Я вже знаю, що це за земля,
Я вже знаю, що тут був за лад:
В цих жінках ще й досі промовля
Ніжно-навісний матріархат.
Іван Малкович
Один мій колега так висловився стосовно введення в українське законодавство гендерних квот: «це як штучне запліднення законодавства в явно неприродний спосіб». Далі він довго теревенів про те, що і наслідки такого «запліднення» як і «дітки-штучники» будуть хворобливими, слабкими і непристосованими до життя. Категоричність і відчуття «першоправості» щоразу заважатиме суспільству розвиватися.
Менш із тим, я навіть можу погодитися з його першою тезою. Так, можливо, гендерні квоти – це «штучне запліднення законодавства». Якщо нібито демократичне суспільство саме не здатне зачати, виносити та народити необхідні зміни, слід надавати професійну допомогу.
Ми живемо в суспільстві, переважно, керованому стереотипами, де жінкам відводиться роль матері, берегині, господині та старанної виконавиці.
В суспільстві, де на жінку легко «звалюється» питання обрання дитячого садка або ж школи, влаштування туди дитини, порядкування родинним бюджетом, опікування ремонтом, хатніми тваринами, щепленнями, лікуванням та батьківськими зборами, але до ухвалення «державних рішень» будь-якого рівня її категорично не можна допускати, бо вона не впорається, бо не вміє концентруватися через ПМС та нездатність мислити стратегічно.
В суспільстві, де, переважно, жінка веде протоколи засідань, стежить за виконанням проголошених заяв та доручень, тримає на контролі всі можливі терміни: «Людочка вами займеться», «Таня то проконтролює», «Світлана все занотує», – але ніби не здатна сама проголошувати ідеї, продумувати новітні підходи, представляти свою позицію.
Є один владник, котрий абсолютно серйозно розповідав двом європейським експерткам про те, що «жінка має реалізовувати те, що їй дано природою, і не лізти в те, що не дано. Тоді усе буде добре. І у вас, і у нас».
Коли його попросили уточнити, а що ж природа дала жінці? Він здивувався, як можна не розуміти таких простих речей, але до пояснень вдався: «Народжувати, виховувати дітей, вести дім, готувати».
Це вичерпний перелік, розумієте?
Напевне, природа в якийсь хитрий спосіб вимикає функцію виховання дітей, домоводства та приготування їжі в чоловіках, прориваються одиниці, і виходить, так що збоченці, Спок та Макаренко, Рамзі та Олівер…
Важко уявити, що цей чоловік думає на адресу дворецьких.
Я пригадую, як в жахливу серпневу спеку прямувала до парковки, поряд зі мною йшла елегантна жінка, в одній руці – мобільний телефон, в іншій – ключі від автомобіля, вона говорила комусь телефоном: «Хочу ще заїхати в офіс. Потім в магазин, додому та поплавати. В спеку, Валя, діти та борщі все одне не відміняються».
Жінки можуть усе. Навіть поєднувати речі, які хтось розподіляє на природні для нас і неприродні. І в спеку. І коли зимно. «Діти та борщі не відміняються».
Без настанов «великих світу цього та потойбічного» аби нам самим усвідомлювати, як ми хочемо жити, що робити, а вже з пріоритетами – розберемося.
В жовтні в Україні відбудуться місцеві вибори, якщо закони про політичні партії, про місцеві вибори в частині гендерних квот працюватимуть, жінки отримують реальний підсилений законодавством шанс бути обраними до органів місцевого самоврядування.
Чи скористаються цим українські жінки? Важко сказати, бо ті самі стереотипи вказують жінці не висовуватися, тоді про тебе не пліткуватимуть сусідки, виховательки в дитячому садочку, подруги мами та колеги чоловіка. Якщо не висовуватися, про тебе не стануть говорити: «Петро її кинув чи що вона в політику лізе». «Щось з нею не те». «Що вона взагалі в цьому петрає?»
Але хіба краще навіть не те, що про вас мовчатимуть, хіба краще те, що ви самі не зможете говорити? Особливо, коли є що сказати?
Наприклад, стосовно того, куди краще спрямовувати місцевий бюджет?
В який спосіб переформатувати школу?
Кому і як надавати пільги, як використовувати землю? Як запустити автобусний маршрут до ринку, районної лікарні, пошти, теплиць?
Як допомогти сусідам відкрити дитячий будинок сімейного типу?
Як допомогти колежанці, чоловік котрої вважається зниклим, але зник він в зоні АТО, а вона залишилася тут сама з двома дітьми, без допомоги та ясності?
Які програми слід розробити, щоб до містечка або села приїхали кваліфіковані лікарі, агрономи?
Як посилити потужності місцевої бібліотеки, як створити театр або музей?
Як вберегти стару річку від екологічних злочинців, забудовників, браконьєрів?
Як запросити іноземних інвесторів, щоб допомогли побудувати еко-готель в вашому районі?
Невже на цьому розуміються виключно чоловіки, невже тільки чоловікам то все болить?
Адже все мною наведене і не тільки можна буде зробити відповідно до повноважень, наданих місцевому самоврядуванню в Україні, і для себе, і для інших, щоб життя виявляло ті самі яскраві та чисті кольори, котрі кожна з нас бачила у дитинстві, й не сприймалося понурим та сірим. Хоча і в сірого, кажуть, є щонайменше п`ятдесят відтінків.
