Роботу з дітьми часто стереотипно вважають жіночою справою. Мовляв, дівчата всіх вікових категорій краще знають, як знайти підхід до малюків та молоді.
Насправді ж на практиці це не завжди так. Сфера соціальної роботи, як і сфера дошкільної та шкільної освіти, поступово стала «жіночою» з різних причин. Наприклад, через низький рівень заробітної плати та через гнучкий графік роботи, що дозволяє жінці встигати опікуватися власними дітьми, сім’єю та побутом.
Чоловік, який піклується, навчає та підтримує
Зоряна Лукавенька, очільниця цільової програми «Освіта і формація» Карітасу України, яка має на меті розвивати потенціал та спроможності дітей і молоді, вважає, що «чоловіки також рідко обирають освітні професії через відносно низький рівень оплати праці, не надто великі перспективи кар’єрного росту та гендерне упередження щодо чоловіків-соціальних працівників та педагогів».
«Насправді ж і для хлопців, і для дівчат різного віку чоловіча роль у вихованні надзвичайно важлива, — переконана експертка. — У вчителях, вихователях, молодіжних працівниках, менторах діти бачать позитивний приклад чоловіка, який піклується, навчає та підтримує. Особливо це важливо для сімей, де немає батька або він із тих чи інших причин не дуже активно бере участь у житті сім’ї».
Із-понад 20-річного досвіду роботи з освітній сфері Зоряна Лукавецька знає, що чоловіки як соціальні працівники та педагоги проявляють себе дуже креативними та готовими пробувати щось нове та нестандартне:
«Чоловіки легко знаходять до дітей підхід через гумор, спорт, експериментування. Особливо це чудово працює з підлітками», — говорить Зоряна Лукавецька. .
«Повага» вирішила поспілкуватися із соціальними працівниками та дізнатися про їхню роботу з перших вуст.
Соціальний працівник — це не про гендер
«Значна частина моїх колег, зокрема тих, які працюють в освітньому «Просторі, дружньому до дитини», — це жінки. Діти до цього звикли й інколи можуть у них бути неслухняними та порушувати дисципліну. Моя ж присутність для них — це щось нове та незвичне, вони не одразу розуміють, як себе поводити та що собі можна дозволяти, тому про всяк випадок поводяться стриманіше. Це особливо стосується підлітків», — пояснює соцпрацівник Карітасу Полтава Владислав Севрюков.
Він розповідає, що інколи помітно, як діти намагаються «намацати», наскільки свавільно з ним можна поводитися, і працює над випередженням цих ситуацій:
«На якомусь занятті вони можуть спробувати сидіти в телефонах чи над чимось недоречно сміятися, то я пропоную вийти, якщо нецікаво, або таки слухати. Більшість обирають почати слухати».
Владислав переконаний, що соціальний працівник — це не про гендер.
«Це не професія для жінок та дівчат. Насправді це професія для людей із добрим серцем та відкритою душею, які готові долучатися, допомагати, вислуховувати та підтримувати».
Чоловік працює в Карітасі Полтава понад півтора роки.
«Можна сказати, що я сюди потрапив випадково», — жартує Влад, який до роботи в соціальній сфері з університетських років займався гумором. Його команда брала участь у телевізійному шоу «Ліга сміху», організовувала та проводила різноманітні свята, долучалася до написання сценаріїв заходів для дорослих та дитячих колективів. За цей час Владислав устиг отримати дві спеціальності в галузі управління та закінчити аспірантуру.
Читайте також: «Дати слово неозвученому»: про що мовчать українські чоловіки?
До Карітасу прийшов на початку повномасштабного вторгнення, коли організація гостро потребувала рук для реалізації гуманітарних проєктів. Як соціальний працівник Владислав був частиною групи, яка на виїздах надавала консультації та продовольчу допомогу внутрішньо переміщеним і малозабезпеченим особам.
«Із часом перейняв цінності Карітасу та зрозумів, чим можу бути корисним», — зазначає Влад, переходячи до розповіді про поточну діяльність — роботу з дітьми у футбольному гуртку.
Футбол як для хлопців, так і для дівчат
Футболом Владислав займається з дитинства. У підлітковому віці робив це професійно, їздив на районні змагання. А зараз — для власного задоволення та підтримки фізичного стану.
«Я цьому віддав значну частину життя і продовжую далі віддавати, тому мені було цікаво спробувати себе в ролі тренера. Радий, що мою ідею підтримали та допомогли в її реалізації», — зізнається він.
Двічі на тиждень діти від 9 до 12 років, як хлопці, так і дівчата, приходять до Влада Севрюкова займатися спортом. Влітку 2023 року дитяча футбольна команда Карітасу Полтава вперше взяла участь у турнірі з вуличного футболу Кубок Карітасу для дітей та підлітків із різних куточків України. Цей чемпіонат проводять щоліта з 2016 року. Разом із командами зі Львова, Бродів, Дрогобича, Тернополя та Нововолинська полтавці провели серію турнірних та товариських матчів із румунськими дитячими футбольними командами в селищі Окна Шугатаг у повіті Марамуреш в Румунії.
«Більшість дітей, які в нас займаються, із сімей ВПО, що переїхали до Полтави й залишилися без активного дозвілля та належного фізичного виховання. Зараз регулярно відвідує секцію близько 20 дітей – багато вже поїхали в рідні міста або переїхали ще кудись, тому з нового року оголосимо донабір», — розповідає Владислав.
Про мурашки по шкірі
Колега Владислава Михайло Гнип’юк — соціальний педагог Яремчанського хабу Карітасу Коломия. Завжди хотів працювати з дітьми.
«Моя мама все життя була соцпрацівницею міськради міста Яремче, і я там постійно проводив час, — пригадує він. — Це спілкування та взаємодія з іншими людьми мені дуже подобалися, тож ще з дитинства вирішив, що коли закінчу школу — піду навчатися і працювати в цій сфері».
2019 року Михайло закінчив Ужгородський національний університет за спеціальністю «соціальна робота». Ще під час навчання активно волонтерив і долучався до заходів у місцевій школі-інтернаті.
«Це відчуття, коли ти працюєш із дітьми та бачиш їхні усмішки, ніколи не забувається. Це знаєте, про мурашки по шкірі», — зазначає чоловік.
До Карітасу Михайло потрапив також на початку повномасштабної війни — як волонтер допомагав розвантажувати та роздавати гуманітарну допомогу. Потім дізнався про створення хабу в Яремчі та вирішив спробувати себе в роботі з дітьми. Зараз він працює у «Просторі, дружньому до дитини», куди батьки можуть привести дітей із 12 до 16 години по вівторках і четвергах, а також у проєкті «Освіта не може чекати».
Підопічні соціального педагога дуже різні. Тих, кому від 3 до 8 років, треба бавити, готувати до школи та навчати найпростішого. Інші — старші, від 9 до 18 років. І їм треба запропонувати щось на командну роботу, профорієнтацію та самовизначення.
Владислав Севрюков працює в «Просторі, дружньому до дитини» у дні, коли немає занять із футболу. Він проводить із дітьми руханки, робить вправи на моторику та розвиток певних частин тіла. Вигадує інтерактивні розваги, що допомагають працювати в командах, або навпаки — проявляти індивідуальні навички. Організовує заняття з акторської майстерності та навіть учить жартувати.
Читайте також: HE for SHE: відомі чоловіки про гендерну рівність
«Хочеться, щоб вони вміли не тільки сміятися з якихось лайливих слів чи з того, що хтось упаде, а з нормальних речей, які будуть веселими для всіх. Щоб дати їм розуміння, що влучно зауважена деталь чи гарно сказана фраза — це цікавіше», — пояснює Влад.
Соціальний педагог — це не лише розважальна робота
Владислав Севрюков розповідає, що інколи зі своїми підопічними проводить виховні та психологічні розмови.
«Буває, під час заняття з футболу помітно, що діти чимось засмучені чи без настрою, то намагаюся розговорити їх і зрозуміти причину. Не одразу, але з часом вони починають відкриватися, розповідати про якісь сімейні негаразди чи проблеми. Вислухаєш, даси якусь пораду — і вже дитина наче оживає. Бували випадки, коли ввечері мама дзвонила або писала слова вдячності за те, що ми поговорили», — пригадує педагог.
«Є діти, яким не дуже дається футбол, чи, можливо, у них є трішки зайвої ваги і вони не встигають за однолітками й від того засмучуються. Розповідаю їм, що краще їсти до тренування, а що після. Вони дослухаються і пробують змінити харчування. І потім уже батьки підходять і дякують, що дитина перестала хотіти чіпси, а на сніданок просить кашу з ягодами та фруктами», — усміхається Влад.
«Я не помічав якихось специфічних реакцій щодо того, що я — чоловік-педагог, — розмірковує Михайло з Яремчі. — Можливо, хтось із батьків і дивується, але мені вони про це не кажуть. Працюючи з дітьми, я намагаюся бути не лише їхнім наставником, але і другом. Напевно не тільки діти розвиваються в нашому просторі, але і я сам. Ми проводимо якісь майстер-класи, і я показую дітям, як щось робити, а наступного разу вони приходять і навчають мене чогось, що вони підгледіли в інтернеті. Мені подобається, що з ними я інколи можу відчути себе дитиною, хоча мені вже 26 рочків».
Ольга Ситнік
