Міграційні процеси в Україні зачіпають практично кожну родину. Так, близько 3,2 мільйона українців працює за кордоном на постійній основі, повідомило Міністерство соціальної політики України у відповідь на запит Радіо Свобода.
Італія посіла третє місце за кількістю іммігрантів з України, їх там 11,3% від загальної кількості українських заробітчан. Італія здебільшого бачить “жіноче обличчя” української трудової міграції. Наразі в Італії проживають, згідно з офіційною статистикою, близько 186 тисяч українок. Багато хто з них зайнятий у сфері догляду за літніми або хворими людьми. Це один із секторів економіки, у якому італійці працюють украй неохоче, адже умови роботи складні, стрес постійний, а доходи – невеликі. Проте італійські політики періодично вправляються в ігноруванні внеску іммігрантів у розбудову країни. Жінки-іммігрантки ж опиняються під подвійним тиском упереджень: як жінки і як іноземки. Так, наприкінці минулого місяця сенаторка від правих Даніела Сантанке заявила на телебаченні, що “90% жінок-іммігранток стають проститутками”.
Сантанке – одіозна політикиня, соратниця скандального експрем’єра Італії Сільвіо Берлусконі, якому свого часу закидали не тільки корупцію, а й секс із неповнолітніми повіями. Насправді ніхто не очікує, що Сантанке почне говорити щось підкріплене фактами. Але в останні роки питання іммігрантів в Італії штучно робиться наріжним каменем суспільних негараздів: “В Італії італійці живуть дедалі гірше, бо приїжджають іноземці і “крадуть роботу”. А роботи як такої нема, тому всі ці жінки стають проститутками”, – приблизно такий месидж сенаторки. Її виступ викликав обурення, особливо серед іммігрантів-інтелектуалів. Як вони бачать ситуацію постійного штучного розпалювання расистських і ксенофобних настроїв у країні? Як подолати подвійну дискримінацію жінок-іммігранток? Чому важливо розуміти, що Європа – дуже різна?
Патріархат у головах
Ірина Кащей, журналістка та перекладачка, з 2006 року мешкає в Італії, співпрацює з українськими та міжнародними ЗМІ: “Ми знаємо, що хвороба сучасного світу називається фейк-ньюз. Тут Сантанке просто у мейнстримі – неважливо, що звучить неправда, важливо, що вона б’є по емоціях і очорнює потрібну групу населення. А оприлюднене потім (можливе) спростування пройде майже непоміченим.
Але тут треба розуміти дві речі. Перша: хто така сама Сантанке. Вона обиралася до парламенту від правих сил, зараз – вірна соратниця Берлусконі (якого, нагадаємо, Касаційний суд Італії остаточно визнав злочинцем). У неї самої є пара судових приписів та вердиктів за певні порушення. Її вага в суспільстві насправді зовсім невелика, практично їй вірять тільки ті, хто й без того голосує за берлусконівську політсилу.
Друге, важливе для українців. Європа – не ідеальна. І дуже різна. В Італії не тільки жінки-політики можуть опускатися до сексистських висловлювань, а й, приміром, судді-жінки відмовляються захищати жертв домашнього насильства. В Італії загалом із правами жінок справи поганенькі, захист їхніх прав – тут справа нова. Достатньо згадати, що закон про «шлюб як загладжування вини» був скасований лише 1981 року! Цей закон дозволяв ґвалтівнику уникнути кримінальної відповідальності, якщо він одружувався з жертвою. За іншим законом, чоловікам, які вбили дружину, сестру або доньку за позашлюбний зв’язок, який, відповідно, збезчещував усю родину, давали від 3 до 7 років позбавлення волі, а щодо інших навмисних вбивств термін дорівнював 21 року. Ці закони скасовані, але в судовій практиці досі можна помітити нерівність у захисті прав чоловіків та жінок. «Патріархат у головах» за пару десятиліть не вивітрюється. Над цим треба працювати. В Італії, однак, для боротьби існують хороші підвалини: правове поле. На ньому вже можна долати мізогінію у головах.”
“Вони всі такі”
Карім Метреф з Алжиру, письменник, педагог, проживає в Італії з 1998 року: “Зрозуміло, що так звана проблема мігрантів створена штучно політиками та ЗМІ. Якщо й варто говорити про кризу, то тільки про ту, яка настала в бідних країнах Африки, Азії та Латинської Америки, де наслідки некерованого використання природних ресурсів призводять до смертей, відчаю та мільйонів біженців. Але в загальній істеричній атмосфері іммігрантське коммьюніті стає надзвичайно вразливим. Усі за іноземцями приглядають. І поки ті працюють, сплачують податки, водять дітей до школи, тобто живуть “нормально”, вони невидимі. Але достатньо одному помилитися – всі представники цієї національності, релігії чи культури стають мішенями. А правда в тому, що іммігранти з’являються там, де є попит на робочі руки. Італія старіє, має економіку, яка роками вже не зростає, а деякі сфери її живі лише завдяки працівникам-іммігрантам. Але влада не хоче визнавати цього публічно, адже це невизнання внеску іноземців дає можливість тримати умови роботи для них дуже невигідними (італійці давно не погоджуються працювати, наприклад, у сільському господарстві чи доглядати хворих), але дуже вигідними для роботодавців. Хто погодиться працювати з хворими, немічними, з дітьми й людьми похилого віку 24 години на день, 7 днів на тиждень? Тільки жінки з Молдови, України, Румунії, Філіппін та Перу.
Схожу ситуацію ми бачимо й у кримінальному світі. Небезпека й низькі заробітки – це те, на що більше не погоджуються італійці, це те, що змушені приймати іноземці. Хлопці з Африки замінили італійців як дрібні наркодилери, жінки з Нігерії та східної Європи замінили італійок у вуличній проституції. Але кримінальні мережі залишаються місцевими, і саме вони контролюють дрібну злочинність, яка приносить великі гроші італійській мафії. Ця видимість іноземців як дрібних злочинців і слугує матеріалом для правих популістів у створенні образу “великої навали” в уяві місцевих жителів: “Йдуть варвари, несуть злочинність та занепад”. Ніби у країні трьох наймогутніших мафій світу не було ні вбивств, ні крадіжок, ні проституції, ні наркотиків до того, як понаїхали “слов’яни” – як називають тут усіх вихідців зі східної Європи: від албанців до росіян, та “марокканці” – як називають усіх, хто має темніший колір шкіри (Африка, Азія, Латинська Америка). Реальність, про яку розповідають значно рідше, виглядає так: 8% населення Італії – іммігранти. В середньому вони молодші, мають кращий рівень освіти, мають більше дітей, працюють там, де оплата й рівень стресу здаються неприйнятними італійцям. Але крім некваліфікованої роботи, багато іммігрантів працюють у сфері охорони здоров’я, науки, у вищій школі, серед них є митці й інтелектуали. Існує цілий літературний доробок авторів, що народилися за межами Євросоюзу і проживають в Італії. Наприклад, сайт Letterranza (www. letterranza.org ) нараховує близько 170 письменників-іммігрантів. У музиці іммігранти також стали своєрідним свіжим подихом вітру змін: фестиваль популярної музики Сан-Ремо, найулюбленіший музичний конкурс в Італії, в 2018 році виграв уродженець Албанії, у 2019 – син іммігранта з Єгипту”.
“Потрібно бути втричі кращими”
Оля Перісіч-Арсіч, університетська викладачка, дослідниця, приїхала з Белграда з чоловіком та сином до Італії на початку 2000-х: “Дискримінація щодо жінок-іммігранток існує насамперед у професійній сфері. Більшість італійців упевнені, що найвідповідніші роботи для іммігранток – це прибирання або догляд за старенькими. Я згадую перші роки в Італії, коли я ще не повністю володіла мовою: мені завжди пропонували тільки таку роботу. Але я добре вчилася у школі і мені легко давалися мови. Закінчити університет було моєю мрією. Тому я подала документи на вступ до Туринського університету того самого дня, коли мій син пішов до першого класу італійської школи. Нам із чоловіком було важко, але я отримала не тільки ступінь бакалавра, але й магістерський ступінь. Коли почала працювати після отримання бакалаврського диплома, у моїй установі були тільки італійські жінки. Жодна з них не мала університетської освіти. Але мені, іммігрантці, потрібно було надати вагоміші докази моєї компетентності тоді, коли місцевим дівчатам достатньо продемонструвати шкільний атестат. Зрештою, освіта відкрила для мене ті сфери й ті посади, про які я завжди мріяла. Але для мене як для жінки були й додаткові складнощі. У всіх дівчат-іммігранток питають, чи заміжні вони. Вважається, що тільки з чоловіком-італійцем можна мати хорошу роботу, високий соціальний статус. І якщо ти незаміжня, усі думають, що ти тільки й мрієш, що про весілля з італійцем, адже сама нічого не досягнеш. Мені “пощастило”: я приїхала до Італії зі своїм чоловіком-сербом, мене сприймали як матір родини, тому з певними упередженнями мені не довелося стикатися. Але мені дуже неприємно чути про те, що іммігрантки “працюють проститутками”, бо я вважаю, що це не робота, яку жінка може обрати для себе добровільно. Замість того, щоб боротися зі злочинцями, які торгують людьми та наживаються на стражданні жінок, суспільству легше нападати на слабших. Особливо боляче бачити, як жінки принижують інших жінок.”
“Нормалізації не відбулося”
Марина Соріна, письменниця з Харкова, з 1996 року мешкає у Вероні: “Репліка Сантанке мене здивувала, бо мені важко зрозуміти, скільки ще політики пропонуватимуть той самий банальний міф часів Берлусконі? На жаль, викорінити цей міф неможливо, якщо не зрозуміти його коріння. А коріння міфу про “доступну й розбещену” іноземку й “дикого сексуально агресивного” іноземця – родом із фашистського періоду в історії Італії. Тоді все: від обкладинок бульварних романів – до офіційної радіопропаганди будувалося на цьому банальному контрасті: наші – хороші, порядні, чисті, сексом займаються тільки у шлюбі й не для задоволення, а для зачаття таких само законослухняних хороших громадян. А ось ті, інші, чужі – о, то страшні люди! У цей жахастик італійці продовжують вірити десятиліттями, тому що це зручно: вважати себе правильними через належність до певної соціальної категорії – в той час як поруч є якийсь паралельний світ, що одночасно вабить і лякає: у цей світ можна ненадовго пірнути й залишитися незаплямованим. Вірячи в цей міф, багато італійських чоловіків бачать в іноземках дівчат легкої поведінки, а деякі італійські жінки вважають за нормальне пропонувати гроші хлопцям з Африки, очікуючи від них надання сексуальних послуг. У будь-якому разі взаємодія, чи то потяг, чи то відторгнення, відбувається не з конкретною людиною, а з категорією “вони”.
Я дуже сподівалася, що таке ставлення нейтралізується саме собою, коли з часом іммігранти асимілюються, розповсюдяться по всіх професійних сферах, стануть частиною “норми”, викликатимуть цікавість як особистості, а не як “дивина”. І справді, якщо раніше, чуючи слова “Я з України”, італійці говорили: “А, покоївка моєї бабці теж!”, то тепер частіше почуєш “як дружина мого дядька”, “як колега мого чоловіка”, “як тренер мого сина” тощо. Але до нормалізації не дійшло саме тому, що в останні роки через заяви міністра внутрішніх справ Сальвіні та його прибічників на іммігрантів постійно ллється бруд. З цього погляду репліка Сантанке у своїй мізогінії є конденсацією ідеології, яку поділяють багато інших політиків.
Понад десять років тому я написала роман, присвячений міграційному шляху молодої українки в 90-х роках в Італії. Я бажала показати італійцям, як виглядає їхня країна очима тих, хто тут опинився через примхи долі. Роман зустріли з великою цікавістю. Я неодноразово чула від читачів: “Тепер мені стало зрозуміліше…” Але один роман, з якою б цікавістю його не читали – це лише сплеск на поверхні масової свідомості. Таких камінців повинно бути багато – для того, аби створити більш тверезий погляд на реальність. З цієї точки зору дуже важливу роботу проводить літературний конкурс “Лінгва Мадре”, у якому щорічно беруть участь жінки-письменниці з інших країн. Конкурс дає їм можливість бути почутими. Зіюрані під однією обкладинкою поодинокі голоси разом стають гучнішими.”
“Жінки є більше відкритими до інакшості”
Даніела Фіноккі, журналістка, натхненниця, організаторка Національного літературного конкурсу “Лінгва Мадре” для жінок-іммігранток. Конкурс проводиться щорічно з 2005 року у рамках Міжнародного Туринського книжкового ярмарку під патронатом Міністерства культури Італійської республіки.
“Якщо еміграція – це самотність, розрив, то для всіх жінок-іноземок важливим місцем зустрічі та взаємодії залишаються інші жінки. Різні жінки з різних країн мають дещо схожу манеру взаємодії з життєвими подіями, а відтак впізнають себе одна в одній. Таким чином Конкурс підкреслює цінність взаємин, спільного досвіду жінок, спонукаючи їх розповідати та писати власні історії. Проект також має спеціальну секцію, у якій авторки-італійки розповідають про жінок-іноземок, з якими вони познайомилися чи яких зустріли, від яких вони дізналися про “інакшість”. Крім цього, поділитися моментом літературної творчості – це крок до пізнання й усвідомлення власного жіночого “я”. Таким чином літературна творчість стає для будь-якої жінки, звідки б вона не походила, необхідним інструментом для того, щоб усвідомити та представити себе поза стереотипами. Відтак знайти невідомі літературні таланти – не є нашою метою, але вони знаходяться: після участі в конкурсі багато жінок опублікували свої книжки, які тепер є частиною італійської постколоніальної літератури. Всі ці авторки тепер є частиною літературного й інтелектуального життя країни і Європи: від Габріелли Курувілли до Лайли Вадії, від Росани Кріспім-да Коста до Клементини Сандри Аммендоли й інших. З усіх цих оповідань, що беруть участь у конкурсі, постає нова істина про жінок. Жінка, приймаючи материнську роль, розвинула в собі здатність приймати іншого, приймати інакшість, дбати про іншого, допомагати йому набути власної автономії. Так само притаманна жінкам схильність віддавати переважне значення взаєминам, а не правилам, відповідальності, а не конвенціональності. Таким чином у жінок своє, більш відкрите ставлення до нового, до “чужого”. Бути у взаєминах – означає також дізнаватися більше. Не обов’язково любити, але знайомитися, щоб не боятися. Великі міграційні рухи заскочили людей зненацька: ніхто їм нічого не пояснив, тому реакція страху й настороженості очікувана, особливо якщо підживлена невіглаством. Тільки дізнаючись більше про “чужого”, ми припиняємо сприймати його як ворога і припиняємо боятися й ненавидіти. Викликом нашого сьогодення є здатність співіснування у світі, який належить усім”.
