Повага
Image default
Статтi

Розраховувати можна лише на себе: історії трьох переселенок

— У перші моменти було образливо до сліз. Складно було знайти в оренду квартиру. Як тільки чули, що ми зі Сходу — все, до побачення. Троє дітей — ну ще добре. — «А звідки ви?» Зі Сходу. І все… Чоловік атовець — це нікого не цікавило, — пригадує Ольга Черьомушкіна з Маріуполя.

— Було непросто, але це залежить від людини. Хтось здається, а хтось борсається, як та жабка в банці зі сметаною, яка збила масло й не потонула, — каже Людмила Чаплигіна з Ялти. 

— Коли ми приїхали в Черкаси, не мали тут нікого — ні родичів, ні знайомих. Просто мама й двоє дітей. Це було дуже важко, але ми це все пройшли, — ділиться переселенка з Луганщини Світлана Андарак. 

Через початок військових дій на сході країни та анексію Криму в 2014 році ці жінки змушені були виїхати. Адже коли біля твого дому стріляють, коли небезпека загрожує твоїм дітям, коли не можеш миритися з тим, що робиться й залишатися на захопленій території, поїхати — єдиний вихід.  У когось там залишилося житло й хороша робота, у когось бізнес. Але життя триває й переселенки вже встигли влаштуватися на новому місці, — знайти роботу, захоплення, школи та дитсадки для дітей. Хоча зізнаються, що починати все спочатку було непросто. 

Як живуть сьогодні жінки, яким 6-7 років тому довелося поїхати й шукати другий дім у різних містах України?  Про те, як їм удалося пережити ці кардинальні зміни в житті та перелаштуватися, спілкуємося з трьома жінками, які тепер живуть у Львові, Кам’янці-Подільському та Черкасах. 

Не стала чекати на ще один обстріл

Ольга Черьомушкіна, переселенка
Історії переселенок: Ольга Черьомушкіна

Художниця Ольга Черьомушкіна з Маріуполя вже шість років живе у Львові. Переїхати вирішила на початку 2015 року, коли зрозуміла, що залишатися там вагітною з двома малими дітьми небезпечно. Чоловік на той час пішов у АТО. 

— Улітку 2014-го ми з чоловіком волонтерили на кухні в батальйоні «Азов». Мене запросили туди розписати паркан, і я паралельно взялася за кухню, бо там просто не було кому цим займатися, мені допомагав чоловік. А коли в «Азові» почали набирати артилерію, він  вирішив іти воювати. 

Потім почалася осінь, старшому сину Ольги треба було до школи, молодшому — до садка, тож довелося повернутися до Маріуполя. 

— У січні 2015-го в Маріуполі розбомбили східний район. Я жила в іншому кінці міста, але я вже була вагітна третім сином і розуміла, що залишатися там не можна, — каже жінка. — Я не стала чекати ще одного обстрілу. Знайомі запропонували переїхати до Києва. 

У столиці Ольга з дітьми прожила два місяці. Але там не склалося ні зі школою, ні з садком, ні з лікарнею. 

— За цей час я навіть на облік не могла стати, лікарі просто не хотіли мене приймати, постійно знаходили якісь причини. За два місяці, не зважаючи на те, що я поздавала купу аналізів, в моїй медичній картці не зробили жодного запису, — розповідає жінка. 

На той час Ольга спілкувалася з черницями греко-католицького монастиря у Львові, які волонтерили та допомагали військовим.  Тож вирішила їхати до Львова, і там життя почало налагоджуватися. Перших півроку жінка з дітьми проживала в будинку з черницями. Згодом орендувала квартиру. Каже, з цим було непросто, бо переселенців ніхто не хотів. 

— Усі ніби патріоти, а коли потрібна допомога — її не було. Черниці завжди були готові дати рекомендації, але ніхто навіть слухати про це не хотів, — пригадує переселенка.

У такій ситуації не думаєш про матеріальне

Чоловік Ольги був в АТО два роки. 2016 року, коли народився третій син, повернувся до родини. Проте роботи не знайшов, довелося їхати до Польщі на заробітки. Зараз родина потребує власного житла. Чоловік стоїть на черзі як атовець-переселенець, але невідомо скільки доведеться чекати. 

— Чи було важко залишати дім там? Знаєте, у такій ситуації не думаєш про матеріальне, а думаєш про дітей, наскільки безпечно їм там буде залишатися, — говорить Ольга Черьомушкіна. — Я взагалі легка на підйом, тому не було важко. У нас досі є той будинок, там живе квартирант, але повертатися туди не збираємося, бо війна не закінчилася й дітям краще тут. 

Усе залежить від того, як люди ставляться до тих чи інших змін у житті, зазначає співрозмовниця. 

— Для мене взагалі мало що складно. Складно, це коли, не дай Боже, хтось хворіє. А такі дрібниці, як змінити місце проживання… Головне, що все добре з дітьми, що ніхто не потрапив під обстріл, що всі живі-здорові. Це найголовніше. Для когось те, що я зробила, може бути чимось складним. Для мене нормально. У житті всяке буває. Коли мінус перетворюєш на плюс, з’являється якийсь азарт. 

У Маріуполі Ольга Черьомушкіна займалася петриківським розписом: проводила майстер-класи, їздила на фестивалі, розмальовувала дрібну сувенірку. Цю справу продовжує й у Львові.  

— Мені тут навіть навпаки стало краще, тут моє малювання набуло нових обертів, — ділиться художниця. — До карантину проводила художні гуртки, майстер-класи. Тепер почала викладати онлайн. У мене зараз є учні в Австралії, Норвегії, США, Канаді, Португалії. Є люди, яким подобається петриківський розпис, вони хочуть цьому навчитися. Я розписую все, починаючи від браслетів, горняток, пряників до чогось масштабного. Приміром, минулого року мене запросили до Маріуполя розписати храм. Також нещодавно я розписала ікону, яку подарували Вселенському патріарху Варфоломію.

До речі, будівля храму Петра Могили та собору Успіння Пресвятої Богородиці в Маріуполі — єдина в Україні церква, розписана самобутнім українським стилем «Петриківка». Це занесли до Книги рекордів України. 

Ольга каже, що не має бажання повертатися ні в Дніпро, звідки вона родом, ні в Маріуполь, де жила після одруження. 

— Львів мені подобається, тут я з першого дня почуваюся як удома. Я не відчула ворожості, крім тих моментів, коли почала шукати житло, — зауважує художниця.

Побачила, що в Крим повертається «совок»

Людмила Чаплигіна, переселенка
Історії переселенок: Людмила Чаплигіна

Після анексії Криму в 2014 році Людмила Чаплигіна вирішила, що залишатися на півострові вона не буде. 

— Я вже жила за «совка» й побачила, що він повертається в Крим. Причому такий глибокий совок, із 70-х років. Мені не хотілося тут залишатися. Я не хотіла приймати російське громадянство, і ніхто не міг за мене вирішувати. Доньку все влаштовувало, вона залишилася. Я спершу виїхала в Херсон. А потім моя подруга з Криму, яка переїхала в Кам’янець-Подільський, запросила мене туди. У 2015 році я поїхала до неї в гості й вирішила залишитися жити в цьому місті. 

У Ялті в пані Людмили був власний бізнес — фітнес-клуб, із яким довелося розпрощатися.  Також там залишилася квартира, донька з онуками. Причому третю внучку, яка народилася вже після переїзду, бабуся ще не бачила, хіба що онлайн. Ось уже шість років Людмила Чаплигіна живе в Кам’янці-Подільському. Із донькою спілкується по скайпу. 

— Від 2014 року я в Криму більше не була, хоч донька запрошує, — каже переселенка. — Вона не розуміє, чому я не приїжджаю. Але я стараюся в розмовах із нею не торкатися політичних питань.

Коли переїхала в нове місто, пані Людмила зрозуміла, що розраховувати може лише на себе. У неї 10 років була власна справа, вона звикла постійно бути в русі. Тож почала займатися тим, що їй удається найкраще — проводити фітнес-тренування. Жінка розробила авторську програму для леді 60+. Цією справою займається на благодійних засадах. До того ж, цю програму вона представила в кількох містах, які відвідала для обміну досвідом.  

— Наймолодшій учасниці нашої групи «Здоров’я» — 65 років, найстаршій — 84 роки, — каже пані Людмила. — Через карантин заняття припинилися, а зараз жінки пішли на дачі. Але ми плануємо обов’язково відновити роботу. 

Окрім того, Людмила Чаплигіна зайнялася громадською діяльністю. Разом із іншими переселенцями та переселенками вона створила громадську організацію «Об’єднання переселенців України в місті Кам’янець-Подільський», яка допомагає з працевлаштуванням, отриманням соціальної допомоги, вирішенням юридичних проблем. 

У 75 життя тільки починається!

— Одного разу ми сиділи за чашкою чаю й вирішили, що спасіння потопаючого — його справа. Якщо ми самі себе не витягнемо, нам ніхто не допоможе, — пригадує переселенка. — Ось так і створили нашу громадську організацію, почали об’єднуватися, допомагати одні одним, шукати грантів.

Переселенцям жити в новому місті непросто, адже більшості доводиться орендувати житло, а з цим чимало проблем. Жінка живе на пенсію та мізерну допомогу для переселенців, із орендою житла допомагає син, який живе в Польщі. До слова, з 2015 року вона орендує вже восьму квартиру, надії на соціальне житло немає. Проте пані Людмила не здається, вона постійно в русі та спілкуванні, має багато захоплень і творчих планів, активна учасниця багатьох форумів, фестивалів, тренінгів, де обговорюють проблеми переселенців.

— Зараз ми беремо участь у конкурсі від Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Наш  проєкт  включає соціальну та реабілітаційну програму, що полягає в подоланні постковідних наслідків – як психологічних, так і фізичних. У рамках програми — 2-5-денні кемпи на природі, під час яких передбачені комплексні фізичні вправи, заняття з театральної майстерності, арт-терапія, — ділиться планами переселенка. 

Людмила Чаплигіна зізнається, що починати життя з нуля на новому місці було непросто, але тут усе залежить від людини та її ставлення до багатьох речей. 

— Для мене рух — це життя. Це було девізом мого фітнес-клубу в Ялті, так і залишається зараз, — говорить жінка. — Нещодавно  відсвяткувала ювілей і можу сказати, що в 75 життя тільки починається! 

Про повернення додому в Крим вона не замислюється: 

— Я близько 30 років прожила в Харкові. У Крим повернулася наприкінці 80-х і очевидно не встигла дуже до нього прикипіти, тому болісного розставання, як у багатьох моїх друзів-кримчан, у мене не було. Фітнес-клуб був моїм домом і роботою, саме там я проводила більшість часу. Тому особливого жалю за Ялтою в мене немає. Я туди точно не повернуся. Щодо моря, то мені тут достатньо лісів. Щоб ви розуміли, жити біля моря — не означає постійно бути на пляжі. Кримчани якщо 4-5 разів у рік бувають на морі — це добре.  Донька постійно мене кличе до себе, але я себе там не бачу. Та й не вірю в повернення Криму Україні. Я вважаю, що це утопія. Тому стараюся шукати свою нішу тут, у Кам’янці-Подільському.

Змушена була виїхати через погрози

Світлана Андарак, переселенка
Історії переселенок: Світлана Андарак

Світлана Андарак переїхала до Черкас із Луганщини. За 7 років встигла здобути дві вищих освіти та освоїти дві професії. Каже, іноді сама не вірить, що стільки довелося пройти. Але тоді треба було рятуватися, тому іншого шляху не було. 

До війни жінка жила неподалік шахтарського містечка в Луганській області, де працювала маркшейдеркою в шахті. 

— Це рідкісна професія, яка полягає в тому, щоб допомогти шахтарям знайти шлях, куди й скільки потрібно копати, — пояснює Світлана. — Професія небезпечна, бо це робота під землею, де в будь-який момент може статися обвал, вибух, і в разі чого правди не знайдеш.

Коли почалися події на Майдані, Світлана їх активно підтримувала. Про це знали її сусіди та співробітники. І коли захопили Луганськ, жінці почали погрожувати. 

— Оскільки робота в мене була небезпечна, то здійснити ці погрози можна було дуже легко. Я була змушена виїхати, взявши з собою двох діток — 5-річну доньку і дворічного сина. Чоловік на той час служив добровольцем. 

Жінка описує історію свого виїзду, адже на той час зробити це було дуже непросто.  

— Міжміське сполучення перекрите, всюди шлагбауми, блокпости. Було дуже страшно. Коли над будинком почали кружляти літаки, почалися вибухи — це був жах, — пригадує переселенка. — Я ледве вмовила знайомого таксиста довести мене до Луганська. Приїжджаємо на автовокзал, а він не працює.  Картина ніби з фільму жахів, людей немає, літають пакети. Я з маленькою сумкою й двома дітьми. Спіймала попутку й доїхала до залізничного вокзалу. Заходжу всередину, а там купа людей. Цього дня мав вирушати останній потяг із Луганська до української території. Я розуміла, що сідати в цей переповнений потяг небезпечно, бо в такій ситуації можуть зробити диверсію. Тому вирішила не робити цього.

Світлана запитала одного чоловіка, який намагався придбати квиток хоча б для дружини, чи є в нього машина. Відповів, що є вантажний бус. 

— Я кажу: «Давай ти нас завезеш». Він: «Нас не пропустять». Але я наполягала: «А давай спробуємо», — розповідає жінка. 

Вона написала табличку, що є можливість вивезти мам із дітьми, й одразу зголосилися охочі. Обклеїла автівку написами: «Обережно, діти» й вони поїхали. 

— Уже був підірваний міст, ми об’їжджали кругами, сільськими дорогами, пару разів виїжджали на блокпости, — пригадує Світлана. — На щастя, нас не зачепили, хоча обшукували машини, шукали українську символіку, було дуже страшно. Коли ми побачили український блокпост і прапор, ви не уявляєте, яке це було щастя. Всі плакали, емоції зашкалювали. 

Так Світлана з дітьми опинилася на українській території в місті Сватове. Там зібралася така велика кількість людей, ніби це мегаполіс.

— Ми з дітьми орендували квартиру на добу, щоб перепочити та зрозуміти, що робити далі. Я не знала, як діяти в цей момент. На щастя, знайомі зателефонували, що потрібні супроводжуючі для дітей, яких евакуйовують без батьків із Луганської області, бо батьки просто фізично не можуть виїхати. Я погодилася. Було понад 100 дітей віком від 6 до 17 років і 3-4 супроводжуючі. І так майже рік я прожила з цими дітьми, допомагав нам благодійний фонд. 

Улітку евакуйовані жили в дитячих таборах у Миколаєві. З батьками зник зв’язок, діти пережили шок, із ними працювали психологи. Коли сезон закінчився й у будиночках стало холодно, всіх перевели до місцевого санаторію. За допомогою місцевої влади дітей допомогли влаштувати в школи та дитсадки. Підключилися волонтери, принесли одяг, зошити, хто що міг, адже діти, окрім купальників та шльопанців, більше нічого не мали. Потім довелося пережити з дітьми сезон хвороб — у жовтні стало холодно, всі хворіли на вірусну пневмонію, потрапляли в лікарні. Згодом почали приїжджати батьки, родичі. Вони забирали дітей і переїжджали з ними до інших міст. Проте залишилися діти, яких не було де подіти, бо батьки залишилися на підконтрольній території. Шукали гроші, купували квитки — декілька дітей повернулися туди.

Хто не робить три кроки вперед, той робить п’ять назад

Після цього Світлана взялася шукати, де поселитися зі своїми дітьми. 

— Я просто відкрила карту й подивилася, де є те місто, у якому я хочу залишитися. Звернула увагу на міста, розташовані біля річки в зеленій зоні — це Київ і Черкаси. Київ був для мене занадто дорогим, відповідно обрала Черкаси. Одразу почала шукати школу, відкрила відгуки й за ними обирала, яка краща. 

На запитання, хто їй допомагав із влаштуванням у Черкасах, жінка з усмішкою відповідає, що інтернет. 

— Удома я працювала й добре заробляла, тому мала певні заощадження, за рахунок яких могла тоді вижити. Квартиру там ми просто залишили, що з нею — невідомо.  Я навіть про це не згадую, щоб не засмучуватися, — говорить Світлана. — Я за цей час зрозуміла, що матеріальні речі взагалі не мають жодного значення. Коли на кону життя, тоді не важливо, що в тебе є і скільки. Головне, хто ти і як ставишся до життя. Завдяки тому, що я була постійно зайнята дітьми, цей період змін для мене пройшов безболісно. Буденні клопоти не дали мені впасти в депресію і здатися. Хоча багато переселенців досі психологічно травмовані через це все. Мені допомогли діти. Це такий енергетичний клубок, який дає лише позитив. 

Після того, як Світлана влаштувала дітей у школу та дитсадок, взялася шукати роботу для себе. 

— Я пройшла конкурс і потрапила до патрульної поліції. Відбір був дуже жорсткий. Із 15 жінок обирали одну, але в мене була настільки сильна мотивація, що все це взагалі не мало значення. 

Спершу працювала патрульною інспекторкою, згодом стала керівницею роти, в її підпорядкуванні було близько 45 людей. Паралельно вчилася і здобула дві вищих освіти юридичну та економічну. З 2020 року працює керівницею юридичного відділу на приватному підприємстві. 

— Хто не робить три кроки вперед, той робить п’ять назад. Оскільки моя перша професія була дуже рідкісна, а добре оплачуваної роботи я знайти не змогла б, я була змушена вчитися чогось нового. Зараз дивлюся назад і не знаю, як я це все тоді змогла. Було дуже важко. Але іншого виходу я не мала. Коли розумієш, що ти над прірвою і поруч немає кому допомогти, ти маєш відповідати за себе й своїх дітей. 

Зараз Світлана Андарак із родиною щаслива в Черкасах. Каже, думок про повернення на Луганщину немає: 

— Якщо там — то тільки під українським прапором. Дуже хочеться вірити, що незабаром так і буде!

Євгенія Цебрій

Фото з архіву героїнь

Схожі записи

#March4Justice: у 40 містах Австралії вийшли на протест проти насильства щодо жінок

«Українська Моніка Левінські»: Як медіа виправдовують насильство

Олександра Горчинська

Сексизм як зброя російської дипломатії