Наталія Федорович – директор Департаменту сімейної, гендерної політики та протидії торгівлі людьми Міністерства соціальної політики України. До цього упродовж майже року обіймала посаду заступника міністра соціальної політики. Переконана, що незважаючи на тиск – «чоловічий» у роботі чи суспільний у цілому – вона має професійно виконувати свої обов’язки і бути відповідальною.
Із пані Наталею ми познайомилися під час конференції з питань подолання насильства щодо жінок та гендерних стереотипів у ЗМІ. Нині Україна готується до ратифікації Стамбульської конвенції – Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. І Міністерство соціальної політики відіграє в цьому процесі ключову роль.
Повага розпитала в Наталії Федорович про подальші кроки держави в запобіганні домашньому насильстві, а також, як їй як жінці працюється на високій керівній посаді.
ДОВІДКА ПОВАГИ. Стамбульська конвенція створює всеохоплюючі правові рамки захисту жінок від усіх форм насильства та спрямована на попередження та ліквідацію цього явища. Конвенція відкрита для підписання 11 травня 2011 року в рамках 121-го засідання Комітету міністрів Ради Європи у Стамбулі (Туреччина). Україна стала 17-ю державою, яка підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Із 2013 року Рада Європи спільно з Міністерством соціальної політики України працює над змінами в українському законодавстві відповідно до європейського. Зокрема, зміни та доповнення слід внести до близько 20 документів – Кримінального кодексу, Кримінального процесуального кодекс України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» та ін.
Аксана Філіпішина, представник Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності: «Стамбульська конвенція передбачає внесення змін у законодавство. Це складна тривала робота. Але перш ніж вона скінчиться, дуже важливо, щоб водночас у ЗМІ систематично лунала тема неможливості будь-яких проявів насильства не тільки до жінок, а й будь-якого до кого, у тому числі й проявів дискримінації за ознакою статі».– Пані Наталю, Україна готується до ратифікації Стамбульської конвенції. На вашу думку, що є ключовим у цьому процесі?
– Дуже важливо формувати позицію в суспільстві. Моє абсолютне переконання, що не стільки відсутність норм і механізмів, не стільки відсутність чинного законодавства, а саме стереотипність суспільства є перешкодою в запобіганні й протидії насильства щодо жінок і загалом домашнього насильства.
Пригадайте, у всіх країнах норми права виходили із звичаєвого права. Звичаї в суспільстві – дуже серйозна річ. Це наша поведінка, це наша первинна реакція, це наш спосіб буття.
Тому сьогодні ми мусимо повсякчас говорити про те, що гідність людини – це те, що є дуже важливим. І якраз тези, викладені в Стамбульській конвенції, необхідні для зміни в суспільстві.
ДОВІДКА ПОВАГИ.Серед цілей Стамбульської конвенції – захист жінок від усіх форм насильства, сприяння ліквідації всіх форм дискримінації стосовно жінок та заохочення дійсної рівності між жінками та чоловіками, у тому числі шляхом надання жінкам самостійності, розробка політики та різних заходів для захисту всіх жертв насильства та надання їм допомоги, забезпечення підтримки організаціям та правоохоронним органам в ефективному співробітництві задля ліквідації насильства стосовно жінок і домашнього насильства.– З боку держави – яка має проводитися робота задля ратифікації конвенції?
– Найперше, уможливити правові механізми – ми зараз працюємо над змінами в законодавстві, робота ведеться у всіх міністерствах. Це також прийняття підзаконних актів, які б розробили механізми впровадження законодавчих змін.
По-друге, це підготовка фахівців – наскільки вони готові працювати з жертвами або особами, що вчинили будь-які акти насильства, розумілися на питаннях недопущення та виявлення такого насильства, забезпечення потреб і прав жертв. Важливим у цьому є співпраця з навчальними закладами, які готують, зокрема, психологів, соціальних педагогів, соціальних працівників, юристів, людей, які будуть працювати в правоохоронних органах, прокуратурі й інших державних органах тощо.
І тут я ставлю питання про запровадження тематичного спецкурсу у вищих навчальних закладах на останніх роках навчання підготовки магістрів і спеціалістів.
Також з боку держави не менш важлива статистика – яким чином ми відслідковуємо інформацію про наявність чи відсутність проблеми, а також оцінка якості роботи органів влади в запобіганні насильства стосовно жінок і домашньому насильству.
Катерина Левченко, президентка Міжнародного Центру Прав Жінок «Ла-Страда»: «Насильство – це не лише українська проблема, а й світова. Коли ми говоримо про насильство над жінками, ми говоримо про різну кількість речей. Певні види насильства перелічені в Стамбульській конвенції. Зокрема, це і психологічне, фізичне, сексуальне насильство, у тому числі зґвалтування, переслідування, примусовий шлюб, каліцтво жіночих геніталій, примусовий аборт чи примусова стерилізація, сексуальне домагання…».Згідно з визначеннями Стамбульської конвенції, «насильство стосовно жінок за гендерною ознакою» означає насильство, яке спрямоване проти жінки через те, що вона є жінкою, або яке зачіпає жінок непропорційно.
– Пані Наталю, ви займаєте досить високу посаду, чи ви особисто відчували в кар’єрному зростанні насильство з боку чоловіків?
– Нині я директор департаменту, але десять місяців була заступником міністра. Звичайно… ті певні соціальні ролі, які ми виконуємо впродовж життя, завжди несуть не лише певні навантаження й обов’язки, а й так само певні очікування суспільства щодо нашої поведінки.
Звісно, хотілося б очікувати від навколишніх дотримання етичної поведінки в усьому. Але життя є життя…
А ще я пригадую, як наприкінці літа минулого року громадське середовище, з якими я постійно спілкуюся, надіслало представникам політичних партій запити, що стосуються ратифікації Стамбульської конвенції. І хочу вам сказати, що цілий ряд політичних лідерів навіть не усвідомлювали те, за що вони проголосували. Наприклад, це стосується зміни до однієї із статей про політичні партії, яка передбачала квотування 30 % жінок у виборчих списках. І це серйозна проблема – непоінформованість тих, хто приймає рішення.
Також не слід забувати, що в традиційному суспільстві домінує позиція, коли жінка має свої ролі, а чоловік – свої ролі…
– Чи правильно я вас зрозуміла, що вам важко буває виконувати свої функції як представниці держорганів через суспільний тиск і очікування?
– Знаєте, мені особисто не важко. У нашій родині четверо дітей – я і моїх три брати, і кожного з нас особливо мама і бабця з дідусем виховували в дусі поваги до людської особистості, людської гідності. У нашій сім’ї рішення приймалися батьками з позиції досягнення компромісу, мамою особливо. Звичайно, ми слухалися батьків. Але якщо мама бачила наш протест у поведінці, в емоціях, вона завжди сідала з нами, говорила, намагалася зрозуміти, у чому справа. Це формувало не тільки самооцінку, а й виховувало в нас почуття поваги до людської гідності.
Тому сьогодні, якщо і є якийсь тиск з боку чоловіків у держорганах, я особливо не звертаю на це увагу, я собі це навіть не фіксую. Я можу назвати ряд фактів у спілкуванні чи в професійній взаємодії, які можна по-різному розцінювати. Але не роблю із цього якоїсь проблеми. Я знаю свої завдання. Знаю, що для мене важливо діяти професійно, бути відповідальною на своєму місці й мати з чим прийти до людей – до громадян, до журналістів, до свого керівництва, до своїх родичів. Це для мене важливо. І реакція чоловіків мене не обходить…
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини спеціально для Поваги
Фото авторки
