала у музеї сучасного мистецтва, то наприкінці маршу я би обходила учасниць, і випрошувала у них їхні плакати для музею, бо в них уся наша історія цивілізації”.

Людмила Янкіна, українська правозахисниця. Керівниця проектів у ZMINA

Є три основних причини, через які я щороку приходжу на Марш жінок, навіть попри те, що це досі небезпечно. По-перше, тому, що солідарність має потужну силу і проявляти жіночу солідарність щодо, наприклад, необхідності ратифікувати Стамбульську конвенцію, криміналізувати випадки домашнього насильства та показати, що за рівність прав жінок боряться не десяток жінок, а тисячі – це важливо. Саме тому такі заходи є в моєму ТОП-3, куди я ходжу щороку не пропускаючи. 

По друге, це, власне, проявляти голос за жінок, які не можуть говорити за себе. З різних причин. Наприклад, за жертв домашнього насильства, для яких відвідування такого заходу може завершитись побоями з боку чоловіка. 

По третє, я сама колись перебувала в токсичних відносинах, де не мала ні права, ні голосу, де була лише у ролі обслуговуючого персоналу та майже повністю позбавлена доступу до грошей та вільного пересування. Для мене це був надзвичайно важкий час, коли я навіть розповісти правди про те, що перебуваю в такій ситуації не мала сили та сміливості. Мені чомусь було дуже соромно. Бо ж в нас дівчат як виховують «ти сама винна». Хоча тепер, я розумію, що про таке варто і обов’язково розповідати тим, кому ти довіряєш – подругам, рідним, оточенню, яке, можливо, зможе чимось допомогти. Дякуючи долі, я змогла вийти з цих відносин і тепер я вже більше 5 років, окрім всієї іншої правозахисної діяльності, активно захищаю права жінок. Це був доволі важкий шлях, але надзвичайно важливий, як урок. Тепер я розумію, що зараз тисячі жінок перебувають в такій ситуації як була я та бояться звернутись по допомогу, бо не знають як про це розповісти, можуть соромитись чи навіть не розуміти, що це не є нормально, коли твій партнер повністю узалежнює тебе від себе і робить з тебе «додаток до себе». Тому, одним з моїх маніфестів під час Маршу жінок є «Не бійся говорити і тобі обов’язково допоможуть вирватись з цього замкненого кола». 

Юлія Красільникова, голова правління БФ “Восток SOS”, радниця українскої делегації в ТКГ

“Я йду на марш, бо рівні права для всіх врешті мають стати нормою і я переконана, що винесення існуючих проблем у публічний простір наближають цей момент. Я йду на марш, бо досі інколи можу почути:  “А що ще якихось прав жінкам не вистачає?”. Я йду на марш, бо тільки за офіційними даними в Україні за ту ж роботу жінки отримують на 25% менше за чоловіків. Я йду на Марш, бо на співбесіді в Україні у жінки досі можуть запитати: “Так, а з ким дитина буде? А ви готові оплачувати няню?”. Я йду на марш бо цього всього не має бути і зміни у тому числі в наших руках”

Лариса Кобелянська, кандидатка філософських наук, експертка з гендерної політики 

“У цьому році вже 110 річниця від першого святкування Міжнародного жіночого дня.

В сучасному українському суспільстві  до цього дня ставляться по-різному. 

Деякі – агресивно, деякі його ігнорують, деякі святкують день «весни, жіночності та краси», і вже не одно покоління відзначає його як День боротьби жінок за права.

Й не зважаючи на те, що жінки пробивають «скляну стелю», намагаючись досягти гідного становища у суспільстві, у суспільній свідомості, уявлення про їхні ролі та очікування від них змінюються дуже повільно, а сексизм нікуди не зник. Саме тому рік у рік, у різних країнах світу жінки виходять на  Марші, проводять маніфестації  і мітинги, аби привернути увагу до проблем, не більше -не менше, як половини людства.

Тема цьогорічного Міжнародного жіночого дня — «Жіноче лідерство: наближаючись до рівноправного майбутнього у світі в часи пандемії». Саме жінки  прийняли на себе основний тягар додання  пандемії. В Україні у сфері охорони здоров’я працює 82% жінок. Це вони приймають, доглядають, витягають «з того світу», а часом, нажаль, і ховають щодня десятки і сотні пацієнтів. Отримуючи невелику зарплату. Не маючи належного соціального захисту. Залишаючись при цьому мамами і дружинами, доньками і сестрами. Маючи, у цих ролях, сотні і тисячі зобов’язань. Я вийду на Марш, аби підтримати їх.

Я вийду на Марш, аби дати суспільству сигнал, що ще далеко не всі питання вирішені. І чекати 257 років, поки заробітна плата жінок і чоловіків, нарешті, зрівняється жінки точно не погоджуються. Я вийду на Марш, аби заявити: боротьба за політичні права жінок триває. Місце жінки – за столом переговорів і там де приймаються рішення. Місце жінки там – де вирішується якою буде країна завтра і як їй вижити сьогодні! Я вийду на Марш, бо вже ЧАС ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ЖІНОК. ЧАС ПОЛІТИКИ БЕЗ СЕКСИЗМУ!!!!”

Схожі записи

Уявний вирок: як судять за переслідування в Україні

Марія Смик

Валентина Шевченко – жінка на залізних підборах

15 захоплюючих виступів TED, які варто подивитися на карантині