Я – істота напрочуд терпляча. Терпіння як особливу чесноту порядної людини в мені виховували з дитинства. У багатьох текстах художньої літератури (а таких у юному віці прочитано немало) воно оспівувалося й поетизувалося, про нього говорили як про благо. Благом вважала його тривалий відрізок свого дорослого життя і я, хоча ситуації, e які потрапляла, свідчили зовсім про інше. Шкода, що погляд був замилений.
У дорослому житті вже неодноразово переконувалася, яким же лихом терплячість може обернутися.
Початок двохтисячних. Чемна студентка одного зі зразкових закладів вищої освіти влітку шукає підробітку. Хочеться чогось пов’язаного з освітою чи культурою. Робота в цих сферах уявляється як така, що передбачає залучення високих моральних якостей та зацікавленість у результаті. Ідея про те, що саме тут «сіятимуть добре, вічне і прекрасне», міцно сидить у мізках.
Дві співбесіди не залишили особливих вражень. Бо крім високих ідей, ішлося ще й про хліб насущний. Тоді як на те, щоб на нього заробити, особливих надій не було.
Третя ж викликала хвилю розтягнених у часі емоцій.
Великий світлий кабінет, сивуватий керівник установи в широкому кріслі, перед не менш широким монітором. Із відвідувачкою, яка зацікавилася анонсованою в закладі вакансією, не вітається. Ну й нехай, думаю, зайнятий чоловік, ніколи розшаркуватися, відразу до справи.
Питає, хто я, чого прийшла. Кажу, що шукаю на літо роботу, якщо виходитиме, то не лише на літо. Просить розказати, де вчуся, що вмію, який досвід. Починаю говорити.
За відчуттями це триває небагато часу. На тлі моєї розповіді про якісь студентські активності, які я вже почала захоплено згадувати, долітають специфічні звуки від комп’ютера.
Мій співбесідник, як виявилося згодом, увімкнув фільм. На екрані, очевидно, доволі інтимна сцена. Принаймні звуки свідчили про це. За кілька секунд звук став голоснішим. Я здивовано замовкла, запитую: «А як це розуміти?»
У відповідь чую сміх: «О, спитала. Отже, уважна, не тільки на собі зациклена. Можливо, ще й здатна працювати в умовах стресу».
Мабуть, на той момент в умовах стресу я працювати все ж здатною не була. Відчувши, що мої щоки горять, а очі вже майже на потилиці, я дуже швидко зірвалася із місця, попрощалася й більше в ту установу не приходила.
Зараз уникаю подробиць, що то був за заклад. Скажу лише, що йшлося про освіту. Коли тепер згадала цю ситуацію, будучи учасницею Гендерного медіа-форуму, вирішила дізнатися трохи деталей. З’ясувала, що керівник уже покійний, сама установа реформована. Але суть у іншому. Тоді я була дуже засоромлена, розгублена. Поділилася з другом-чоловіком, який сказав, що, дивлячись на мене, на моє наївне лице, приблизно так і хочеться вчинити. Тобто шокувати, поставити в незручне становище.
Зараз міркую собі, чому. Лише тому, що народилася жінкою, що виглядаю якось не так, як уявляють інші, можу почервоніти, як тоді, так і зараз, можу опустити очі чи видатися комусь юною студенткою, зважаючи на свою комплекцію?!
Складно уявити собі аналогічну ситуацію з пошуковцем роботи – чоловіком. Звісно, ніхто не ідеальний. Ми можемо в різних випадках прискіпатися до іншої людини, якщо нам чомусь цього захочеться. Але коли тепер спілкуюся зі своїми студентками, які теж відвідують співбесіди чи вже працюють, часом трапляється не зовсім етичне ставлення до них із боку колег-чоловіків. Десь це про неповагу, десь про «зроби мені каву», а десь про «прекрасну, але не прерозумну половину».
А загалом, то очевидно, про терплячість, про невміння сказати, що доцільно, а що – ні, чітко ідентифікувати себе й свої межі. Про виховання поваги до себе. Бо далеко не все треба терпіти.
Вікторія Назарук
