Лише одна буква відрізняє слово «приватність» від слова «привітність». Але щойно починаєш захищати свою приватність, тобі докоряють браком тієї першої – привітності. Себто дивляться скоса. Подумки називають хамкою. Удавано чи й щиро дивуються: мовляв «усі терпіли, а ця щось із себе показує».
Проблема з приватністю – це найперше відголосок Радянського союзу
І знаєте, що я з’ясувала, як то кажуть, емпіричним шляхом? Проблема передусім стосується жінок. Бо «ти дівчинка» означає, що ти не розумієш і не обороняєш своїх кордонів. Неважливо, чого то стосується: відсутності гарячої води у студентському гуртожитку (тричі на тиждень – і то за гарного настрою совдепівської вахтерки), оплаченого тобою місця в автобусі без чужої ноги й сумки, поблажливого жарту про «фемок» за спільним столом або адекватного медичного сервісу.
У нашому постколоніальному контексті проблема з приватністю – це найперше відголосок Радянського союзу. Люди змалку звикли ставити в ніщо чужі побажання й потреби. Хоча причин, крім цієї, набагато більше. Тож я всіляко і гнучко уникаю совдепівських правил гри в численних інституціях і просторах. Захищаю свій час і нерви від людей «при посадах», які для мене нічого не означають, але рвуться виявити свою значущість і владу через потрібну мені печатку або підпис.
Медзаклади й неповага до приватності
Найчастіше брак і неповага до чужих кордонів мене спіткає в медзакладах. Бо намагаюся постійно бути на зв’язку зі своїм здоров’ям. Отже, мушу тимчасово приймати їхні правила.
Якось мене вразила побутова ситуація в салоні естетичних процедур. Довелося чекати на масаж, бо затрималася попередня клієнтка. Масажистка посадила мене прямо в кабінеті масажу. Довкола зібралося ще з десяток жінок (до різних масажисток). Був якийсь день аншлагу.
Просто переді мною готувалася до масажу дівчина. І тут, побачивши її, жінка-масажистка на весь зал кричить: «Зніміть ліфчик! Я так не працюю». У той момент напівроздягнена дівчина пережила помітну незручність від ситуації та мимовільної уваги інших людей.
А мене тригернула неповага до приватності клієнтки. Вона йшла на масаж розслабитися, а не почуватися некомфортно. Треба сказати, що масажистки з салону мають практику в пологовому будинку. Тож, вочевидь, для них приватність – умовне поняття. Але більше в цей салон я не пішла.
У цьому світлі гінекологічна практика жахає. Бо обстежитися в державній клініці без натовпу лікарок і медсестер у кабінеті, здається, нереально. Та й Бог із тим натовпом – тут до нього додаються жарти, цинічні формулювання, непрохані чи й неадекватні поради «про життя». А якщо мені не щастить ні з державними, ні з приватними гінекологинями й гінекологами, то це означає, що проблема масштабна.
Ідеться не про сором чогось, а про принцип. Адже я оплачую послугу та час лікарки, без причепу невідомих людей, сумнівних жартів і запитань. Проте маю враження, що середньостатистична лікарня продовжує справу совдепії: прагне уніфікувати тебе з іншими і принизити.
«Чого ви не хотіли огляд із інтернами, якщо у вас звичайне УЗД?»
Або ще один приклад. У березні треба було зробити УЗД. Як годиться у реформованому діагностичному центрі, ти платиш гроші, береш талон на конкретний час, але все одно сидиш 3,5 години в живій черзі.
На лавці під дверима випадково дізнаюся, що, крім лікарки й медсестри, у кабінеті є ще п’ятеро інтернів. Але нас не запитують, чи ми хочемо обстежитися при купі інтернів? – шукаю підтримки в літньої жінки поряд.
На кожному поході в лікарню завжди трясуся: чи не доведеться терпіти неприємну процедуру й чи не підкине організм сюрприз? У цьому стані не хочеться ділитися інформацією про здоров’я з кимось ще.
Словом, вихоплюю в коридорі медсестру й кажу, що не готова до огляду при інтернах.
Ще за годину заходжу в кабінет. Лікарка гукає з порога: «Чого ви не хочете при інтернах? То ж справжні лікарі, а не студенти». Знічено кілька разів запевняю, що не ейджистка й не маю упереджень до інтернатури. Але зараз без ресурсів на ці «навчання».
Зрештою, відповідає суворим голосом: оскільки я НЕ ХОЧУ при інтернах, то хай інтерни ПРОПУСТЯТЬ цей огляд. Тобто всі п’ятеро відходять до протилежної стіни невеликого кабінету й дивляться звідти то в мій бік, то в телефони.
Я, звісно, подумала, що вже ліпше б обійшлася без цих потуг. А закінчилися вони фразою: «Чого ви не хотіли огляд із інтернами, якщо у вас звичайне УЗД?» Себто, не гінекологічне. Так дізналася нове з анатомії: є печінка-нирки (звичайні органи) та є незвичайні органи.
Я вчуся не терпіти хамство і втручання в мій особистий простір
Хоча кого я обманюю – зрідка таки доводиться мати справу з державними конторами. Одинокий візит у таке місце вартував мені бридкого настрою на пару годин. Там моє «таке гарне фото» для документів «хотіли» забрати «собі в альбом». Сказавши, що прізвище принципово не змінювала, почула, що через це мене працівник «не візьме заміж».
Я так хвилювалася через той клятий документ, що пропускала слова повз вуха. Тільки дорогою додому замислилася: а що то взагалі було?
Як багато дівчат, я вийшла в доросле життя з комплексом відмінниці й «хорошої дівчинки». На щастя, реальність змінюється. Я вчуся не терпіти хамство і втручання в мій особистий простір. Навіть у складнішій формі жартів. А ще вчуся долати відчуття провини за свою незручність і небажання слухати, бачити, робити те, що суперечить моїм цінностям і потребам.
Люди, які вважають за нормальне перепитувати, чи я «ще не вагітна», давати непрохані поради, ставити дистанційні діагнози, за мої ж гроші надавати погані послуги, не заслуговують бути близько в моєму житті. І у вашому теж.
Христина Семерин
