Спогади завжди працюють вибірково. На чому фокусуємося, таке і згадуємо. Про що обираємо думати, те й показує нам у картинках наш мозок, вдало розставляючи свої акценти, збурюючи мутні води нашої пам’яті, дістаючи з найтемніших закапелків нашої душі силуети тих, хто колись давно або ж зовсім недавно кривдили нас, ображали або завдавали нам невимовного болю. Спогади ці бувають настільки чіпкими й темними, що несила їх позбутися. Вони в’їдаються в нас і продовжують тихо отруювати наше життя з дня на день, доки мозок програє їх на безкінечному повторі. Доки одного дня вистачить нам сил нарешті сказати їм «досить». І замінити платівку.
У мене завжди так було. Донедавна. Але вже зараз, коли моя цифра у паспорті стрімко наближається до п’ятого десятка, я озираюся назад, на всіх тих численних жінок, молодших і старших, які приходили в моє життя й певним чином його торкалися, крізь пелену часу дедалі частіше проступають до мене ті, хто підтримували мене й надихали. І саме про них я хочу поговорити.
Але спочатку…
Ті, хто робили нам боляче
Не були б нам цінними одні, якби час від часу не приходили в наше життя інші й не робили нам боляче, дуже боляче.
Цю історію я пам’ятаю досі в усіх найкращих деталях. І щоразу, як згадую її, моє серце починає битися частіше. І я знову бачу перед собою ту розгублену дівчинку, яка одного разу написала в першому класі контрольну з математики на одиницю. Я знову бачу ту маленьку й беззахисну себе, з двома кісками. Ось вона сидить на другій парті в середньому ряду, зіщулившись, і великими очима дивиться на вчительку, яка роздає аркуші у клітинку. На кожному — оцінка, написана червоною ручкою. Свої аркуші отримали вже майже всі. Ось учителька простягає мені мій, але її рука на мить завмирає. Учителька недобре до мене всміхається й голосно, на весь клас, так, щоб інші чули, оголошує: «А Слава сьогодні маму свою вдома порадує. О-ди-ни-ця!»
Я відчуваю, як горять мої вуха, як червона фарба заливає мені шию і щоки, як гучно стукає щось у скронях. Я бачу, як цифри повільно розпливаються на аркуші в клітинку в мене перед очима: і ті, що написані синім, і ті яскраві, червоні виправлення. Я чую, як позаду мене і скрізь навкруги всі сміються. Цей сміх звучить дуже голосно, накочує на мене неприємною хвилею й накриває з головою, проникає мені глибоко у вуха і згодом перетворюється на суцільний білий шум. Цей недобрий сміх мене оглушує. Я почуваюся маленькою й нікчемною, але тримаюся із останніх сил, щоб не заплакати. Я схиляю голову й сиджу так, здається, цілісіньку вічність.
Хто ж би знав, що слова тієї вчительки так боляче тоді мене ранять?
А тоді після уроків приходить мама, аби забрати мене зі школи. І я біжу до неї так швидко, як можу, мовчки обхоплюю її спідницю руками й дуже довго й протяжно плачу, ховаючи обличчя, стрясаючись усім тілом. Уже вдома я злягаю з температурою майже 38, мені до лоба прикладають холодні оцтові компреси, час від час я гучно схлипую під слова моїх рідних про те, що «ну подумаєш, оцінка», «сьогодні одиниця, а завтра заробиш п’ятірку», «ну вже не плач так, заспокойся».
Хто ж би знав, що слова тієї вчительки так боляче тоді мене ранять? Хто ж би знав, що всі з мене так голосно й безжально сміятимуться? Хто ж би знав, що від нервового зриву в мене почнеться гарячка? Хто ж би знав, що саме треба прикласти до серця, аби воно перестало боліти?… Хто ж би знав, що плакала я так гірко зовсім не через погану оцінку?..
Я тебе бачу, а отже ти існуєш
Щодня ми виходимо у світ і хочемо, щоби світ нас побачив. І неважливо, скільки нам років: п’ять, п’ятнадцять, двадцять, тридцять вісім чи п’ятдесят, ми стоїмо й хочемо почуватися важливими й помітними, хочемо відчувати, що нас бачать. І приймають.
У мене вдома на книжковій полиці, у спеціально відведеному місці (так, щоб я легко її знайшла!) стоїть одна невелика книжечка. Вона має назву «Коли зустрічаються незнайомці. Як люди, котрих ви не знаєте, можуть вас змінити». Люблю її перечитувати. На сторінці 21 там написано:
«…Коли стається щось несподіване, це змушує вас загострити увагу, скеровує ваше сприйняття назовні, до світу. Ви п р о к и д а є т е с я. Коли ви спілкуєтеся з незнайомцем, ви не поринаєте у власні думки, не біжите на автопілоті з одного місця в інше. Ви присутні в цьому моменті. А бути присутнім означає почуватися живим… …Обмін поглядами або кількома загальними фразами, які нібито здаються зовсім неважливими, може зробити нас щасливими, або навіки закарбуватись в пам’яті. А сталося небагато: просто ваше існування як особистості було помічене й до вас заговорили. Вас побачили».
Я впевнена, ви розумієте, про що тут ідеться. Ми знаємо, як це — коли нас бачать. По-справжньому бачать. Коли не ковзають поглядом повз нас, не вдають, що нас немає, навмисне чи ненавмисне ігноруючи, а коли нас справді б а ч а т ь.
Усе це часто здатне творити дива
І якщо цей невеликий, людяний і живий контакт із абсолютними незнайомцями часто дає нам відчуття радості й щастя, піднесення й захвату (згадайте тільки всі ті випадки, коли хтось, кого ви зовсім не знаєте, усміхнувся вам на вулиці, сказав стиха «Будьте здорові!», коли ви чхнули в кулачок у транспорті, притримав для вас двері ліфта, які зачинялися, чи зробив комплімент аромату ваших парфумів або ж кольору вашого берета, згадайте!), то на які трансформації здатен щирий інтерес, проявлений до нас тими, кого ми знаємо, кого зустрічаємо в своїх сірих буднях?..
Одне добре слово. Одне заохочення. Один жарт, щоб підбадьорити й розрядити обстановку. Один теплий погляд. Одна фраза: «Ого, як ти вмієш!» Одна щира подяка від усього серця. Один чесний комплімент. Одне прохання про допомогу. Один коментар. Одна маленька похвала. Одна усмішка. Один ледве помітний жест. Одне схвалення. Все це часто здатне творити дива.
Так не один раз ставалося зі мною. І, як у фільмі «Заплати іншому», відтоді я передаю це далі й далі, ще і ще. І не втомлюся передавати.
Але спершу послухайте мою маленьку історію.
Великі й малі героїні сірих буднів
…а тоді вона підійшла до мене просто в коридорі, коли олімпіада з української мови вже закінчилася, взяла мене злегка за лікоть, зазирнула мені в очі й сказала: «Славо, ти тільки пиши. Неодмінно продовжуй писати, де б ти не була. Заведи собі зошита, записуй туди свої думки, описуй зиму чи осінь, тільки не зупиняйся. Тобі треба писати. В тебе дуже добре виходить…»
Це історія, яку я часто розповідаю під час багатьох своїх мотиваційних виступів. Історія, яку я ніколи не втомлюся розповідати. Бо те, що зробила тоді для мене, шестикласниці, та вчителька української мови й літератури, — безцінне. Бо я тримаюся за її слова досі, щоразу, як накриває зневіра або лякає чистий аркуш паперу. Ніхто й ніколи у школі не хвалив мене, не казав мені, що я талановита або що в мене добре виходить писати. Із української мови я мала тверду четвірку, бо ненавиділа вчити напам’ять правила й розказувати їх біля дошки. А те, що писала, ну так, писала. Але ж і всі писали.
То як було мені тоді дізнатися, що пишу добре, якби одного разу просто посеред шкільного коридору мені не сказала про це вчителька? Але вчителька ця не лише сказала тоді якісь там слова. Вона зробила для мене дещо інше. Вона дала мені зрозуміти: я тебе бачу. Вона надихнула мене рухатися далі і зрештою завести таки того зошита і продовжувати писати. Що я й роблю донині. Але як би обернулося все для мене зараз, якби не та вчителька…
Анна Леонтіївна
А тоді я навчалася в коледжі. І в моєму житті трапилася Анна Леонтіївна. Вона носила джинсові чоботи-козаки, мала кораловий манікюр, одягала сукенки в горошок і білі сорочки з чорною зав’язочкою. Мала довге каштанове волосся, яке вже потроху бралося сивим (а вона його вперто не зафарбовувала принципово!) З колегами на кафедрі Анна Леонтіївна говорила бездоганною англійською, чим несказанно всіх бісила.
У неї на заняттях ми співали, танцювали, збирали хмиз, вивчали карту світу, розпалювали грубку, відвідували уявні ресторани, країни, чудернацькі місця. Ми транскрибували слова до сьомого поту, спелінгували, речитативили чанти, перекладали й римували вірші, говорили в діалогах, монологами, були ведучими Геловінів та інших заходів. На кожному її занятті я сиділа з широко розплющеними від захвату очима.
Одного разу вона глянула на мене пильно і сказала одну-єдину фразу: «Ти бач, яка талановита дитина!» Та її, здавалося би, буденна фраза засвітила тоді мене надовго. Я досі пам’ятаю і той її погляд. Він казав мені: я тебе бачу, я знаю, на що ти здатна.
На її заняттях я навчалася з шаленим завзяттям, із легкістю й задоволенням я виконувала всі можливі вправи й завдання. Я почувалася видимою й важливою. Я відчувала: вона мене бачить. Анна Леонтіївна була як із фільму «Усмішка Мони Лізи». Вже тоді, у пізні 90-ті, вона була стовідсотковою феміністкою й революціонеркою. Доки одного дня її раптом не «попросили» піти.
Вона важко пережила зраду і зрештою таки пішла з коледжу геть. Пам’ятаю, як разом із подругою ми постукали в її двері, сіли, похнюпившись, на стільцях і ревіли як побиті собаки. Ми ревіли й просили пробачення – за всіх, і за те, що нічого не могли зробити, і ревіли далі. Від безсилля й жалю.
Я не бачила її понад 20 років. Дуже хочу поїхати до неї, обійняти її міцно і сказати «дякую». Вона не знає, але все своє викладацьке життя я відчайдушно намагаюся бодай трішечки бути схожою на неї.
Світло в мені, світло в тобі
Просто є жінки, поруч із якими не залишається нічого іншого, окрім як зростати. Жінки, які бачать нас тоді, коли всім іншим немає до нас діла. Які несподівано, але дуже вчасно кажуть нам про самих нас щось таке, чому ми одразу віримо й ні на мить не сумніваємося. І як добре, що такі жінки є. Вони всім нам дуже й дуже потрібні.
Я навіть не певна, чи вони самі знають, наскільки цінні й важливі — і для тих юних дівчаток, які ще тільки наївно кліпають, вдивляючись у себе й у світ, і для молодих жінок, яким завше здається, що їх недостатньо, і для зрілих своїх посестер, які критично оцінюють щодня те, що і як вони роблять, шукаючи часом опори. І для всіх нас.
Бо в будь-який час, а надто зараз, коли життя таке швидкоплинне, а війна змушує проживати всі наші еволюційні процеси в рази швидше й динамічніше, як ніколи нам потрібні жінки, які нас надихають. І як добре, якщо такими жінками станемо якось для когось і ми.
Слава Світова
