Наталя Клименко від народження не має частини руки. 2014 року вона покинула керівну посаду в банку, стала протезисткою в одному з харківських центрів. Жінка за рік опанувала складну професію, яку вважають «чоловічою». І сьогодні, успішна і щаслива, надихає своїм прикладом людей, які вже в дорослому віці втратили руку чи ногу. Наталя поділилась історією пошуку себе з Повагою.
«Своєю працею можеш подарувати людині можливість комфортного життя»
– Ви так кардинально вирішили змінити своє життя: були завідувачкою відділення банку, а стали протезисткою. Що Вас спонукало?
– У мене з народження відсутня частина руки, тому я протезуюся. З недавніх пір почала ходити до нового протезиста. Він інакше працював і ставився до людей з інвалідністю. Він із тих людей, які бачать таких як я, нормальними. Хочуть власною роботою поліпшити і укомфортнити наше життя. Поряд із цим фахівцем я стала впевненішою. На черговому прийомі він запитав, чи хочу я спробувати протезувати? Мабуть, помітив, як я пильно спостерігаю за його роботою. Я відповіла, що звісно і дуже давно. Мені було цікаво спробувати зробити щось власноруч. Так почалося моє навчання. Протезую не тільки військових, а всіх людей. Звичайно, з початком війни стало більше людей з інвалідністю. Ставлення суспільства змінилося. Як у період будь-якої війни: коли все більше людей на вулиці без кінцівок, люди більш спокійно ставляться, не як до якоїсь химери.
– За який час ви опанували нову професію з нуля? І як саме проходило навчання?
– На той момент в Україні не було навчального закладу, де б готували протезисток та протезистів. Усі вчилися від старшого до молодшого. У мого протезиста двадцять років стажу. Він і ділився досвідом зі мною. Ми читали, ходили на семінари, відвідували тренінги, я була присутня на протезуваннях… Вступна частина зайняла рік, але й донині я щодня вчуся. Аби бути хорошою протезисткою, потрібно вдосконалюватися і слідкувати за світовими тенденціями. Не можна сказати: ось я вивчилася – і все.
– Що саме ви робите? Чи маєте свій підхід до пацієнтів/ок?
– Я спочатку намагаюся дізнатись про людину. Дізнаюся причину ампутації. Адже бувають різні: судинні, травматичні, вроджені. Які побажання є в пацієнта/-ки, які проблеми виникали з протезуванням у минулому. Важливо знати, яка активність у людини: може, він/вона звикли до розміреного життя, або ж навпаки люблять активне дозвілля. Це все варто знати.
Після цього я роблю необхідні заміри культі (частина кінцівки, що залишається після ампутації, травми — ред.) і вже можна взятися до безпосереднього створення протезу. Я обмотую ніжку гіпсовими бинтами, таким чином повторюю форму ноги. Після чого в цю форму заливаю гіпс – так виходить гіпсова болванка. Спеціальною теркою я надаю їй потрібної форми. Коли форма готова – робляться примірки. Якщо все гаразд, то заливається вже акрилова форма (те, що далі буде протезом). Акрилова форма також обробляється. А потім пацієнту/-ці приміряю й підганяю протез. Адже бувають нюанси, які неможливо передбачити, які іноді з’являються нізвідки. Тепер залишається налаштовувати сам протез під ходьбу.
Це довга робота й важлива: ти своєю працею можеш подарувати людині можливість комфортного життя, без болю, зробити так, щоб протез був непомітним.
«Коли під час роботи я знімаю протез — тоді пацієнти/-ки починають мені більше довіряти»
– Ви колись мріяли про таку роботу?
– Протезистка не була роботою моєї мрії. Точно ні. Але я зрозуміла: це те, що мені потрібно. Я отримую задоволення від роботи. Я сама маю інвалідність. Тож розумію, що відбувається з людьми, які втрачають кінцівки. Людина — не те, що в розгубленості, вона іноді жити не хоче або ж показуватися іншим. Я говорю з ними, і вони бачать, що далі жити можна. Можна займатися, наприклад, параолімпійським спортом. Щоб стати звичайним спортсменом/спортсменкою, потрібно тренуватися з дитинства, а стати параолімпійським чемпіоном/чемпіонкою можна будь-коли. Можна навіть мати для дівчини таку роботу як протезист — це в принципі «чоловіча» робота. Фізично важка робота.
Мені приносить задоволення спілкування з моїми пацієнтами/-ми, адже їм хочеться знайти своє нове призначення, я їх підштовхую до цього. Своєю роботою допомагаю повірити в себе.
– Як реагують пацієнти/-ки на Вас як протезистку? А коли дізнаються, що у вас немає руки?
– Іноді говорили, що вперше бачать жінку, яка протезує. Протезистки є, втім, їх не так багато. Більше ж здивування, коли під час роботи я знімаю протез. Мені зручніше працювати без нього. Тоді справді дивуються, але саме тоді люди починають мені більше довіряти. І коли я кажу, що життя прекрасне і буде все добре, стоячи перед ними без протеза, їхня недовіра розсіюється. Вони бачать, що я така ж, як і вони.
«Нам треба робити вдвічі більше за інших. І я до цього звикла»
– Чи ви страждали через свою інвалідність?
– Звісно ж, із самого дитинства. Діти жорстокі. Моментів, коли обзивали, не приймали була сила-силенна. Але я вам скажу, що це загартовує. Мене однозначно це загартувало. Я стала сильнішою завдяки таким людям. У дорослому віці це нікуди не поділося. Скажімо, у мого шефа в банку було враження, що всі люди з інвалідністю хворі на голову, Він нас сприймав саме такими. Він озвучував такі речі. Коли мене хотіли підвищити, то він говорив, що вона ж з інвалідністю, навіщо їй керівна посада?! Такі дивні судження говорять тільки про невеликий розвиток цієї людини.
– Як ви реагували: чи вдавалося відстояти себе?
– Плакала. Я плакала, бо це боляче. Плакала доти, поки одного разу моя сестра не сказала: що довше ти будеш показувати, що тебе це чіпляє, то довше будеш чути собі у спину такі слова. Прийшло розуміння і впевненість, яку подарували родина й чоловік. Для них не має значення моя інакшість. Матуся та бабуся мене навчили робити все по дому — усе, що робить людина, яка не має інвалідності. І коли ти щось умієш, тобі вже ніхто не тикає, що ти «інвалід». Для того, щоб бути рівнею, нам треба робити вдвічі більше за інших. І я до цього звикла.
– Я знаю, що у Вас нині ремісія. Ви перехворіли на рак і при цьому не покидали свою роботу?
– Три роки тому мені поставили діагноз – рак молочної залози. Після цього видалили одну з грудей. Ось у грудні мені видалили другу. Лікар сказав, щоб уникнути ризику розвитку раку, потрібно видалити й другу, і яєчники. Але ж нам не можна страждати, потрібно бажати й мріяти. Потрібно працювати, а це великий стимул навіть у таких діагнозах. Так, після кожної своєї хімії я приходила на роботу, вона мені давала силу витримати й не скиглити. Цей діагноз просто вибиває з-під ніг землю. Але гідно пережити його мені допомогла не лише родина та друзі, великий внесок у моє лікування зробила й робота.
Ріна Новенька
