Сексизм у політиці чи бізнесі ‒ річ, на жаль, звична, але чи є його прояви у царині культури та мистецтва, де, як правило, всі рівні, бо талановиті? Ще у чотирьох яскравих представниць творчих професій ми запитали, чи стикалися вони із сексизмом у своїй професійній діяльності, а також про шляхи подолання цього явища. Відповіді вийшли різними, як і учасниці опитування.
Марія Матіос, письменниця, громадська діячка
Усі прояви зверхності чи то зневаги, ігнорування, зазіхання, приниження чи несправедливості, яких я зазнавала в житті, були пов’язані з моїми світоглядними поглядами і їхнім відстоюванням. Попри жіночу стать я маю, можна сказати, «чоловічий характер», якщо йдеться про якісь принципові речі. Щодо проявів певної дискримінації в моїй літературній творчості, то вони здебільше були продиктовані банальною заздрістю.
Як боротися із сексизмом? Тільки тривалим роз’ясненням. На жаль, суспільний менталітет щодо жіночого питання доволі «печерний». У сім’ї ‒ «б’є, бо любить», у повсякденні ‒ «жінка повинна слухати чоловіка». Ось все це і є першопричиною сексистських проявів.
У тому, що деякі жінки сприймаються як додаток до чоловіка, винні не тільки мас медіа. Багатьом жінкам через «скупість ума» чи малоосвіченість, чи банальне бажання увійти у «фінансовий статус» чоловіка лестить і заохочується такий підхід ‒ бути статусним продовженням статусного чоловіка. Тут не поборешся. Думаю, кожна жінка сама вибудовує філософію ставлення до себе як у суспільства, так і окремого чоловіка.
Ольга Герасим’юк, журналістка, телеведуча
Із сексизмом я стикаюся щодня й усе життя ‒ на дорозі, обвішаній сексистською рекламою, коли слухаю радіо з дурними жартами про стосунки, в яких весело й ніби поблажливо, але жінки завжди недоумкуваті істоти, створені для шопінгу, сексу й приготування їжі, коли дивлюся телевізор, і там майже немає жінок, чиєї думки питають усерйоз, коли виступаю в дискусіях, де тебе часто можуть спробувати переконати текстом ‒ «ти так кажеш, тому, що жінка, а якщо по ділу ‒ то це буде так…».
У своїй кар’єрі пережила й приниження через закриту дорогу до росту, мусила й приховувати вагітність, щоби не втратити роботу, кожна з моїх подруг, знайомих і незнайомих, може розказати про досвід юності ‒ брутальне ставлення гінекологів, які всіх відвідувачок мали за шльондр ‒ і багато жінок так і пронесли невроз через усе життя й невлаштовані стосунки… Про народження дітей в нелюдських обставинах. Про розмови, що «та вона успішна, бо знала, з ким спати»…
Кожна з нас, і я теж, може розповісти історії насильства, спаплюженої цноти, показати синці й шрами, які ми ховаємо під зовнішнім благополуччям, статусом і підтриманим транквілізаторами безтурботним зірковим виразом обличчя…
Щоб подолати сексизм у нашому суспільстві, все це треба вимовляти без відчуття провини, без усвідомлення себе жертвою, яка сама це заслужила, бо спровокувала. Без сорому, що зупиняє опротестувати своє приниження.
З проговорення своїх страхів, з заяви про те, що ось таке й таке нас ображає, з того, щоби не забиватися в куток і там задовольнятися куцим «жіночим щастям» ‒ зі спроби не боятися. І вчити інших своїм безстрашним прикладом.
Історично ролі жінок складалися по-різному. І я дивлюся на фото своїх прабабусь і їхніх праподруг ‒ це горді, при самоповазі, при пошані своїх обранців і синів жінки, що народили тих, ким я пишаюся зараз ‒ нинішніх художниць, поеток, творців візерунків і хімічних сполук, воїнів, хірургів, поліціянток, рестораторок, професорок, вчительок, авторок законів і переговорниць, послів і співачок такі, чий голос піднімає гноблені народи…
Це все повноцінні й щасливі люди ще й через те, що вони себе поважають і не обирають для спільного життя та його продовження, для співпраці тих закомплексованих, що слинять захисні лозунги про неповноцінність жінок.
Сильні й щасливі жінки ‒ недосяжні для тих, хто створює домостроївські установки, тому вони безсило лаються про «історично прийняту роль».
Юлія Вебер, фотографиня, репортерка
Я вважаю, що ця проблема зараз і вже дуже давно просто надумана. Із сексизмом ні разу в житті не стикалась. На мій погляд, декому деколи просто зручно «зіпхати» на сексизм свою некомпетентність, наприклад. Більше того, я вважаю, що надмірне акцентування на будь-які статі і є сучасною формою сексизму. Неважливо, для чого робляться ці акценти ‒ для дискримінації чи для похвали. Наприклад, виставки за статевою ознакою жінок-мисткинь ‒ це і є для мене сексизм.
Жінки теж дуже навіть сексистки. Вимагаючи поступитися їм у транспорті місцем просто тому, що вони жінки, чи від чоловіка заробляти багато чи бути сильним, вони демонструють зворотній сексизм, прикритий стереотипами такими самими, як і «жінка має бути слабкою і сидіти на кухні».
На моє переконання, нам давно треба перейти від чоловічо-жіночого виховання до виховання людини з загальнолюдськими цінностями. Бо шукаючи те, що нас відрізняє, ‒ чоловіків від жінок ‒ ці дві статі ніколи не знайдуть спільної мови. Крім того, на мою думку, часто жінка відрізняється від чоловіка значно менше, аніж від іншої жінки. У чоловіка і жінки може бути набагато більше спільного, ніж у двох жінок. Останні для мене відрізняються від чоловіків лише генітальним набором і всякими особливостями організму, які з цього випливають. Все решта ‒ надумані суспільством кліше. І спільного в нас набагато більше, аніж декому здається.
Вікторія Трофименко, кінорежисерка
У нейролінгвістичному, культурологічному фоні нашого суспільства закладений сексизм. Це помітно у назвах професій, які здебільшого чоловічого роду: лікар, режисер, політик… Можна довго розмірковувати, чому вже у мові закладено це «чоловіче начало». Так склалося історично, коли жінка зберігала родинне вогнище, а чоловік мав можливість самореалізовуватися. Проте часи змінюються. Зараз жінки посідають лідируючі позиції у багатьох речах. І це логічно. Епоха патріархату не може тривати вічно.
Якщо говорити про сферу кіно, то так – в Голівуді жінок дуже мало, але в українському кіно ситуація інша. Хоча, коли мені було 17 років, ходила така примовка: «Жінка-режисер ‒ це більше, ніж жінка, але менше, ніж режисер». Якщо зараз ви зайдете на режисерський факультет, то побачите там безліч дівчат. А скільки режисерок зараз знімають кіно! Марися Нікітюк, Олена Фетісова, Кіра Муратова, Тетяна Ходаківська, Віра Яковенко, Олеся Моргунець-Ісаєнко, Єва Найман, Дар’я Онищенко, Марина Горбач, Марина Степанська, Марина Врода, Іра Цілик, Олена Дем’яненко, сестри Артеменко… Це ті, кого можу загадати відразу. Чому так сталося? Бо українське кіно знаходиться на стадії відновлення, всі роки незалежності воно було неприбутковим, тому не цікавило чоловіків. Вільну нішу відразу зайняли жінки, тому в кінорежисурі їх дійсно багато.
Я ніколи не відчувала сексизму у цій професії. Умови для жінок і чоловіків у режисурі однакові: якщо ти приходиш на знімальний майданчик, то має працювати, а не робити акцентів на тому, якої ти статі, так поводитися ‒ нечесно. Кожен режисер знімає власне кіно, яке неможна поділяти на жіноче чи чоловіче. Всі ми – різні люди, тому і плоди творіння у нас різні.
Різні думки щодо сексизму існують серед діячок культури, своїми роздумами щодо цього явища читачів та читачок просимо ділитися у коментарях та соцмережах «Поваги».
Із мисткинями говорила Анастасія Герасимова
