У суспільстві є багато різних обманів щодо цінності роботи жінки та роботи чоловіка. Хоча з мого досвіду співпраці з жінками та чоловіками, жінки ретельніші, акуратніші, відповідальніші, можуть тримати в колі уваги одночасно більше завдань… Проте саме цінність жінок завжди під питанням. Коли я звільнялася, мої начальники-чоловіки просили підібрати їм на моє місце чоловіка. Багато разів чула виправдання помилок чоловіків-колег, бо «він чоловік, йому важко, він родину тягне» або «йому треба матеріальна база, щоб завести сім’ю». Але не чула виправдань дій жінок. Так, ніби жінці ресурси для життя заробляти не треба, вона може їх у когось узяти.
«Краще про женихів думай, а не про гроші»
«Це твоя можливість творчо самовиразитись», — нахабно говорить мій новий керівник і дає мені стос роботи. Я чемно все пишу на список, приходжу на півгодини раніше й працюю до півночі. Бо це робота, про яку я мріяла. Але на час авансу виявляється, що я єдина з шести колег не внесена в жодну відомість.
На питання «чому?» мені пояснюють, що «ну ти ж ще у відділі N працюєш, і гроші в тебе є – з голоду не помреш», «а тут у тебе можливість заявити про себе».
Коли я не погоджуюся, мене починають пресувати. Начальниця проєкту каже: «А доведи, чим ти така цінна й незамінна, щоб тобі платили? Що ти зробила за місяць?»
Я ще у фазі щенячого догоджання й запального ентузіазму, тож у мене є списки напрацювань — перелік на кілька аркушів А4.
І поки я пишу звіт про пророблену роботу, чиясь протеже (дівчина народного депутата) із нашими напрацюваннями по програмі, мною зібраними й разом із нею відсортованими, іде на прийом до директора. З операторами й рештою команди. Нікого не обходить, що там жодної їхньої ідеї. Мене забуто. За дівчину депутата відповідно говорить її чоловік. Ось Аня настаралася. Аня опускає очі.
Мене ніхто не слухає (бо «борза і некомандна» і «дівчині фу такій бути». І взагалі «зараз не час про гроші говорити, от коли проєкт запрацює на повну, тоді нагадаєш»). Тож мені так нічого й не платять.
Десь через місяць мене зустрічає керівниця проєкту: а що сталось? де ти зникла? стільки мала ідей і все? перехотіла? Кажу, що мене не оформили, зарплату не платять, тому не бачу сенсу далі працювати.
— Але ти ж маєш іншу роботу й зарплату, можеш і так походити якийсь час, поки доведеш свою потрібність.
— Он Валентин теж працює, а зараз, поки нема зйомки, він узагалі просто сидить у кабінеті, і прийшов тоді, коли і я, але його оформили.
— У Валентина — сім’я, йому дітей годувати треба, а ти — дівчина. Ти краще про женихів думай, а не про гроші. На туш тобі хватить, — начальниця регоче й залишає мене в повному шоці.
«Треба вкладати в перспективних працівників, а дівчата — нестабільні»
На третьому курсі, на літніх канікулах я влаштувалася відразу на три роботи. На серпень запланували до Феодосії з подругою з’їздити, тож треба було гроші відкласти.
Із восьмої ранку заступаю адміністраторкою, з 15-ої біжу до офісу продавати пилососи, а ввечері кол-центр – опитування щодо якості обслуговування.
Минув місяць, і тут сюрприз: адміністраторкам надбавки без попередження зняли, бо… літо. А ми ж залишилися, щоби щось на відпочинок нашкрябати. І поки інші колеги рвонули на моря чи відлежувалися на дачах – ми бадьоро о 8-ій ранку при повному параді (макіяж і підбори) стовбичили на рісепшені і з лагідною посмішкою дохли від спеки в розпеченій столиці.
З’ясовуємо, хто скасував надбавки. Виявляється, що заступник директора.
«Робота непильна, — коментує, — клієнтів улітку все одно майже нема».
Зняв без указівок згори, вирішив, що можна й зекономити. Нам сказати не подумав. Результат — ми без відпустки й без очікуваних грошей.
Далі другий сюрприз – виявляється, що для того, аби в офісі продаж отримати зарплату, треба пропрацювати три місяці. Ні. Ніхто не подумав нас попередити.
«Ваша зарплата — це відсоток від продажів, тому нараховується не відразу», — пояснює головний адміністратор.
Коли ми починаємо обурюватися, нам кажуть: «дєвачкі, да успакойтесь, це ж такий досвід», «лучче собі жениха знайдіть багатого, київського, нащо вам, красуням, працювати? Знайдете собі олігархів на раз-два».
Через три місяці не заплатили також. Сказали, що зробили надбавки хлопцям-менеджерам, бо «треба вкладати в перспективних працівників, а дівчата нестабільні — заміжжя, вагітність». Тоді як хлопці «взагалі по декретах не бігають».
«Вам усе одно в декреті нічим зайнятись»
Коли я брала роботу на фрілансі в перші роки декрету, мене тихо накривав відчай, бо кожна друга розмова завершувалася так: «А що ви запитуєте про гроші, ви ж у декреті, зрозуміло, що ви все одно не сама сім’ю кормите».
Через якийсь час: «А у вас нема ще таких, як ви? Щоби вдома сиділи й можна було платити не відразу?».
Що прикметно, робота була переважно організаційна: розсилання листів, формування презентаційних текстів на сайт, пресрелізів, дзвінки тощо. Бо коли жінка в декреті, для когось це – сидить удома й не має чим себе зайняти. А отже – завжди біля комп’ютера («вам усе одно там у декреті нічим зайнятися, щоби не здичавіли»).
«Менеджери від Бога» не знали, що сидіти вдома й сидіти в декреті з дитиною – різні речі.
«Дєвочкі треба, щоб чайку нагріти й порядок навести»
Приїжджаємо з колегою якось на вибори на край цивілізації, заходимо в кімнату, де сидить комісія, і голова комісії з порогу полегшено: «Ну, Слава Богу, є дєвочкі, буде кому чайку зігріть, і приміщення підмести, прибрати».
Я мовчу. Він ще не в курсі, що чай сам робитиме й мені також носитиме. І поки вони оговтуватимуться, я їм поясню, яку інформацію де шукати, і свою роботу організую. А він дуже пишатиметься, бо «така розумна пані до нас приїхала, все нам пояснила».
— Ви до нас і потім приїжджайте, без виборів. У нас таких нема.
Є, думаю, є. Просто вони комусь чай роблять і спину не мають коли розігнути.
Олеся Венгринович
