15 жовтня – День інформування про перинатальні втрати.
“Надо дочищать. Там уже ничего нет”.
Як немає. Було вже навіть ім’я. Ну як було: принаймні ти його питала, які варіанти імені він хоче.
Я сідала писати цей текст багато разів. Можливо, нарешті зараз допишу.
Перинатальна втрата – це втрата дитини на різних стадіях вагітності, завмирання вагітності, мертвонародження або врата одразу після народження.
Так каже нам довідник. Він нічого не каже про те, яким загнаним звірятком ти стаєш після цього.
Довідник каже, що жінки і чоловіки переживають перинатальну втрату по-різному: жінки плачуть, у них страх, тривога, чоловіки навантажують себе робою, справами.
Ну тоді я переживала за чоловічим типом: не знаю я про сльози. Ти робиш все і багато, в побуті, на роботі, робиш багато, і, можливо, навіть добре. Тільки в мозку, як отруйна комаха, сидить щохвилинна думка: що ти зробила не так? Що зробила неправильно, що це сталося, що допустила це? Ти недо-жінка, ти навіть цього не змогла зробити НОРМАЛЬНО.
19-ть тижнів.
«Ми зробили вам все добренько. То ви підіть до заввіділенням, здайте гроші у благодійний фонд. Він скаже, скільки з вас».
Я навіть не образилась. Ніхто не вчив лікарів говорити про такі ситуації. Ніхто не казав їм про емпатію. Навіть інтуїтивно не всі здатні про це говорити емпатично.
Не забути здати гроші… Що ти зробила не так?.. Де той фонд?.. На п’ятий поверх? Може, ти не дуже хотіла цю дитину? Може, не дуже любила?.. «Дякую вам, ось візьміть».
Що ти зробила не так, ти питаєш себе роками. А, може, то винна сусідка, яка сказала що коли болить живіт, то там вже все?
І до цього не можна бути готовою. 18 років тому про це не говорили по радіо, не писали в газетах, не обговорювали на групах підтримки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Молода, народиш ще”. Чому українські породіллі не отримують психологічної підтримки в пологових
«А, може б, вашому хлопчику ще братика чи сестричку?»
Не кажіть цього чужим людям ніколи. Ви можете не знати, як це стояти годинами над дитиною, яка спить, і слухати, чи він дихає.
Коли я потім народила сина, я прислухалася до цього дихання роками. Щоночі. Іноді й досі може прихопити. Вже 16 років.
«Народиш собі ще». «Та що там сталося такого, у тебе й живота не було».
Не кажіть цього чужим людям ніколи. Можливо, у них не лишилось нічого, крім болю. У 19 тижнів ти ж ще не купуєш іграшки чи одяг. У тебе немає нічого.
Чи маєш ти право любити, те, чого не було?
Маєш. Передовсім тому, що ти вже була готова цю дитину любити. Ти мала надію на її щастя. Ти нікого не народжуєш «собі». І ти не винна. Так сталося. Просто плач.
Тетяна Трощинська
