Image default
Колонки

Сексуальне насильство як тактика ведення війни

 

Катерина Левченко

Сексуальне насильство – це неприпустима тактика ведення війни. Про це зокрема говорить резолюція Радбезу ООН 1820, що засудила сексуальне насильство як тактику ведення війни. Її підписали 19 червня десять років тому, тож саме цього дня відзначають Міжнародний день боротьби із сексуальним насильством, пов’язаним із конфліктом.

Такі дні встановлюються для того, щоб підвищувати рівень обізнаності про саме явище, про його суть – щоби згадати жертв сексуального насильства і тих, хто пережив його всюди в світі, сформувати розуміння необхідності покласти край цьому явищу.

Для України, яка вже чотири роки веде війну з Російською Федерацією, а також має окуповані території Криму та частини Донецької й Луганської областей, це дуже актуальна тема.

Наприклад, проект оновленого Національного плану дій на виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека» включає проблематику запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом. І це дуже важливо. Бо це свідчення того, що для української держави та українського уряду це визнана проблемою, на яку потрібно реагувати. Про це ми говорили з Вікторією Єрмолаєвою на Громадському радіо.

Після розмови вийшла стаття “Хочеш виїхати – з тебе секс: про сексуальне насильство в умовах війни на Донбасі.

Тож я не повторюватиму всього, що було озвучено й написано.

Хочу звернути увагу на те, що залишилося поза ефіром, бо часу було небагато – на визначення поняття. Одразу зазначу, що це не «суха» юридична дискусія, а дуже практичне запитання.

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, – це окремі випадки чи типові прояви практики сексуального насильства. Це зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація чи інші форми сексуального насильства щодо жінок, чоловіків, дівчат та хлопчиків. Воно використовується як військова тактика чи спосіб політичного залякування – наприклад, примусове оголення, погроза зґвалтуванням, здійснення статевого акту в присутності постраждалих. Такі випадки чи типові практики можуть відбуватися під час або після конфлікту та мати прямий чи непрямий зв’язок із конфліктом – часовий, географічний чи/та причинно-наслідковий зв’язок.

Ми маємо інформацію про такі випадки в зоні конфлікту. І дуже важливо, щоб правоохоронні органи вміли на них реагувати, документувати та доводити. Тому навчання, розробка методики та процедур є одним із поставлених планом завдань.

Але варто враховувати щонайменше дві важливі речі.

Перша полягає в тому, що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, не має терміну давності. Тож постраждалі можуть поскаржитися на нього й через п’ять, і через десять років. І приклади військових трибуналів, на яких засуджувалися насильники, показують, що вони відбулися за багато років після скоєння злочинів.

Наприклад, 21 березня 2016, Жана-П’єра Бемба Гомбо було визнано винним у двох злочинах проти людяності (вбивство та зґвалтування) та трьох військових злочинах (вбивство, зґвалтування та пограбування), які були скоєні в Центральній Африканській Республіці в жовтні 2002 та березні 2003 військовим контингентом Руху за звільнення Конго. Його було засуджено до 18 років ув’язнення.

Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії до кінця 2016 виніс обвинувачення за сексуальне насильство 32 особам. І це при тому, що військові конфлікти закінчилися в кінці 1990-х років. Покарання було призначено терміном від 5 до 40 років ув’язнення. Справи включали випадки сексуального насильства щодо жінок і чоловіків.

Це означає, що збір доказів відрізнятиметься від того, як вони сьогодні збираються. Наприклад, судово-медичну експертизу, на яку сьогодні обов’язково спираються, ніхто не робитиме.

Друге питання – це визначення добровільної згоди постраждалої особи на сексуальні дії в ситуації конфлікту та визначення стану вразливості такої особи.

Добре відомо, що зґвалтування визнається вчиненим із використанням безпорадного стану потерпілої особи у тих випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом не може розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій (психічна безпорадність) або, усвідомлюючи, не може чинити опору ґвалтівникові (фізична безпорадність). Поняттям безпорадного стану не охоплюється вкрай несприятливе майнове становище особи, потреба у засобах до існування тощо.

На жаль, трактування безпорадного стану потерпілої особи на практиці дуже вузьке. Натомість міжнародні стандарти, правила і документи, які стосуються запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом, дають зрозуміле формулювання “добровільності” та “вразливості”.

І тут нам потрібно дуже добре вивчати «матчастину», міжнародні документи, бо поняття сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, набагато ширше, ніж поняття сексуального насильства взагалі. Ці знання та досвід нам потрібно вивчати, переймати, застосовувати на практиці поліцейських різних підрозділів, прокурорів та суддів.

Такий досвід може допомогти при трактуванні “добровільності” або “вразливого стану особи” при розслідуванні справ, пов’язаних із торгівлею людьми. Особливо в ситуаціях, які неформально почали називати “м’якою торгівлею людьми” – soft trafficking in human beings. Слово “м’який” тут застосовують, бо немає того фізичного насильства, жорстокості, якими супроводжувалися випадки торгівлі людьми в 1990-ті та на початку 2000-х.

Людині навіть можуть платити якісь гроші, але людина є експлуатованою та не може самостійно вийти з такої ситуації. У Нідерландах, наприклад, експлуатацією вважаються дії, коли людина отримує оплату за працю, нижчу за встановлений державою мінімум. Добровільну згоду людини, яка погодилася на таку оплату, правоохоронні органи не беруть до уваги. Тобто такі дії працедавця щоразу розглядаються як злочин.

Розширене трактування поняття «добровільності» пов’язане з розумінням ситуації цивільного населення в зоні конфлікту як такої, коли воно не може протистояти військовим. Це робить його вразливим. І це необхідно враховувати.

І тому дуже важливо дотримуватися стандартів розташування військових частин, там, де це можливо, подалі від шкіл, студентських гуртожитків тощо. Також важливо мати внутрішні правила спілкування  військовослужбовців із цивільним населенням, як і процедури розслідування будь-яких випадків, пов’язаних із насильством, у тому числі сексуальним. Саме тому таким своєчасним і затребуваним є військово-цивільне співробітництво, і його потрібно розвивати та підтримувати. Перелічені завдання закладені в проект Національного плану по Резолюції РБ ООН 1325.

Урядова уповноважена з питань гендерної політики

Катерина Левченко

Схожі записи

«Гетто женской страницы», или как женщины строили карьеру журналисток сто лет назад

Даша Заривная

У декрет назавжди

Сняданко Наталка

Чи все гаразд з «Кореспондентом» і «британськими вченими»?

admin

Залишити коментар