Повага
Колонки

Рибка гупі

Рибка гупі — так я почуваюся, коли бачу, як на мене приміряється стереотипне ставлення до вагітних. Рибка гупі — це одночасно і про «дмухати на холодне» і про те, що ти, доросла самодостатня жінка, в очах суспільства (в особі лікарки жіночої консультації) собі вже не належиш. У рибки гупі й у вагітної жінки не може бути інтересів, роботи, кар’єри, захоплень і чогось важливішого за завдання народити. Ба більше, якщо психічно здорова людина не ставитиме на шальки терезів роботу й дитину, як щось, із чого треба обирати, то стереотипне ставлення тисне обов’язком визначитися: або ти кінчена кар’єристка, якій начхати на дитину, або мать.

Українське суспільство ще загалом поділяє думку, що між материнством і роботою (самореалізацією) треба вибирати. Але от парадокс, між батьківством і роботою — ні. Сьогодні зранку, сидячи в черзі на аналіз крові, я спостерігала, як молода жінка привела з собою старшу дитину віком років до двох. І бігала за нею по коридору туди-сюди, притискаючи руку після аналізу до грудей. Бо залишити нема з ким. І якщо батько малюка у війську або просто відсутній у житті цих двох (а скоро вже трьох) — це одне. Та все ж переважна більшість таких ситуацій — це пари, де чоловік будує кар’єру, а жінка весь час ходить із дитям довкола нього навшпиньки, боячись відволікти від місії добувача. Пишу й бачу перед очима кадри зі «Степфордських дружин» із Ніколь Кідман.

Життя в гетто

Степфордських дружин, естетику і стиль життя 50-х я згадувала нещодавно у схожому контексті. Якщо гортати якийсь час рілзи в соцмережах і якщо ви жінка в Україні, вам обов’язково випаде одне чи кілька відео в жанрі «яка я ідеальна господиня». Випало мені, як вагітна розвішує вдома білизну. Моя внутрішня перфекціоністка любить відосіки, де розвішують випрані речі, наводять порядки чи ремонтують меблі. Але це було інше відео, не про процес педантичного вивішування шкарпеток, а про те, що жінка на сороковому тижні робить удома ідеальний порядок, поки чоловік лежить поруч на дивані. Він теж –– частина ідеального порядку. Як ідеальний реквізит. Завдання реквізиту — бути на відведеному для нього місці, носити важке й не втручатися в усе інше. А, ну й заробляти гроші, звісно. Адже, повертаємося до першого абзацу, вагітна жінка не може мати кар’єри й думати про фінанси замість бодіків і пелюшок.

Читайте також: А тато — прикраса інтер’єру?

Виходить, що суспільні стереотипи й очікування відповідності поміщають вагітну, а надто і жінку з немовлям, у таке собі уявне гетто. Скільки б тобі не було років, якою б освіченою, розумною, активною й соціально інтегрованою ти не була до, від тебе очікуватимуть певної типової поведінки. Наприклад — обов’язок подружитися з іншими мамами на майданчику/в садку/школі. Якими б не були твої інтереси й коло спілкування, суспільство каже: «діти одного віку — достатня підстава дружити сім’ями, а про інші види соціальних зв’язків забудь». Це сумно, бо часто жінки, яких виховували в дусі традиційних уявлень про гендерні ролі, справді погоджуються на це. Потрапивши в гетто і втративши старих подруг, вони спочатку шокуються. Потім, можливо, мовчки переживають депресію, а згодом приймають нові умови гри. 

Анастасія Багаліка

Канон не встиг адаптуватися до воєнних реалій

Повернімося до рибок гупі. Часто мені здається, що стереотипи заточені на те, аби розглядати вагітність не як частину життя жінки. Так, особливу, важливу, але лише одну з частин. А радше як вершину того, що в силу твоєї статі може з тобою відбутися. Це як потрапити в дихотомію про блудницю і пречисту діву та надовго застрягнути в другій іпостасі. Якщо жорстко порушувати канони образу, опиняєшся в категорії соціально проблемних. 

Читайте також: «Дітей не плануєте?»

Канон не встиг адаптуватися до воєнних українських реалій.  І тому, наприклад, мені вкрай важко було пояснити моїй колишній уже лікарці, що десь у покинутих селах поблизу нуля на Донеччині немає де зробити флюорографію. Бо ж якщо я «нормальна» вагітна, то принести бісову флюорографію, коли до пологів залишається ще місяців чотири, — це просто таки сенс мого життя. У цій «нормальності» канонічних уявлень поки не знайшлося місця для реальності, у якій кожного ранкового повідомлення від нього чекаєш із тривогою, і якщо не отримуєш надто довго, то вже не знаходиш собі місця і звіряєш із картою новини про обстріли. 

Я не знаю, чи проривалася ця реальність у коридори київських жіночих консультацій у перші місяці великого російського вторгнення, чи виникали тоді в головах деяких лікарок ідеї змусити вагітних писати «пояснювальні записки» за пропущений аналіз сечі. Але знаю Людей із великої літери, які з початком повномасштабної війни тижнями жили в пологових, приймали немовлят у підвалах, їхали на щойно звільнені території надавати допомогу жінкам, які пережили окупацію і все, що під час неї було. Втім, за півтора роки ця реальність стала настільки уявно далекою, що стереотипи повернулися й, вочевидь, набувають усе більшої сили. 

Анастасія Багаліка

Схожі записи

Заборона гомофобії та сексизму: що і для кого змінює новий закон про медіа?

Ліза Кузьменко

Борис Філатов і дівчинка: що не так із захистом Ярослави Магучіх?

Тетяна Трощинська

Джентельмени віддають перевагу білявкам?