«Коли ти почала приймати своє тіло?», — питає мене Марія Рей у кав’ярні на Льва Толстого. Ми говоримо майже годину. Марія намагається скласти картинку моїх взаємин із власним тілом. Вона починає проект особистих історій жінок: інтерв`ю, фотосесія за мотивами інтерв`ю, соціальний ролик. (Про цей проект ми обов`язково напишемо згодом). За тиждень інша Марія просить мене взаємодіяти з тілом – як з фізичним, а не сексуальним об’єктом. Не пестити, а торкатися, перевіряти на пружність, стрибати. Ми готуємо перфоманс до відкриття виставки фотографії Марії Матяшової. Експозицію «Тіло» до кінця жовтня можна подивитися в барі «Хвильовий» на Подолі.
Тіло, тіло… Перший найяскравіший спогад про мої груди кидає у третій клас, а звідти зразу у п’ятий. Чую голоси своїх однокласників, які кричать у спину: «Купи лівчик!». Далі наздоганяє шостий клас: «Не піднімай руки або голися!» Дражняться, підбігають, тикають пальцями на спітнілі підпахви.
Секс-освіти у нас не те, щоб не було. На основах здоров`я розповідали, що вагітність — обов’язковий етап розвитку тіла жінки. Розказували і про менструацію, і про презервативи. Але слова «тампони», «прокладки» та «менструація» лунали лише в «дівчачих» кабінетах. І все одно промовляли їх пошепки. Ніби секретну інформацію. Вдома мама, звісно, вчила ховати загорнені прокладки глибоко у смітник. Брат, знімаючи прання, ледь-ледь торкнувшись бра, одразу відсмикував руку. Ніби від чогось заразного. Ми з ним училися в одній школі.
Хлопців учили вдягати презервативи на молотки. Лише хлопців. Хлопцям пояснювали, що для чоловіків мастурбація — це природно. Мовляв, їм це необхідно з фізіологічних причин. Я вже після закінчення школи шукала, який вигляд має власний клітор – за картинками на «жіночих» форумах у мережі.
Але тіло — це ж не лише про секс. У кожної з нас є вагіна, груди, волосся на лобку чи під пахвами. І як до цього ставитися, як із цим поводитися, що з цим робити?
Перед першим обов’язковим шкільним спільним оглядом усіх дівчат у гінекологині було неймовірно страшно. У роздягальнях перед фізкультурою шепотілися: «По ходу, треба голити зону бікіні перед оглядом. Як же лікарка інакше огляне». Я питала в мами, вона не була певна. Мама завжди старалася все добре і вчасно пояснювати. На поличці з дитсадочка стояла рожева велика книжка «Для справжніх пані». Там було кілька сторінок про будову дівочого тіла. Але дівочого, не жіночого. Мама старалася все пояснювати, але вона не все знала. Багато однокласниць прийшли на огляд із жорстким подразненням.
Але найбільше відбився в пам`яті обов’язковий спільний огляд у київській студентській поліклініці. Нам, переляканим першокурсницям, сказали прийти раніше, адже перед оглядом у хірургів, публічним зважуванням і рештою прекрасних процедур, дівчата йшли до гінекологині. Гінекологічні набори в аптеці на першому поверсі поліклініки були лише «повні», як для вагітних — із дзеркальцем і склом. Страшні загалом і недешеві. Всі мусили їх купувати, хоча для огляду використовували лише пелюшку та рукавички. У кабінет заходили по шестеро. У маленькому коридорчику перед входом всім наказували роздягатися повністю. Білизну вішали на гачки. Чекали своєї черги, хтось прикриваючись руками, хтось віджартовуючись. Ще зі школи багато дівчат ховалися від таких оглядів: нібито місячні. І цього разу такі знайшлися. І лише одна однокурсниця почала протестувати. «Ми не маємо роздягатися всі разом!» — намагалася довести лікаркам. Пояснювала, що ми дорослі жінки, які заслуговують на відповідне ставлення. Звісно, ніхто її не послухав.
Як і я надто довго не слухала власного тіла. Готуючись до інтерв`ю, готуючись до перфомансу, питала себе: а коли ж усе змінилося? Досі не знаю. Знаю лише, що я не повинна була почуватися винною і бридкою просто тому, що в мене ростуть груди. Знаю, що волосся під пахвами є в кожної й кожного, і ми самі вирішуємо, що з ним робити. Знаю, що коли гінекологиня страшна церберка, то варто шукати іншої. Обидві Марії питали мене, що б я хотіла змінити, аби позбавитися цих історій. Говорити, – думаю я. Не боятися говорити з іншими, не боятися ставити запитання. Це не соромно. І не боятися самої себе. Чути. Себе.
Тож, привіт, тіло. Пробач, що так довго до цього йшла. Можливо, це не зовсім моя провина.
Ана Море
