Мало хто з мого теперішнього оточення бував на самісінькому соціальному дні. Там живуть чудернацькі створіння, схожі на риб. Там вибухають небаченими відтінками квітки алкоголізму. Повітря дуже мало, голоси звучать глухо. Сонячне проміння туди майже не дістає. Мало хто витримає ту незвичну естетику, ту потворну фактуру – гори ганчір’я по кутках, каструлі й миски з засохлими залишками нехитрого харчу, нудотні випари бражки. Є таке слово – «міазми». От ці міазми там просто літають у повітрі й в’їдаються в пам’ять назавжди.
Найчастіше ми (якщо ми не поліцейські, не соціальні працівники, не волонтери абощо) споглядаємо такі страшні сторіз із екранів телевізора – там, де ведучі численних ток-шоу, аби нас розважити, аби вкинути чілійську перчинку в наше нудне щоденне їдло, піднімають когось такого з соціального дна. Ми безмірно дивуємося, витріщаємо очі й завжди (о, не сперечайтеся, завжди!) порівнюємо себе з ними – і так само завжди виграємо в цьому порівнянні. Така наша природа. Нічого не зробиш.
Але дивитися зверху – це одне. А знаходитися поруч – це зовсім інше. Ось чому я хочу розказати вам про Наталку.
У Наталчиній родині була якась зловісна традиція: усі жінки – починаючи від прабаби – народжували першу дитину в 14-15 років од чоловіків, які насправді не цікавилися ні шлюбом, ні дітьми. Може, це й дивно, але тільки зверху, тільки на позір, тільки на перший – неуважний! – погляд. Правильні та здорові соціальні ролі не беруться ні з неба, ні з книжок, ні з романтичних фільмів. Дитина вихлюпує з себе винятково те, чим її наповнили батьки. Іншого в ній немає й не може бути – іншого в неї ніхто не «налив».
Ось тому Наталка «вихлюпнула» дитя – наприкінці 10 класу, навесні, якраз перед іспитами у школі. Директорка нервово дзвонила в районо й облоно, кусала губи й лікті, тривожно радилася з колегами: «А як вона мені на математиці тут… приведе?»
Односельці (а це ще й про село, не про місто, з усіма можливими особливостями, про які хіба ледачий не знає) у кращому випадку відводили погляди, а в гіршому…
Ми готувалися до математики й спостерігали з вікна Наталчине весілля – сукню їй вибирали якомога вільнішого крою, однак приховати вона нічого не могла, тому весілля було дуже невеселе – за столами гості виголошували тости й бажали щастя молодим, а по закутках… ну ви самі знаєте. Це не треба відтворювати.
Наречений був невеселий, часто падав тяжкою головою на стіл, у салат із крабовими паличками. Місяць тому він зробив вибір: «присісти» на кілька років за зв’язок із неповнолітньою чи одружитися з нею. Він, звичайно, обрав друге. Навіть із вікна було видно, що цей наречений ані щастя, ані затишку, ані бодай якогось спокою Наталці не подарує. У свої вісімнадцять – уже хронічний алкоголік з тремтячими руками й скрадливою ходою.
Чи хотіла Наталка за нього заміж? Ні, не хотіла. Проте залишкова сила сімейної зомбі-традиції, ота пресловута сила, яку мисливці називають «віддачею», була надто потужна, аби з нею впорався гарячковий і розгублений чотирнадцятилітній мозок. І мати, і баба знали – або принаймні здогадувалися, припускали – чим усе це має закінчитися, але все одно пхали дівчину на «весільний рушничок». Чому? Бо іншого в них ніхто не «налив».
Після невеселого весілля Наталка поїхала жити до свекра зі свекрухою – нареченого забрали в армію. Там вона народила дитину.
А через п’ять років після весілля (чомусь про ці перші п’ять років психологи часто говорять як про період першої кризи) Наталка повернулася в батьківську хату. Хоум, світ хоум. Із дитиною. Хату дав колгосп – за те, що в ньому працювали. Простору, з високими стелями. За сільськими мірками – навіть розкішну. Але майже не обжиту. Із матір’ю, яка не піднімала голови од відер і корит. Із двома сестрами, які вже крадькома шепотілися з хлопцями на зупинці. Із бабою, яка потроху впадала в старечий меланхолійний маразм, плутала вчора й завтра, мішала сльози й сміх. Із вітчимом, який харкав туберкульозним кашлем.
І тут я з Наталкою почав спілкуватися. У моєму минулому був грішок. Ми з однолітками теж скоса дивилися на Наталку, коли вона завагітніла в чотирнадцять, і пліткували про неї. Був, був грішок. Ось тому на весілля ми дивилися всього-на-всього з вікна. Ми з Наталкою «проїхали» цю ситуацію, перемололи. Чи, може, переросли – я не знаю. Почали дружити. Просто дружити, без нічого такого. Наталка потроху відтавала після життя у свекровій хаті, починала піднімати очі, забувала ховати голову й затулятися руками. Але замість цього в неї зайшов не спокій і лагідне материнство. Тепер Наталка відчайдушно, пронизливо, маніакально хотіла надолужити юність, догуляти те, чого не догуляла в чотирнадцять. Похапливо, крадькома зустрічалася з випадковими чоловіками. Якісь автівки везли її в неохайні придорожні заклади, а далі – не знаю куди…
Її мати все нижче схиляла голову над чавунами. Вітчим кашляв кров’ю.
І хтозна, чим би це все закінчилося, до чого б довела Наталку ота сила віддачі, аби не… нещастя, яке з нею трапилося. Наталці на ногу впала колода й розчавила пальці на нозі. Їх довелося ампутувати. Вона довго лежала в лікарні, в обласній. Я навідував її. Вона лежала на ліжку, на якійсь неймовірній «витяжці». Була схожа на розбите скло. Більше нічого, здавалося, з неї не вихлюпувалося.
А потім вона зустріла чоловіка. Через рік народила сина. І вони досі живуть, як то кажуть, у теплі й добрі.
Я зустрічав її ще раз, у селі, в поминальний день. Це була наче та сама Наталка, але – інша. Ні, не затишна сімейна «жіночка», а впевнена незалежна жінка. Поговорили.
«Цей – як? Тобі добре? Нарешті добре?»
«Він мене чує. Я вчилася на ветеринара, він сидів дома з дітьми. Тепер я працюю й почуваю себе людиною, а не додатком до чавунів і відер. Він не дозволяє собі щось вирішувати про сім’ю без мене.»
«Типу – подарував тобі крила?» – питаю.
«Ні, в мене були свої. Просто я нарешті змогла їх підняти.»
Вона пішла з дітьми на автобус, а я стояв і довгенько думав про те, що справді, з нас вихлюпується тільки те, чим ми наповнені. Але це не означає, що ми не здатні наповнитися чимось іншим, побороти силу віддачі. І не знаю, чи тут мають спрацювати механізми долі чи, імовірніше, таки волі. Воля – змінна константа.
Наталчина старша дочка вийшла заміж і народила першу дитину в двадцять один…
Сергій Осока
