“Ти ніколи не зможеш їх задовольнити” — нарешті під 30 років додумалася я.
Але чому стільки часу знадобилося мені, щоб оцінити справжню вагу слів оточення? У мене завжди були знайомі, які казали: “Не звертай уваги”, “Це заздрість”, “Вони не варті твоєї реакції”.
У підліткових стрічках моєї юності улюблені герої (зазвичай ті, кого найбільше булять у фільмі) давали відсіч розбещеним та зіпсутим персонажам, які псували їм життя з молодшої школи.
Як я писала нещодавно у своїй статті «Плотненькая девочка» та «завелика для 12-річної» — як коментарі дорослих травмують дітей»: «Очевидно, що була би жертва, а причина її булити знайдеться».
Цього разу я хочу зосередитися на уявленні себе та свого тіла в реальності.
Яке моє тіло насправді? Таке, яким я бачу його у дзеркалі, чи яким його бачить мій чоловік? Чи, можливо, воно саме таке, яким його описували однокласники? Чи нав’язливий мужик на зупинці, якому дуже хочеться сексу? Чи воно таке, яким його створив Бог? Чи, може, його й зовсім не існує?
Мені 11 років, мої груди ростуть швидше, ніж у моїх одноліток, з мене сміються, тицяють пальцем, і повірте, не тільки в мій бік, а й буквально хапають мене за різні частини тіла.
Мені 13 років. “Ти жирна корова, не сідай на стілець, бо зламаєш”. Я знала, що я чудовисько. Дорослою переглядаючи фото того віку, бачу, що я не більша за інших дівчат, але моє уявлення про себе сформоване цими словами.
Мені 15. Я лежала в лікарні, де до мене настирно чіплявся 22-річний хлопець, аж до того, що повалив на ліжко в палаті, заліз зверху й почав стрибати на мені, видаючи це за жарт, поки його не відтягнула моя сусідка по палаті, за що отримала “Якщо ти нікому не подобаєшся, то не треба заздрити”. Заздрити тому, що воно стрибає на переляканій дівчинці. Заздрити тому, що мене в лікарняній палаті домагається якийсь придурок. Звісно, це велика честь, бо жінка має бути вдячна, коли самець вважає її привабливою.
Потім ми лежали з нею під ліжком у палаті і прислухалися, як йому дорослі чоловіки дали по обличчю за те, що він намагався зі мною зробити.
А наступного ранку медсестра сказала мені просто в коридорі: “Такі, як ти, ходять по палатах, а ми потім презервативи в душі знаходимо”.
Описати те, як ці слова дзвеніли в моїй голові наступні роки, навіть не намагатимуся.
І я відчувала провину за те, що моє тіло, моє гидке тіло, звабило цього хлопця. Я була винна. І майже повірила в це.
Мені 16. У мене гастрит і вже дуже тонка талія, бо я голодую та харчуюся йогуртами, тому що “я жирна”. “Я страшна”. “Я не маю права на існування, доки не важитиму 40 кг”.
Тоді нарешті я перестану привертати увагу своїм існуванням. Мене стане менше – і я не буду винна.
Мені 20 років. Якийсь чоловік у черзі на касі: “У нас такие розы себе проституки накалывали”. І ржання разом з іншим дорослим чоловіком.
“Меченых в рай не берут”, “Твоє тіло створив бог таким, яким воно є, тепер ти не потрапиш у рай через татуювання”.
Тепер я відповідаю на такі слова лише, що дуже шкода, що в рай не потраплять також люди, яким ампутували кінцівки, бо тепер вони теж не такі, якими їх створив Бог. Цей аргумент, варто зазначити, має свій ефект.
Знову мене помічають, знову моя зовнішність не така, якою має бути, щоб її не обговорювали.
Мені 22. “Боже, ти вже як горобець”. “Як горобець? Жирна, як горобець? Але горобці ж маленькі. Та ні, вони пухнасті й пузаті, мабуть, ішлося про це”. Але виявляється, що ця оцінка стосується вже того, що я так схудла, що стала маленькою, як горобець. І я цьому дуже зраділа.
Але я очікую тільки оцінок того, що я маю бути затовста.
Та скажіть нарешті, що вам усім від мене треба?!
Я не маю власного уявлення про своє тіло. Якась ментальна аутометоморфопсія, або як інакше його називають – “Синдром Аліси”. Це дезорієнтуючий неврологічний стан, що проявляється в порушеному візуальному сприйнятті людиною свого тіла або окремих його частин, порушення «схеми тіла».
Це складний психічний стан, і, звісно, таких діагнозів самій собі ставити не можна.
Але після багатьох роздумів я усвідомлюю, що саме з цим станом мені найлегше порівняти те, що я відчуваю після стількох років.
До 25-річчя я дійшла з розумінням того, що я “жирна”, “худа”, “страшна”, “надзвичайно красива”, “недостатньо підкачана”, “із занадто перекачаними ікрами”, “захуда тут”, “затовста там”, “для мене ти прекрасна”, “спочатку схудни, а потім приходь”, “моя дівчина повинна вміти віджиматися!”, “ходить тут зі своїми цицьками, чоловіків зваблює”…
Протягом майже всього життя я не могла дійти розуміння, яка моя зовнішність, яке моє тіло? І чи маю я бути винна в тому, що воно таке або інакше.
У моменти, коли я важила найменше, я думала, що я недостатня. Я недостатньо ще худа, недостатньо гарна.
Коли після страшного потрясіння я за 4 роки набрала 50 кг, я вперше в житті зрозуміла, що я прекрасна.
Невже потрібно було змінитися до невпізнання, щоби зрозуміти, яка я насправді?
Лише підійшовши до 30 років, я по-справжньому відчула, що моє тіло, моє єство, моя зовнішність єдині. Що я знаю, що я красива, я знаю, що в мене прекрасне тіло, і що нарешті це більше не залежить від чиїхось оцінок.
Коли зараз я працюю над вагою, тілом і здоров’ям, я знаю, що роблю це задля себе, задля того, щоби бути здоровою та щасливою, щоби мати можливість почуватися добре. Я критикую себе сама, і дорікаю собі сама, і хвалю себе теж сама. Бо це моє тіло.
“Мода на зовнішність” — це ще одне токсичне явище, яке цивілізований світ має врешті залишити в минулому. Адже “зараз модно бути з формами”, або “у тренді пласкі груди”, або “зараз треба бути схожою на хлопця-підлітка” — усе це рівнозначний bullshit.
У мене не буде пласких грудей. У мене не буде величезних стегон і 50-сантиметрової талії. А в когось будуть. І кожна з жінок, зі своїм зростом і тілом — прекрасна.
Працювати над своїм здоров’ям потрібно. Я одночасно й надихаюся рухом “plussize”, який останні роки набрав обертів, але так само бачу, що й він зводиться до крайнощів, коли цим терміном виправдовують надзвичайно небезпечне для життя ожиріння. Так само “модні” у мої 18 років 40 кг призводили до толерування анорексії.
Визначати те, яке моє тіло й зовнішність, маю право лише я і лікар, який обстежує моє тіло.
Усі інші оцінки — це уявлення, спотворені суб’єктивним сприйняттям реальності кожною людиною.
Але це вже не мої проблеми.
Олена Ребрик
