Розподіл професій на «жіночі» та «чоловічі» досі впливає на вибір свого майбутнього для багатьох людей. Хлопчиків батьки відмовляють від роботи нянем чи танцівником, а дівчат від служби в армії чи роботи механікинею.
Ми зібрали для вас історії жінок, які своїми прикладами ламають стереотипи.
Єлизавета, Java developer
«Я цим захоплююсь з дитинства. Навчалася в фізико-математичній гімназії, інформатика була улюбленим уроком. Я була найкращою в класі з цього до певного періоду, поки не почалися олімпіади. мій шкільний вчитель не захотів мене брати в підготовчу, бо я була б єдиною дівчинкою. Але я продовжила навчатися та займатися цим сама, хоча була дуже зла на нього. Після школи я пішла в університет та закінчила факультет кібернетики в КНУ імена Тараса Шевченка. В універі я знайшла першу роботу.
Зараз я займаюсь бекенд-девелопментом — це розробка серверної частини веб аплікацій. здебільшого моя робота про дані та їх коректне, швидке та надійне зберігання та передачу з місця на місце.
Моя мама працювала програмісткою на заводі у 80-ті, завжди заохочувала мене в цьому розбиратися. Друзі усі майже пішли в IT, тому теж все було нормально. Кілька разів чула неприємні коментарі від людей з факультету та викладачів, які не вірили, що працюю програмісткою.
В усіх в індустрії є impostor syndrome («синдром самозванки»), але в жінок, здається, більший, ніж в чоловіків. Досі бувають думки, що я не заслуговую своєї зарплатні чи хорошого ставлення колег до мене. Раніше була проблема з моєю емоційністю. Те, що я близько до серця сприймаю взаємини з колегами та проблеми з комунікацією або неефективні процеси та «горю» комусь в робочих чатиках, колеги іноді сприймали як «жіночу ваду». Для них це була характерна жіноча риса, мені навіть в фібдеках писали бути менш емоційною.
Я працюю в міжнародних компаніях, тому проблем з сексизмом майже не було. Хіба на співбесіді якось питали, чому я не займаюся дизайном, бо більш схожа на дизайнерку. Казали ще, що я схожа на діджейку, але аж ніяк не на програмістку. Це класний знак того, що щось йде не так і в компанію краще не йти. Зазвичай я на співбесіді кажу, що феміністка і що для мене важливо, щоб в компанії не було сексизму.
У мене була історія, коли мій ментор (йому було близько 40), запропонував мені секс в обмін на те, що він посприяє підвищенню. А потім виставив все як жарт. Один хлопець з моєї тодішньої команди одного дня підняв мені футболку, коли я нахилилася над його столом, щоб подивитися на його екран.
Буває таке, що іноді ставлення до тебе, як до «молодшенької», тобто пояснюють тобі твій же проєкт. Або коли є проблема, то йдуть не до тебе, а до колеги-чоловіка, або просять тебе написати колезі-чоловіку щодо питання, яке я і сама можу вирішити.
Різниця хіба в тому, що жінки можуть більш уважно ставитися до коду, бо будуть більше боятися помилися. У комунікації та врегулюванні конфліктів, на мою думку, жінки кращі.
Раджу дівчатам не боятися та забити на всіх. І Twitter мені особисто дуже допоміг, адже там можна знайти багато видатних жінок, які беруть участь в розробці найсучасніших технологій. Там велика спільнота, яка дуже підтримує одна одну, тому часто заходжу в англомовний Twitter, щоб підняти свій бойовий дух».
Ірина Редько, кранова машиністка
понад 40 років пропрацювала на заводі
«40 років тому це була одна з найбільш високооплачуваних професій — зарплатня металурга була втричі вищою за середню по країні. Крановий машиніст/машиністка заробляли 220 рублів на місяць, сталевар — 250.
Відмовляти особливо не було кому.
Бабуся хотіла, щоб я стала лікаркою, однак у п’ятнадцять я лишилась сама і мусила самостійно заробляти на життя. Упереджень серед ровесників також не було, робота металурга вважалася престижною, а потрапити у цех спеціальних сталей [виготовляє спеціальні марки сталі для космонавтики, медичної сфери та військової промисловості] було важко.
Металургія була і залишається в нашій країні небезпечною роботою: за роки роботи я бачила, як людей накриває розпеченим металом, вони отримують серйозні травми; досі пам’ятаю, як людина впала в резервуар з кислотою.
Коли ти працюєш на крані, мусиш бути вркай обережною, оскільки можеш травмувати підкранового [людина, що працює під краном, надягає лещата крана на вантаж]. Робота на заводі — це ще й професійні захворювання: онкологія, емфізема, виробничі травми. Влітку температура у кабіні крана — близько +70 градусів. Взимку — мінусова. Робота цілодобово, в три зміни, плюс бруд, задуха, шум, вібрація та висота. Після заводу ніхто не залишається здоровим.
У 18 років я вже керувала бригадою із 80 жінок. Упередження з приводу віку та статі швидко минули. Однак така робота вимагає жорсткого, домінантного характеру — щоб тебе сприймали всерйоз та поважали, мусиш бути суворою.
Упередження здебільшого були у керівництва: що чоловікам потрібні більші зарплати, керівні посади, вони буцімто годують родини. Хоча матерів-одиначок у нас було вдосталь і справлялися вони нічим не гірше.
Досі всі керівні посади на заводах, навіть найменші — у цехах — залишаються за чоловіками.
Там, де для роботи потрібна фізична сила, різниця справді є — сталеварами у нас жінки не працювали. В інших випадках принципової різниці немає — ти або фахівець, або ні.
Якщо дівчата думають іти у таку професію і бояться, то я б сказала, що бояться правильно. Я б порадила їм вчитися та обрати іншу професію, яка буде їх добре годувати, бо гроші — це свобода. Сьогодні зарплата металурга настільки сміховинна, а умови роботи настільки гірші, що немає жодного сенсу марнувати там здоров’я».
Відео розроблене Національним Демократичним Інститутом у співпраці з Повагою та агенцією Veedoo
Ірина Бобик, військова
«Я пішла до війська через те, що мене муляла ситуація в країні, затяжна війна, а волонтерство не закривало оцей мій гештальт. В дитинстві я була хворобливою, найгіршою на фізкультурі, та і далекою від військової тематики. Тому рідні та друзі поставились до мого рішення скептично. Однак підтримували мене, що важливо.
Попри те, що жінки на бойових посадах не були рідкістю, я боялася, що мене не сприйматимуть серйозно, не вчитимуть тощо. Бо стереотипи серед основної маси людей таки сильні. Я чула оце «куда тобі, дєвачька» від знайомих, колег, від лікарів з комісії, а згодом від співслужбовців.
Більшість тих, з ким зачіпали цю тему, вважає, що жінкам в армії, якщо й місце, то на маргінесах — медикинями, зв’язківками, діловодками, куховарками.
Ці посади важливі, але не мають такого престижу і вважаються «легшими» фізично (ага, поранених витягувати чи двигати важенні каструлі, ага). Так, у мене менше фізичної сили. Це об’єктивна реальність. Однак у мене є мізки, якими я користуюся, коли мені треба виконати завдання, яке їх потребує: щоб закинути мішок землі на бруствер, можна використати важелі, спорудити сходинку; вантажі переношу частинами, якщо можна.
Правда, в такі моменти роботу починаєш з того, що гаркаєш на «хор джентльменів», який заводить «тижедєвачька, тобі нізя носить важкееее!». Але ж часом всі звикають і не заважають тобі. Для мене важливим є не приймати «поблажок». Бо я бачу, як це працює: сьогодні вони понесуть твої речі, бо «тижедєвачька», а завтра не візьмуть на цікаве тренування або бойове завдання, бо «тижедєвачька».
Іноді це доходить до смішного. Якось на полігоні були заняття з облаштування позиції. Жінки траншею не копали, крім мене, що радісно захищала свої феміністичні ідеали лопатою. Аж раптом підбігає до мене молоденький лейтенантик, грубо відбирає лопату і кричить щось про те, що жінки не копатимуть. Я виходжу, плачу від приниження. Це бачить один з сержантів, сміється, знаходить мені іншу лопату, потім ще сварить, що не відстояла себе.
То було вже давно, відтоді я всім тицяю закон 6109, де треба і де не треба. Ага, і ще чарівну фразу: «А те завдання хіба членом робиться?» Зазвичай такий аргумент нічим крити, і сексизм припиняється.
Якби я хотіла сформулювати пораду подрузі, яка б вирішила піти воювати, я б сказала: «Не бійся». Тут нема нічого такого, з чим ти не впораєшся. Закон на твоєму боці ще з 2016-го року. І ти ні не перша воячка, ні не сама. Зайди на сторінку «Невидимого Батальйону», наприклад, почитай, понадихайся і вперед».
Сяя Проскурякова, дзвонарка
«Друг, що працював на дзвіниці, запросив послухати, а мені сподобалося, і я запитала, чи можна так мені теж навчитися. Він відповів: «Ану, спробуй, я тут навчаю». За два роки настоятель попросив відновити щоденний дзвін (а не тільки на свята), а тут я трапилася.
Мати спочатку була в щоці, гадала, що я «вдарилася» в релігію. Дуже багато хто вважав, що для цього треба мати сан або релігійну освіту, хтось чомусь думав, що треба мати музичну освіту та велику фізичну силу, але більшість просто приходили та самі бачили, як це відбувається, і всі питання відпадали.
Найбільший страх у тому, що твою лажу почує весь центр Києва! Репетицій на дзвонах не передбачено, в куточку не зіграєш.
Це не стереотипи щодо роботи, а більше стандартний набір для похилих людей, які більшістю служать при храмах, питання: «Чого така худенька? Коли заміж? Коли діточок?». Було багато уваги, бо просто «тижмолодь».
Я не дуже привітна та соціальна людина, мені б до своєї вежі, а тут з кожним привітайся, розкажи щось для «світлого духовного» small talk. А саме від колег ніяких стереотипів, як не дивно, не чула, вочевидь, розуміють специфіку.
Дивувалися та видавали набридливі питання, в основному, сторонні люди: гості на Великдень, випадкові знайомі. Одного разу навіть на ТБ з мене зробили глухого Квазімодо в убогій хустиночці. І ще раз ні, не треба тут фізичної сили, я ж не тягаю свої дзвони воротом, як у католицькому храмі.
Чесно кажучи, упереджень немає, особливо за сучасних умов, де в притомній церкві не чіпляються до форми одягу (в довгій спідниці чи рясі просто незручно швидко йти по сходах, наприклад). Ще за Студитським Уставом дзвонарем може бути будь-який парафіянин або парафіянка, а все інше залежить від храму та людей.
Я знаю 4 колежанок по Києву, та і в нашому соборі 1944-84 була дзвонаркою жінка, тож усі звикли. Так, звучить парадоксально, але саме в цій найтрадиційнішій професії рівноправ’я я відчула більше, ніж, скажімо, роблячи ремонти або навіть працюючи перекладачкою.
Пораджу, по-перше, не боятися. Невпевненість дуже заважає, як на будь-якому музичному інструменті. По-друге, зручно і тепло вдягатись. А по-третє, зрозуміти для себе, чого саме ви шукаєте в цій професії. Якщо дзвони для вас важливіші від комфорту, пошуків себе чи заробітку, ви подолаєте цей шлях із задоволенням. Я не шкодую про жоден день з 12 років нашого спілкування з цими чудовими створіннями й, може, ще повернуся до них».
Олена Лозко, інженерка-технологиня
«Усе почалось зі школи. Мені завжди краще вдавались технічні предмети, а найбільш подобалася хімія. І ще я мріяла вступити до КПІ. На вступному іспиті набрала 32 бали з 36, але цього не вистачило, щоб вступити на неорганічну хімію. Тож я обрала спеціальність інженерки-технологині з в’язких матеріалів (будівельні матеріали).
Під час навчання в КПІ мені найбільше за все сподобалась технологія виробництва газобетону, ближче до старших курсів я вже прагнула втілити свої знання на практиці. На виробництво я потрапила не одразу після закінчення вишу, спочатку як і у багатьох випускників у мене були проблеми з працевлаштуванням за спеціальністю. Але коли мені запропонували посаду технологині на підприємстві (газобетонний завод), я відразу погодилася.
Відмовлянь було не дуже багато, скоріше люди виказували своє здивування і сумніви щодо того, чи справлюсь я, тендітна дівчина, з роботою в цеху. Але так само багато хто з повагою поставився до мого рішення. Якщо чесно, я сама була дуже горда за себе, а сумніви інших навпаки якось «підстьогували».
Найбільш за все лякало усвідомлення того, що моя робота є небезпечною для життя та здоров’я, але цікавість до процесу роботи завжди брала гору
Оскільки я займала інженерну посаду, мені були підпорядковані робочі, переважно чоловіки, багато з яких були старшими за мене. Упередження скоріш стосувались мого віку та зовнішності. Багато хто казав, що з такими як у мене зовнішніми даними, мені на заводі не місце. З окремими людьми навіть були конфліктні ситуації. Зокрема, начальника цеху не влаштовував мій вік, нібито я занадто молода.
Я глибоко переконана, що спеціальність інженер-технолог чи інженерка-технологиня не є ані суто жіночою, ані суто чоловічою професією. Але чомусь на тому підприємстві де працювала я, цю посаду обіймали саме жінки. Скоріше тут питання сприйняття жінки на підприємстві взагалі (я маю на увазі працівниць цеху). Далеко не всім чоловікам було до вподоби те, що до керування виробничим процесом долучені жінки, що їхня думка рішення мають вагу.
Я б порадила не відвертатися від власних мрій, більше довіряти саме собі, а не чужим баченням, і якщо вже відчуваєш, що це твоє, не шкодувати часу на навчання».
Оксана Чехместренко, рятувальниця водолазної служби ДСНС
«Я дуже хотіла бути пожежною, хотіла служити в армії, але дівчат не брали. Потім навчилась водолазної справи, бо хотіла бути дайверкою. Під час змагань познайомилася з начальником водолазної служби. Коли казала, що хочу йти до них працювати, мені пропонували йти у ДСНС бухгалтеркою, але я не хотіла, бо тільки пішла з подібної роботи. Тому я просто ходила до них на тренування.
Як тільки скасували закон про заборону жінкам працювати у ДСНС рятувальницями, мені подзвонив начальник водолазної служби, сказав, що можу спробувати.
Ми з чоловіком разом планували займатися дайвінгом, але у нас троє діток, тому не вийшло. Але у виборі професії він мене цілком і повністю підтримав. Навпаки зрадів, коли виявилося, що я нарешті можу втілити свою мрію. Зараз, звісно, переживає, бо більш глибоко розуміє специфіку.
Я не думала, про те, що я перша жінка у водолазній службі. Просто йшла, як на будь-яку іншу роботу. Розуміла, що у мене є мої обов’язки та й все. Поки що я все ще єдина жінка.
Від команди своєї я ніколи не чула про те, що це не жіноча справа. Коли приїздять якісь перевірки, іноді дивуються чоловіки з інших підрозділів. Кажуть: «Ви що не могли себе знайти у якісь іншій, більш жіночій, сфері діяльності?». Є кілька людей «старої закалки», які навіть бачачи, що я якісно працюю, постійно незадоволені. Вони вважають, що жінка має сидіти вдома, прати, прибирати, але не занурюватися та рятувати людей. Перші два роки було тяжко. Чула репліки: «Ви що, теж занурюєтеся? Теж дістаєте тіла?». А зараз люди більше звикли, що жінки можуть працювати на таких посадах.
Під час виїздів бувало хіба, коли казали: «Давайте, я допоможу. Не тягни сама». Але це такий собі чоловічий інстинкт допомогти жінці.
Ніякої різниці у роботі немає, ніяких «поблажок», бо я жінка. Є задача, план дій на день, він має бути виконаним, незалежно від твоєї статі.
Хіба нормативи відрізняються: іноді вправи, іноді кількість вправ.
Дівчатам я хочу побажати, аби вони займалися лише тією діяльністю, яка їм подобається. Неважливо, чи хочуть вони бути рятувальницями, чи займатися чимось іншим зі списку раніше заборонених для жінок професій, нехай пробують. Відчуваєте, що це ваше, вперед. Оббивати пороги, вимагати, добиватися. Якщо це ваше, значить, це вартує того. Немає нічого неможливого».
Від рівності жінок та чоловіків виграють усі. Більше за посиланням
Таня Удод, фізикиня
«У мене більшість родичів викладачі математики або якось з цим пов’язані. Навчалася я теж у фізико-математичній школі. У мене це легко виходило. Я ходила на всі олімпіади. І, головне, мені подобалося.
Хоч родина мене і підтримувала, але і коментарі про те, що краще б я була лікаркою, бо це охайніша жіноча професія, теж лунали. Були люди, які казали: «О, у фізиці багато хлопців, принаймні заміж вийдеш!».
Звісно, мені було страшно. Адже в історії не так багато прикладів успішних жінок у фізиці. Та і взагалі у точних науках. Звісно, цьому є певні історичні причини. Але все одно здавалося, ніби ось їх мало, і я нікуди не проб’юсь.
Під час навчання чула і про не жіночі професії, і недолугі жарти, які ніби та жарти, а ніби й ні. Якось один викладач пожартував, що фізикиня як морська свинка: і не жінка, і не фізик. Пів залу засміялося.
Я вчилася в Україні, потім працювала у Франції, зараз я аспірантка в Університеті Фрайбурга, у лабораторії біо- та нанофотоніки. Різницю між ставленням до науковиць в Україні та Європі відчуваю колосальну. Я знайомилася з купою людей тут, і жодна мене не запитала: «Чому ти займаєшся фізикою? Ти ж жінка». В Україні це доводилося пояснювати кожного разу. Навіть виправдовуватися, ніби я не маю права.
Під час роботи іноді чую про те, що чоловіки — більш революційні, саме вони відкривають щось нове, а жінкам нібито краще вдається монотонна кропітка робота. Але це правда тільки тому, що нас так виховували. Дівчинка часто боїться підходити до якогось електронного приладу просто тому, що її так навчили, а не тому, що вона не може з ним впоратися.
Я думаю, що немає різниці між тим працює у фізиці жінка чи чоловік. Проблема хіба у тому, що наукою займатися складно, потрібно постійно себе мотивувати. Дуже важко, якщо у тебе недостатньо самовпевненості. У дівчат цієї самовпевненості часто не вистачає, бо до того усе життя їм казали, що вони не вартують цієї «чоловічої роботи», не впораються з нею.
Якщо хочете спробувати себе у точних науках, пробуйте».
Марія Зуб, поліціянтка
«Обрала службу в поліції, бо мені небайдужі долі людей, які потрапляють в біду, зіштовхуються зі злочинами. Через 5 років життя в Італії повернулася в Україну з впевненістю, що хочу бути тією поліціянткою, яка буде справді допомагати людям. Було величезне бажання, аби у людей з’явилася довіра до поліції.
Друзі та родина мене підтримали. Ніхто не сумнівався, що я зможу бути поліціянткою, адже маю сильний характер. Чоловік хіба казав: «Дивися, у тебе маленька дитина, не перетворюйся у маму-диктаторку. Робота залишається на роботі».
Я розуміла, що буду зіштовхуватися з ризиками та небезпеками. Розуміла, що зустрічатимуться непередбачувані обставини, непередбачувані, дуже різні люди.
Звісно, від чоловіків я чула про те, що це не жіноча справа, робота складна, небезпечна. Все зводилося до «мовчи жінка, твоє місце на кухні». Але коли колега починає тобі довіряти, коли ти у небезпечній ситуації стаєш тією, хто рятує чоловіка, усе змінюється.
Зараз я служу у мобільній групі «Поліна» з протидії домашньому насильству. Різниця у ставленні до чоловіка та жінки на службі особливо помітна, коли приїжджаєш на виклик, де чоловіку напідпитку потрібно роз’яснити його права та обов’язки. А особливо, коли потрібна фізична сила.
Якщо ви справді хочете допомагати, усвідомлюєте усі ризики, але маєте моральну силу, тоді сміливо йдіть працювати у поліцію. Не слухайте тих, хто каже вам, що ви не зможете».
Ана Море
