Тетяна Трофименко – сьогодні одна з найпомітніших критикинь, або – може, так точніше – оглядачок літератури. Її думки – свіжі й безпристрасні, порівняння – влучні й дотепні, висновки – сміливі й незатягані. Рецензія від Тетяни Трофименко зробить честь будь-якому літератору, навіть якщо вона його явно не хвалить. Про роль жінки в сучасній українській літературі, про зміни в фемінному погляді на світ, про перспективи розвитку жіночої літератури з Тетяною говорив Сергій Осока.
Якщо проаналізувати історію української літератури за два останніх століття, – наскільки впливала на літпроцес щораз виразніша присутність у ньому жінок? Наскільки тексти відбивають зміни в жіночому погляді на світ, в характері рефлексій і саморефлексій?
Боюся, проаналізувати історію літератури за два століття навіть коротко нам у форматі інтерв’ю не вдасться, але якщо міркувати найбільш загально, доведеться визнати, що такого впливу на загальнокультурний контекст, який мали свого часу Марія Вілінська‑Маркович (котру ми досі вперто хочемо знати лише як Марка Вовчка), Леся Українка та Ольга Кобилянська, не справив більше ніхто. Перша з цих жінок‑письменниць оприявнила ідеї емансипації в російськомовній прозі, яку українці, як і багато іншого, «подарували» імперській літературі, але головну антипатріархальну революцію здійснила, ясна річ, своєю біографією (кумедно, що зараз професійні патріоти, вочевидь, так само, як і півтора століття тому, проклинали б цю «вискочку» за зраду родинних цінностей і романи з іноземними митцями…). Дві інші, за влучним висловом Соломії Павличко, творили український модернізм-як-фемінізм, однаково блискуче протестуючи як проти народницької ідеології та манери письма (знамените Лесине «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя»), так і проти уявлень про місце жінки як берегині кухні.
Щоправда, як ми знаємо, для героїні повісті Кобилянської «Людина» спроби відстояти власну гідність як особистості завершилися вимушеним шлюбом, а для Наталки Верковичівни з «Царівни» – суто мелодраматичним казковим одруженням по любові. Проте це була гідна спроба, завдяки якій постать жінки-письменниці стала невід’ємним фактом українського літературного дискурсу, а «жіноча проблема» ввійшла до числа першорядних. Розпад російської імперії, визвольні змагання, їхня поразка, встановлення радянської влади, ідея «звільненої жінки» та сексуальної революції й «нового побуту» могли би стати ідеальним підґрунтям для появи яскравих авторок і текстів, але цього, на мою думку, не сталося. Скажімо, Раїса Троянкер і Наталя Забіла, яких у 1920-х нещадно критикували за натуралізм і німфоманію, не кажучи вже про «сексуальну розбещеність» у реальному житті, лишаються непрочитаними і невідомими широкому загалові, тож говорити про їхній посутній вплив на літпроцес не випадає. Гендерну проблематику від 1910-х аж до 1990-х ми відчитуємо переважно в текстах письменників‑чоловіків: від Винниченка через митців Червоного ренесансу до Гончара й Загребельного.
В українській радянській літературі образ жінки не був лише образом жінки-трудівниці чи селянки, як це прийнято спрощено вважати, проте оскільки про фемінну проблематику говорилося чоловічим голосом, не можна говорити про стовідсоткову відповідність художньої реалізації справжнім життєвим запитам. Тому такого знакового звучання набули в середині 1990-х «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, яким відводиться роль етапного твору, де нібито з небувалою відвертістю звучить думка про існування в жінки сексуальних потреб, про її право робити вільний вибір, професійно реалізуватися тощо. Насправді пафос цього тексту полягає в іншому: констатації загальної кризи маскулінності, закоріненої в століттях української бездержавності, постійних намагань чоловіка скористатися жінкою для подолання власних комплексів, тієї високої ціни, яку платить жінка навіть не стільки за секс, як за ілюзію любові й захищеності. Тож «Польові дослідження…» дійсно є етапним твором: вони заклали парадигму, із якої українським письменницям досі не вдається виборсатися. Знову і знову будь-яка спроба звернутися до гендерних проблем перетворюється на жалібну ламентацію, геніально означену Євгенією Кононенко фразою «без мужика». І це, як на мене, найбільш виразне й найбільш сумне явище в сучасній українській літературі на 26-му році існування незалежної держави, коли вже буцімто немає ідеологічних перешкод на шляху до жіночої саморефлексії, на авторок не тисне патріархальна мораль і можна вільно обговорювати гендерні питання в прямих ефірах та на шпальтах різноманітних видань.
Жінка-письменниця в сучасній літературі. Які її, так би мовити, типологічні ознаки? Чим вона відрізняється від письменників-чоловіків? Від своїх колежанок з інших країн?
Кілька місяців тому для «Української правди. Життя» я написала дещо епатажний текст «Паноптикум сучасної української літератури», де узагальнено та з іронією йшлося про основні типажі вітчизняних авторів. Був там і тип жінки-письменниці, яку я умовно назвала «La femmе fatalе». Спільною рисою цих авторок незалежно від віку, стилю й географії є те, що вони пишуть серцем (хоча в усьому цивілізованому світі письменник будь-якої статі вже давно професіонал, який ґрунтовно працює над підготовкою текстів, бере консультації у фахівців із відповідних сфер, дотримується певних принципів побудови твору та характерів тощо). Український митець уважає, що достатньо бути щирим, а щирість він переважно уявляє як вилив неконтрольованих емоцій і спробу поділитися найсокровеннішим.
Відтак, до якої теми не зверталися б наші письменниці, де б не відбувалася дія їхніх творів – у карпатському селі під час Першої чи Другої світової, на затишних вуличках Львова ХІХ-ХХ століття, на мальовничій Черкащині в добу колективізації чи в наш час, у богемному середовищі Києва, – скрізь вируватимуть пристрасті, героїні долатимуть нездоланні перешкоди, переживатимуть неземне кохання, істерику, розчарування та зневіру. Часом можна почути, буцім така надмірна емоційність є нормальною рисою жіночого письма, за яку боролися ще Українка й Кобилянська. Що ж – вони її вибороли в тих умовах, коли істерика (до суїциду) була чи не єдиним засобом протесту проти патріархальних обмежень і заборон. Однак минуло понад сто років, тож, як на мене, культивувати далі істеричний тип письма як специфічно жіночий – те саме, що розповідати анекдоти про блондинок.
Більше того: позбавлені маскулінних рис українські письменники-чоловіки й самі часто грішать схильністю до гіперемоційного стилю, зменшено-пестливих форм і настроїв «усе пропало», тому не варто дивуватися, коли femmе fatalе сучукрліту виглядає як дядько з вусами на кшталт Василя Шкляра чи Володимира Лиса. До речі, бум історичного роману й родинної саги з сильним ухилом в автобіографізм каталізував ці тенденції: погодьтеся, важко писати про трагедію Голодомору без сліз, тим більше, якщо прототипами персонажів були твої дідусь і бабуся. І українські автори стараються витиснути якомога більше ридань із читача – це прийнято називати спробою осмислення нашої трагічної історії. Тим часом сьогодення лишається за кадром: від переліку тем прозових творів сучукрліту не виникає враження, ніби ми живемо в ХХІ столітті.
Скажімо, харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» мало серію російськомовних перекладів бестселерів американки Джоді Піколт. У цих психологічних і водночас гостросюжетних романах авторку цікавить, чи припустимо, коли в молодшої сестри відбирають кістковий мозок для пересадки старшій, хворій на лейкемію; які мотиви штовхнули тихого й спокійного старшокласника Пітера розстріляти 10 своїх товаришів по школі; чи міг стати Джейкоб, який страждає на синдром Аспергера, вбивцею своєї виховательки Джесс тощо. Очевидно, що ці теми не є специфічно жіночими, однак вони засвідчують: у сучасному світі письменниця-жінка може адекватно реагувати на актуальні теми доби, вона є частиною живого соціуму. Натомість українські авторки й далі б’ються над питанням, чи морально робити мінет одруженому чоловіку, або згадують свої подерті панчохи в радянській школі.
Чому в українській літературі наразі працює більше жінок, аніж чоловіків? Письменство перетворюється на жіночу професію. Це добре, чи тут є приховані загрози?
Я не готова погодитися з твердженням, що в сучукрліті зараз працює більше жінок, аніж чоловіків (можливо, варто провести окремий підрахунок кількості). Принаймні, готуючи від початку цього року для сайту “Новинарня” щомісячні огляди видавничих новинок, я майже завжди звертаю увагу, що прозові тексти видають переважно чоловіки. При тому, що поезія в сучасній українській літературі загалом значно сильніша за прозу і представлена великою кількістю імен достойних поеток від Маріанни Кіяновської до Анни Малігон, у прозі таких імен значно менше, а основний масив текстів перебуває десь поза межами художності в річищі школи Люко Дашвар.
Так само я би не ризикнула говорити про професійність сучасних письменниць – ані як про відповідну освітню підготовку, ані як про сферу діяльності. Для них, як і для авторів‑чоловіків, письменництво зазвичай не є джерелом прибутку чи основним заняттям, радше хобі, а це, як правило, призводить до того, що черговий твір пишеться «на коліні» між двома роботами, грантовими проектами чи (якщо пощастить) екзотичними курортами. Якщо ж комусь із золотих авторок і лауреаток «Коронації слова» вдається зробити письменництво разом із написанням сценаріїв своєю основною працею, вони починають творити за усталеними кліше, створюючи цілком одноманітні «ридальні» тексти. Тому загроза, як на мене, полягає саме в цьому поширенні культу страждань, а не в переважанні кількості авторів‑чоловіків чи авторів-жінок.
Хто з письменниць, на Вашу думку, здійснив (і здійснює) найпомітніший вплив на формування сучасного обличчя нашої літератури?
Думаю, найпомітніший вплив на це обличчя продовжує здійснювати Ліна Костенко – чи не єдина авторка, яку знають школярі і студенти, робітники й інтелігенція. Попри повчальний пафос її лірики, який на сьогодні вже є анахронізмом, ці вірші давно розібрані на цитати, а нині ще й отримали нове життя завдяки соцмережам, де з’явилися сторінки, присвячені поетці. Там є такі чудові фото з напівоголеними дівчатами, романтичні зображення закоханих, пейзажі, словом, усе, що робить автора улюбленцем широких мас (байдуже, що часом там з’являються цитати, які явно не належать Ліні Костенко). Лірична героїня Ліни Костенко охоплює весь традиційний набір жіночих іпостасей української літератури: від кокетливого твердження, що «жінка – тільки жінка, смаглява золота віолончель», до категоричного «я – не жінка, найкращі лицарі наді мною зломили меч» і безсмертної інвективи слабакові Грицю, який «ходив ногами по землі». Однак не образ жінки є головною причиною всенародного поклоніння цій авторці, а її суспільна позиція. Масові паломництва під час презентацій роману «Записки українського самашедшого» переконливо довели: навіть попри мовчання Ліни Василівни та уникання контактів із аудиторією, шістдесятницькі дивіденди забезпечать їй першорядне місце в каноні сучасної української літератури ще на десятки років.
Тоді як цілком у згоді з народницьким світобаченням Ліна Костенко позиціонує себе як лідерку думок і провідницю нації, власне, духовну наступницю Лесі Українки, у цій справі вона має гідну конкурентку – Оксану Забужко. Художній та інтелектуальний рівень її текстів дає підстави говорити про посутній вплив на формування обличчя сучасної української літератури – однак, здається, більшою мірою в очах зовнішнього світу та обмежених кіл всередині країни. Боюся, що в цілому Оксана Стефанівна з її розмахом обсервації дійсності та панорамним баченням історичного минулого та перспектив розвитку української нації дещо далека від народу, якому в цьому плані достатньо й «Століття Якова».
Жіночий текст – це безстороннє дзеркало, чи все-таки театр, де розігрується спектакль авторського нарцисизму?
Думаю, що однозначно друге. Я вже говорила, що сучасні українські письменниці мало звертають уваги на проблеми сучасного світу. Так само мало досліджують вони й проблеми реальної сучасної жінки. Зайнята верхня сходинка п’єдесталу не дає їм спокою, так що здається, ніби першочерговою метою для них є не художня якість текстів, а змагання за роль матері нації.
Багато ви бачили сучасних українських письменниць, які би позиціонували себе як авторок жанрової літератури? Ні, визнати, що ти пишеш любовний роман або побутову повість для них принизливо. Пригадаймо шквал емоцій письменниці Тетяни Бєлімової, який упав на літературознавцю Ганну Улюру після того, як та означила її роман «Вільний світ» як мелодраму. Або прогресивної громадськості на Михайла Бриниха, що мав необережність назвати Софію Андрухович з її «Фелікс Австрією» новою царівною дамського роману.
Українські письменниці претендують виключно на елітарність, глибоке філософське наповнення тексту і пошук відповідей на ключові питання доби (адже хтось має прийти на місце Забужко, чому б не Марія Матіос?). Відтак кожну банальну історію про Марусю, котру зрадив Гриць, нас закликають інтерпретувати як неабияке одкровення. Дуже добре це можна проілюструвати прикладом прози Оксани Луцишиної, яка дотримується феміністичних поглядів і своєю збіркою малої прози «Не червоніючи» 2007 року справді засвідчила готовність говорити на досі непопулярні для українського суспільства теми: шлюб із розрахунку, небажання народжувати, руйнування святості образу матері й жінки‑берегині, спробу вийти за традиційну систему цінностей. Проте її новий роман 2015 року «Любовне життя», попри пропозицію тлумачити його як герметичну систему, засновану на символіці карт Таро, у своїй суті є такою ж невибагливою історією дівчини, яка покохала бабія, впала від того в депресію і вийшла з неї не тому, що мобілізувала внутрішні зусилля й спрямувала їх на творчість, працю чи нові стосунки, а завдяки безладному сексу з випадковими партнерами.
Пригадую, як на одному з форумів книговидавців у Львові учасниці круглого столу, присвяченого жіночій літературі, дуже несхвально відреагували на мої сподівання на появу української Сьюзен Елізабет Філліпс. Мовляв, ми тільки назви її творів проглянули – і вже зрозуміли, що такого писати не будемо! Парадокс полягає в тому, що за маркетинговими назвами на кшталт «Ти і тільки ти», стоять цілком реалістичні жіночі історії – розчарування, зради й повернення до життя. Відома мільйонам читачок Франческа Дей (у російському перекладі роман має назву «Неженка») з роману Філліпс – красуня з вищого світу, що опиняється в дупі Техасу, без грошей, допомоги, вагітна від мало знайомого їй спортсмена. Що вона робить? Правильно, докладає всіх зусиль, аби подолати цю ситуацію, стати успішною, побудувати гармонійні стосунки з чоловіком – і їй усе вдається. Саме в цьому полягає головна ідея сучасного любовного роману – тільки не в українській літературі, де нездоланна традиція змушує знову і знову опоетизовувати страждання. А ще – повчати та моралізувати, адже лише так наші авторки відчувають власну вагомість.
Якою постає жінка в текстах сучасних письменників і письменниць? Що вони заперечують з традиції, а чому некритично подовжують життя? Маю на увазі гендерні стереотипи.
Це питання прямо виростає з попередніх, адже змушує далі говорити про тяглість традиції в осмисленні жіночої теми, згідно з якою героїня текстів сучасних авторів постає не повноцінною особистістю, а закомплексованою істотою в пошуках мужика. Паніка, пов’язана з можливістю його не знайти, проглядається навіть за яскравим гумором «Колекції пристрастей, або пригод молодої українки» Наталки Сняданко, що насправді є колекцією поразок. Навіть Ірена Карпа, чия теза «bitches get everything» видавалася спробою вийти нарешті поза залізні рамки парадигми, зрештою в «Доблі і злі» приводить нас до того ж самого: шлюбу як кінцевої мети жіночого існування.
Помітьте, що українська література, за великим рахунком, так і не створила власного образу стерви, такої собі Скарлет О’Хари, яка би стала альтернативою вічним мученицям – «грішницям» і «курвам» із однойменних романів, котрі є такими лише в очах патріархального суспільства, а на ділі – нещасними жінками, суть нещастя яких ви вже зрозуміли. Скажімо, про «курву» править у своєму романі Христина Лукащук – і завдяки її тексту найбільш виразно стає зрозуміло, чому в сучасній українській літературі ще довго не буде жіночої любовної прози з еротичними сценами як її неодмінним складником. У романі з такою промовистою назвою еротичних сцен є аж… чотири, причому дві з них – сцени мастурбації. Оскільки героїв переважно мучить совість (зрада дружині), роздирає жаба (хочеться заміж, а він не розлучається), терзає страх (стосунки приречені, у них немає майбутнього), то й на читача опис сексу автоматично справляє гнітюче враження. Але авторку це не дуже турбує: хіба можна насолоджуватися сексом, коли в країні криза й занепад патріотизму?!
Подібний сценарій Христина Лукащук програє й у свіжому романі «Любов практична», де головна героїня 8 років має роман із одруженим чоловіком, страждає, але при цьому вважає, ніби протестує проти традиційних моральних і релігійних норм. Ситуація дає письменниці все необхідне для нормального сучасного жіночого роману: Христина молода, освічена, має доньку-підлітка, придбала кількасот квадратних метрів у центрі Львова й відкрила там галерею. Будь-яка іноземна авторка динамізувала би сюжет, створивши ситуацію вибору та відкривши можливості для різних фіналів: зав’язати нові стосунки з чоловіком, який покаже себе з кращого боку в скрутній ситуації, лишитися самій і реалізуватися професійно в галереї, продати галерею та поїхати до іншого міста, де зайнятися чимось принципово іншим. Натомість у романі Христини Лукащук не відбувається нічого, окрім безперспективних самокопань героїні, якій комфортно саме в такому «страждальному» стані, постійному протистоянні з суспільством, партнером і самою собою.
Ті самі тенденції ми бачимо й у такій мало опрацьованій царині сучукрліту, як тексти ЛГБТ-тематики. Скажімо, в романі Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» гомосексуальність трактується більшою мірою як захисна реакція на соціальні та особисті обмеження (безвідповідальні українські чоловіки чи авторитарна європейська мати), унаслідок чого ті героїні, чия позиція є більш непримиренною, лишаються лесбійками – Христина в парі з Евою, а от слабша за характером Соломія збирається вийти заміж за успішного заробітчанина-українця Стефана (здійснення мрії!).
Зрештою, навіть Оксана Забужко через десятиліття після виходу друком «Польових досліджень…» у «Музеї покинутих секретів» пропонує той самий омріяний хеппі-енд: на останніх сторінках головна героїня бачить дві риски тесту на вагітність (але, принаймні, свою місію як журналістка вона на той момент виконала).
Якщо література розвиватиметься в тому напрямку, в якому вона розвивається нині, в т.ч. зусиллями жінок, що нас очікує через десятиліття? Ваші прогнози.
На моє глибоке переконання, сучасна українська література потребує якісних змін. Вона потребує появи нових яскравих особистостей, котрі, як на зламі ХІХ і ХХ століть Леся Українка й Ольга Кобилянська, підважили б образно-стильову та ідеологічну систему літератури. Зараз є дуже цікаві авторки у прозі – наприклад, Гаська Шиян чи Марися Нікітюк, чиє письмо експериментальне, абурдистське й епатажне, і саме тому залишиться фактом суто мистецького, а не масового дискурсу. Масова читачка отримує тричі пережовану жуйку традиційних цінностей, міф про велике кохання, оспіване мелодрамами, – саме цьому міфу ми завдячуємо високою статистикою підліткових абортів; патріотичне повчання; псевдоісторичні драми та спогади про радянське минуле. Якщо ближчим часом ця ситуація не зміниться, через десятиліття нас очікуватиме цілковитий колапс.
Я думаю, що українські письменниці повинні нарешті усвідомити, що вони живуть у динамічному сучасному світі, сповненому викликів, і дати своїм героїням можливість реалізуватися професійно, інтелектуально, творчо. У нашій літературі має з’явитися тип успішної, емоційно стабільної, задоволеної життям героїні, готової долати труднощі, не втрачаючи оптимізму й почуття гумору (така жінка цілком може бути одруженою, неодруженою, багатодітною, чайлд-фрі, українкою, єврейкою, православною чи мусульманкою). Це дасть бодай примарний шанс на подолання одвічного гендерного протистояння «мужики козли – баби дури», комплексів жертви й національної меншовартості. Очевидно, що письменниці мають виходити поза межі літератури лише «для жінок» і «про жінок», охоплюючи актуальну соціальну тематику, говорити до читача живою сучасною мовою, а не набором штампів і кліше родом із ХІХ століття. Не ризикну припускати, як вплине на розвиток літератури війна, що нині триває в Україні, одначе, як, напевне, і більшість українців, хотіла би вірити, що це випробування служитиме посиленню відповідальності кожного, у тому числі й митців, за свою справу.
Сергій Осока
