Російсько-українська війна послугувала каталізатором конструктивних змін у нашій армії. За час збройного протистояння кардинально змінилося ставлення до жінок у війську, дівчата отримали право офіційно обіймати бойові посади. Попри це, сексуальні домагання — досі глибоко табуйована тема в армії. До того ж страждають від цього як жінки, так і чоловіки.
Зараз усі ветеранки сходяться на думці, що потрібно починати говорити про цю проблему, бо замовчувати її та воювати на два фронти – з «північним сусідом» зовні та насиллям усередині Збройних сил – надто складно.
Про «Невидимий батальйон 3.0»
За даними попереднього анонімного опитування ГО «Інститут гендерних програм», близько 70% ветеранів та ветеранок постраждали від сексуальних зловживань або були свідками цього в українській армії.
Саме це послугувало підставою для початку адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні».
Презентували частину дослідження Громадська організація «Інститут гендерних програм» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні разом з МФО «Рівні можливості» у Верховній Раді України, Громадська експертна рада з гендерних питань при МФО «Рівні можливості» 16 грудня під час онлайн конференції
Проєкт має на меті дослідити тему сексуальних домагань у ЗСУ та запропонувати ефективні шляхи розв’язання цієї проблеми, спираючись на позитивний досвід країн-членів НАТО, допомогти запровадити світові стандарти безпеки й протидії сексуальному насиллю.
«Це наша третя кампанія. Перша ініціатива стосувалася видимості жінок в армії та розширення переліку бойових посад. Другий «Невидимий батальйон» був присвячений поверненню військовослужбовиць до мирного життя, завдяки цьому з’явився «Жіночий ветеранський рух».
Третя кампанія органічно випливла з перших двох, тому що завжди ставили собі запитання: «Чи говоритимемо про сексуальні домагання в армії?», кампанія зараз триває в режимі соціологічного дослідження. Згодом її продовжить адвокаційна кампанія щодо законодавчих змін – створенням механізму покарання винних та запобігання сексуальним домаганням. Також ми плануємо опублікувати навчальний курс на Prometeus для ознайомлення з цією темою», – розповідає Анна Гуцол, менеджерка з комунікацій проєкту «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні».
Сама кампанія передбачає анонімне онлайн-анкетування, інтерв’ю з експертами військової та юридичної галузей, а також розмови з чоловіками та жінками, які погодились поділитися особистими історіями.
Усередині грудня планують презентувати перші дані соціологічного дослідження, а на початку наступного року стартує велика адвокаційна кампанія щодо зміни українського законодавства, яке б допомогло запобігти випадкам сексуальних домагань та насилля в армії.
Ініціатори цієї акції намагаються захистити насамперед тих, хто перебуває всередині структури.
«Ветеранки кажуть: «Найголовніше – щоб «нові» дівчата, які йдуть служити, були захищені, не потрапляли в такі ситуації, у яких опинилися ми». Це стосується не лише домагань, а й упередженого ставлення, зневаги до жінок тощо», – каже Анна Гуцол.
Перша справа, яка набула розголосу в Україні
Уперше справа про сексуальне домагання в українській армії вийшла в публічну площину 2018 року. Військова Валерія Сікал не побоялася розповісти широкому загалу, що її домагався командир військової частини А-1358 Віктор Іванів.
Це була перша заява про гарасмент у Збройних силах України. Почалося розслідування, але тепер його можуть закрити, адже прокурори навмисне зволікають.
За заявою Валерії в грудні 2018 року відкрили кримінальну справу, втім вона так і не потрапила до суду, попри те, що всі слідчі дії завершили.
28 травня цього року в прокуратурі відмовилися підписувати підозру Іваневу, бо слідство нібито ще має доопрацювати справу. Термін досудового розслідування мав спливти в червні, однак його продовжили ще на п’ять місяців.
Віктор Іванів досі служить у Збройних силах.
Що потрібно змінити в українському законодавстві?
Навіть якщо прокуратура вийде з обвинувальним актом до суду, Іванів не нестиме кримінальної відповідальності, зазначила в інтерв’ю Інституту гендерних програм у межах дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні» Анна Брицька, адвокатка Валерії Сікал.
Заява, за якою розслідують справу Валерії, проходить за статтею 154 (1) Кримінального кодексу України – а це злочини невеликої тяжкості – досудове розслідування триває, однак термін притягнення Іванева до кримінальної відповідальності вже сплив. Тобто навіть якщо зараз прокурор підпише підозру, а потім – обвинувальний акт, який направить до суду, Іванів не нестиме кримінальної відповідальності.
На думку адвокатки, в українському законодавстві має бути прописано, що таке злочини сексуального характеру.
«Основна проблема таких справ полягає в тому, що в сучасному українському законодавстві немає якогось чіткого роз’яснення, що таке сексуальні домагання, сексуальний напад, гарасмент, як, наприклад, у Британії чи у Сполучених Штатах Америки, – зазначає Анна Брицька. – Якщо в законодавстві ці дії не прописані як злочинні, отже, вони не існують – то й доводити немає чого. І тому ми маємо величезну проблему з доведенням злочинів сексуального характеру. Найскладніше в цій ситуації постраждалим, бо не кожна готова зіткнутися з тяганиною в наших правоохоронних органах. Не всі витримують і мають сили йти до кінця».
А як за кордоном регулюють сексуальні домагання?
Сексуальні домагання в США законодавчо визначають як форму статевої дискримінації та насилля відповідно до розділу VII федерального Закону про громадянські права від 1964 року, який забороняє дискримінацію за ознакою раси, кольору шкіри, релігійних переконань, статі чи етнічного походження.
У лавах армії сексуальні домагання трактують як порушення стандартів доброчесності та поведінки, що стосуються всіх – військових та цивільних.
Сексуальні домагання – це небажані прояви уваги, прохання про сексуальні послуги та будь-яка інша вербальна чи фізична поведінка сексуального характеру, коли:
- підкорення або відмову використовують як причину ухвалення рішення про працевлаштування;
- підкорення стає умовою або підставою для працевлаштування;
- така поведінка заважає виконанню роботи або має за мету чи наслідок створення ворожої, образливої чи загрозливої робочої атмосфери.
Виокремлюють два типи сексуальних домагань – quid pro quo та вороже робоче середовище.
- Quid pro quo – так звана «відчутна дія», коли за сексуальну прихильність обіцяють вигоду від роботи, пільги тощо.
- Вороже середовище – коли переслідування з сексуальним підтекстом заважає виконанню роботи або створює загрозливу чи образливу атмосферу на робочому місці.
Сексуальні домагання можуть бути фізичними, словесними чи невербальними. Будь-яка особа, яка зазнає шкоди чи принизливих переслідувань, або вважає, що її/його робоче середовище стало ворожим, може заявити про сексуальне або вороже робоче середовище.
Роботодавці можуть відповідати за сексуальні переслідування підлеглих, якщо вони знали про це та не вживали жодних заходів тощо.
«Проти цього чоловіка відкривали 6 справ» або одна з історій
Ірина Іваненко зіштовхнулась із сексуальним насиллям у 2016 році. Жінка служила санінструкторкою в 10-ій гірсько-штурмовій бригаді. Її кривдник – військовослужбовець з іншої бригади.
«Батальйон «Донбас-Україна» не поганий, там служать і хороші люди, але покидьки є скрізь, – каже постраждала. – Тоді дві бригади дислокувалися поруч. І я хотіла поговорити з тією людиною з приводу переведення до них військовим медиком. Він представився комбатом. Швидше за все, цей чоловік – просто командир ТПУ (тиловий пункт управління – прим. авт.)».
Ірина не була знайома з кривдником, але його знало її військове керівництво, тож і військовослужбовиця вважала його «своїм». Чоловік запропонував обговорити переведення до іншого підрозділу в кафе за чашкою чаю, а жінка, нічого не запідозривши, погодилася.
«До цього я стільки жила з чоловіками в наметі, у мене ніколи не було таких проблем. Якщо не хочеш стосунків, то ніхто тебе не зачіпає. Але зараз розумію: якщо ти військовослужбовиця, то маєш уміти себе захистити й бути готовою до всього», – резюмує Ірина.
На зустрічі самопроголошений комбат пообіцяв, що з переведенням проблем не буде і сказав, що дорогою назад йому потрібно заїхати забрати речі на квартирі, яку нібито орендувало вище військове керівництво.
«Ми приїхали туди, він говорить: «Поки я збираюся, можеш сходити в душ, знаю, які у вас там умови». Я подумала: «Чому б і не сходити?»
Поки приймала душ, він заніс мою сумочку з військовим квитком і паспортом до себе в кімнату й каже: «Іди забери». У принципі, я вже розуміла, що щось не те, але всі документи були там, тож вирішила їх усе-таки забрати, – розповідає Ірина. – Я зайшла в ту кімнату, він зачинив двері, штовхнув мене вперед».
Зараз постраждала не може згадати всіх деталей. Пам’ятає, що це тривало всю ніч.
«Виявилося, що це була настільки «продумана» людина, знала, як поводитися. Щоб не залишилося слідів боротьби на тілі, він просто закрив мені рота й душив.
Коли я вже майже не дихала й була практично на грані, давав доступ до повітря, починав щось робити. Єдине, у чому йому не пощастило, – це коли я отямилася й потягнулася до його ПМ (пістолет Макарова – прим. авт.) Тоді він розлютився і вдарив мене головою об стіну.
Своєї зброї не брала, про що потім дуже пошкодувала. Під ранок я вже була ніяка. І він каже: «Я тебе завезу, але ж ти нічого не розкажеш?» Я відповіла: «Та ні». Чесно кажучи, взагалі не сподівалася залишитися живою».
Тоді Ірина зрозуміла, що це не комбат, адже вище військове керівництво не може такого зробити. Кривдник довіз постраждалу до її підрозділу. Жінка відразу подзвонила знайомому медику та розповіла про ситуацію. Той сказав, що треба йти в поліцію. Того ж ранку Ірина написала заяву в найближчому відділку – у селищі Велика Новосілка.
Жінці довелося пройти крізь ще одне пекло: докази, свідчення, обстеження гінекологів та хірургів, але все одно зараз вона розуміє, що все вирішують гроші й проблема у суддях.
«Того дня приїхало моє керівництво: замполіт, командир бригади. Вони пояснювали, що це пляма на ЗСУ, так не можна, якось самі все з’ясуємо.
Я погодилася, що справді, Україна важливіша, а я ж патріотка, тож повірила й забрала заяву, – розповідає постраждала. – Як з’ясувалося потім, проти цього чоловіка відкривали шість таких справ. І ніхто нічого з цим не робив».
Коли Ірина демобілізувалася, вона подала позов на свого кривдника вдруге.
Протягом розгляду Ірининої справи їй змінювали слідчу й врешті за браком доказів справу закрили.
«Я все витримала, думала – ітиму до кінця, тисячу разів усе це розповіла, але скільки б ти не билася головою об стіну, нічого не вдієш, – резюмує постраждала. – Це соромно, це травма, це купа всіляких комплексів, але врешті все вирішується не на твою користь, і справу закрито».
Проте жінка не боїться розповідати про це, щоб убезпечити інших військовослужбовиць від сексуального насилля.
Як реагують на історії про сексуальні домагання у ЗСУ та добробатах?
«Я знаю ситуацію, що до однієї дівчини залицявся побратим, носив квіти й таке інше. Це сприймали нормально, бо з медиками зазвичай усі добре спілкуються.
Кожен може принести квіти або печиво, тобто медиків всіляко задобрюють, бо вони надають допомогу, – розповідає парамедикиня батальйону «Госпітальєри», письменниця Олена Герасим’юк. – Тому прояви уваги того бійця розцінити як домагання одразу було неможливо.
Але сталося непередбачуване. У того хлопця, не знаю, можливо, під впливом алкоголю, трохи зірвало дах, і ця історія абсолютно дика. Людина прийшла й просто почала стріляти чергою над головами з криком «Ох ти ж, така падлюка, не дала» у розташуванні медичного підрозділу.
З ним відразу розібралися: роззброїли, обшукали й відвезли до керівництва, щоб з’ясувати ситуацію. Але це лише один із випадків, коли люди самотужки впоралися. А куди з таким звертатися й що робити – це дуже велика проблема».
Олена зазначає, що в добровольчих батальйонах поскаржитися простіше, адже керівництво доступніше, а от у ЗСУ ситуація катастрофічна. Сексуальне насилля в армії – виняткова подія, це стається не кожного дня. По-перше, здебільшого командири не хочуть, щоб факти сексуального домагання чи насилля виходили на широкий загал, і вважають це спотворенням іміджу підрозділу. По-друге, часто кривдник – військовий, вищий за статусом, і постраждалі не знають, до кого звертатися. Є запитання й до «гарячої лінії» міністерства оборони, наскільки якісно вона працює.
Тут варто зауважити, що, порушуючи тему сексуального насилля в армії, треба розуміти, що ми говоримо не лише про травми психологічного чи фізичного характеру – часто це питання життя військових.
«Ще один важливий момент етичний – коли людина вирішує, скаржитися їй на насильство чи ні. Уявіть, військовослужбовиця, якої домагався командир. На кого їй скаржитися?
Командир – це побратим, з яким вона була в бою, тобто до цієї людини вже особливе ставлення. І скаржитися на побратима – це вже крок, який потребує хоробрості. Цей концепт інколи недопустимий для дівчат, через етичний кодекс людина може розгубитися й спробувати вирішити конфлікт самостійно», – говорить Олена Герасим’юк.
Якби був закон, то ми б могли на нього спиратися, переконана військова. Важливо пояснити, що певні речі – це все-таки домагання.
На думку пані Олени, у законі мають прописати певну градацію покарань, як-то відсторонення від служби чи штраф за домагання або ж в’язниця за зґвалтування, щоб викорінити це на початках. На думку Олени Герасим’юк, розв’язувати такі проблеми має незалежна інстанція, яка могла б гарантувати постраждалим безпеку та анонімність. Окрім того, має добре працювати механізм виконання цих законів.
«У нас за алкоголізм в армії є пункти, за якими карають: відсторонюють від служби, зрізають виплати тощо. Чому проблему «аватаризму» намагаються якось розв’язати, а сексуальні домагання ігнорують? Хоча ці дві проблеми однаково перешкоджають людям виконувати свою основну роботу – захищати Україну, – резюмує парамедикиня».
Наталка Сіробаб
