Якщо ви запитаєте, хто така Настя Мельниченко, хтось скаже, що це вона розпочала флешмоб #ЯНебоюсьСказати, а згодом написала книгу для підлітків за його мотивами. Хтось зауважить, що її відверті дописи в соцмережах майже завжди спричиняють запеклі дискусії. Хтось пригадає, що вона створила й керує власною громадською організацією. Хтось із подивом вигукне: “А, так це ж вона збирала українські вислови про дупу!”. А ще вона феміністка та борчиня проти дискримінації. Людина, яка збирає колядки, відроджує традиції маланкування й розбудовує резиденцію Хрулі-на-Сулі, письменниця.
“Після навчання я працювала журналісткою понад 12 років, але пішла з професії, аби знайти заняття, яке було би більш сродною мені працею“
Першою мрією Насті була журналістика, яку вона освоїла в університеті Шевченка. Другою – археологія, цей фах здобувала вже в Києво-Могилянській академії.
Однією з мотивацій працювати в журналістиці було бажання змінити світ на краще. Тож, зрештою, Настя вирішила для себе, що громадський сектор для цієї мети підходить значно краще. Цей аргумент на користь зміни діяльності виявився остаточним.
“Звісно, писати я не перестала. Зараз дуже багато пишу на особистій сторінці у Фейсбуку. Думаю, так реалізуються мої журналістські амбіції”
У той час трапилося ще дещо.
Настя тоді вже працювала у громадському секторі. Перший досвід був непростим, адже в одному з колективів побутувало психологічне насилля: керівництво тиснуло на менеджерів, урізало оплату відділам. В іншому – шокували озвучені скарги на сексуальні домагання з боку керівництва.
У той же час у Насті народжувалися ідеї, які хотілося реалізовувати. Зрештою, аргументи “проти” продовження співпраці переважили. А далі все відбувалося так: Настя та її колежанка домовилися заснувати власну організацію, аби реалізувати омріяні проекти. Назву ж обрали таку, аби вона легко читалася іноземцями, була питомо українською та символічною для нас. Стрімка – свіжа – нестримна – кринична – студена.
Так основна діяльність Насті перемістилася у площину активізму та розбудови власної громадської організації. Громадська організація “Студена” офіційно розпочала свою роботу.
“Я завжди вірила, що маю горіти своїм заняттям. Це має бути мій шлях серця, моя сродна праця. Це просто має бути моє”
Працювати у власній організації виявилося легко, адже вирували ідеї і драйв від творчої праці в колі однодумців. Але і складнощів виявилося багато. Своя справа – це завжди шалена відповідальність, яку не можна поставити на паузу, бо від тебе залежать інші.
Був випадок, коли Настя таки зупинилася. Вигоріла та випала з роботи на пару місяців. Це був переломний момент. До того в організації було близько 40 людей, але після потрапляння в умовну “долину смерті” залишилося значно менше. По суті, наслідки досі до кінця не подолані. Але саме цей випадок навчив прискіпливіше думати про наслідки, передбачати ризики. Давати собі вчасно видихати.
А ще – займатися лише тим, що запалює. Братися за проекти, від яких закипаєш енергією.
Наприклад, нещодавно “Студена” розробляла онлайн-курс недискримінаційного навчання для вчителів. Найкращим у цьому процесі, за словами Насті, виявилися відгуки вчителів, які його пройшли. Це дивовижна співзвучність: ти робиш щось із любов’ю, і люди це добре відчувають.
“На сьогодні курс пройшло вже близько 25 000 вчителів із усієї України. Це хороший показник для цієї теми. Я дуже задоволена, адже це нова для всіх тема”
Ще одним із улюблених проектів Настя називає центр психосоціальної підтримки ветеранів АТО та їхніх сімей “Поруч” у Краматорську. Центр піднімали “з нуля”, і за 1,5 роки роботи він надав 8 тисяч послуг різним людям.
Найбільш неймовірним для Насті в проекті стало те, що вдалося здійснити підготовку всіх необхідних працівників. А саме: найняли й навчили 19 людей: переважно ветеранів та переселенців. Тож коли фінансування проекту припинилося, готовий діючий центр із усім необхідним передали на баланс ветеранської організації. Досить швидко вони перейшли повністю в самостійне плавання, навіть запустили кілька своїх соцпідприємств.
“Дивлячись на їхню активність, я розумію, які це унікальні й активні люди”
На сьогодні ж центр працює в тому ж обсязі, що й за донорського фінансування. От тільки тепер – повністю за власний кошт. Це крутий результат.
Цей проект чудовий тим, що зрештою став достатньо сильним, аби продовжити власне незалежне від “Студени” та донорських організацій життя.
“Коли я зіштовхуюся з проблемою та бачу, що вона поширена, часом вирішую зробити проект, аби вирішити її не лише для себе”
Як узагалі народжуються ідеї проектів? У Насті є два основні шляхи.
Перший – особистий досвід. Наприклад, один із синів Насті має особливі освітні потреби. Виявивши це, Настя водночас зустріла повне несприйняття дитини батьківським колективом класу, вчителями й адміністрацією школи.
Так з’явився проект, покликаний донести інформацію про потреби й особливості таких дітей до педпрацівників і батьків. Навчити всіх учасників процесу знаходити способи вирішення складних ситуацій.
“Я відчула себе маленькою дівчинкою 13 років, яку нещадно цькують у школі”
Другий приклад: це проект та лекції з протидії булінгу. А почалося все також із особистого досвіду: Настю цькували у школі.
Коли у 2016 році в її власному робочому колективі стався випадок булінгу, вона як керівниця також не знала, що з цим робити. Піднялися всі внутрішні травми, рівень тривоги перевищив межу припустимого.
Впоратися з ситуацією тоді допоміг сторонній експерт, а Настя вирішила глибше розібратися в питанні і зрештою розпочала новий проект, аби пошуки та інсайти були корисними не лише їй.
Другий шлях – це шлях емпатії. Коли команда бачить, з чим стикаються вразливі групи населення, і ініціює проекти, які повинні зарадити.
“У свої книжки я закладаю актуальні для мене теми та ідеї, які хочеться проговорити, донести до людей. Десь так само відбувається з проектами: я бачу проблему і починаю щось робити, аби подолати її”
Настя ніколи не припиняла писати. Статті, публіцистика, малі літературні форми. Але після акції #ЯНеБоюсьСказати виник запит “розжувати” цю тему для дітей, тому вона запропонувала написати про це – і видавництво її підтримало. Так вийшла перша її прозова книга.
Скоро їй знову запропонували підняти складну підліткову тему. Це мала бути художня книга, але, що важливо, із коментарями фахівців до кожного розділу.
Дописавши, Настя показала уривок ще одному знайомому видавцеві. Уривок справив враження, і наступну книгу він запропонував писати вже для них. Тему підняли незвичну: завданням Насті стало написати про деінституціалізацію.
Здавалося би, не надто художня тема. Але в основу книги лягла історія дитини-сироти, що потрапляє в нову родину. У цій книзі Настя зводить різні теми своєї діяльності в єдину канву: резиденцію Хрулі-на-Сулі, правозахисну діяльність, тему недискримінації та адаптації.
Крім цієї, одразу уклали контракт на ще 2 книги. Тож у наступній Настя планує писати про проблему булінгу та дітей з особливими освітніми потребами.
“Для мене “секрет” любові до себе та життя – у цінностях”
Для того, аби тривати у своїй тональності, аби не збивати ритм і звучати чисто, потрібні цінності. Спершу, зауважує Настя, ти формуєш їх. Про те, як це зробити, варто запитати головного експерта з власних цінностей: себе.
Що для мене справді важливо? Заради чого я стараюся, що хочу змінити? Чого ніколи не зроблю? Будь-які важливі питання, всі, які спадуть на думку.
Краще, звісно, виписати. Папір чи екран ноутбука часто проявляє лакуни, які здавалися очевидно заповненими. Але світло уваги швидко виводить їх на чисту воду. Точніше, на чисті дошки.
А потім, коли вибереш собі основу, просто звіряєшся з нею щоразу, коли берешся за щось нове.
Секрет – не розмінюватися на компроміси з власними цінностями та лишатися цілісною. Лишатися собою.
“Мені колись сподобалася одна фраза: коли ти зраджуєш своїм цінностям, втрачаєш частинку себе. Так поступово людина губить усе”
Вероніка Новікова
Головне фото Мирослави Павлик
